Глава 5: Сад, якого не існує

Запис №5.
Земля, де колись жили люди, тиха.
Але тиша не означає смерть.
Іноді вона означає, що магія ще жива. 
 

Коли "Мовчанка" пришвартувалася біля стрімких скель, здавалося, що світ довкола завмер у глибокому видиху, немов боячись щось порушити. Були сутінки — час, коли вечірнє світло розчиняється в сіро-блакитних барвах, переходячи у вранішній туман. Карлос, стоячи на палубі, відчув, як корабель легенько здригнувся, торкнувшись кам’яного виступу, майже неначе уклінно схиляючись перед невідомою землею. 

— Швартуємось тут, — тихо сказав він, і очі його блиснули рішучістю. 

Поруч із ним Аркадій мовчки накрутив косу на пальці, а потім подав знак Ліссі й Ніку. Ті хутко приготувалися до виходу: Лісса перевірила гостряк свого гарпуна “Проколчика”, а юний Нік із важким зітханням підтягнув на плече мішок із необхідними речами. Їх супроводжувало відчуття, що за кожним кроком спостерігає щось невидиме й древнє. 

— Ей, чекайте на мене! — вигукнув Нік, коли Карлос і Аркадій уже ступили на вологий камінь.

— Я нізащо не пропущу таку пригоду! — вихопився він, коли Лісса невдоволено кинула: “Тобі б краще лишатися на кораблі…”. Та все ж Карлос дозволив йому йти з ними. 

Залишаючи позаду тихий прибій, вони ступили на вологу кам’яну рівнину. Чуття сирої прохолоди огортало їх, поки вони оглядали берег. Вітер був таким тихим, що ніби затаївся, щоб і собі роздивитися ці руїни. Десь углибині сипло кричав нічний птах, чий звук відлунював між кам’яними стінами, мов попередження чи заклик. 

Перед ними, серед кам’янистої рівнини, розстелялися залишки селища, яке давно відвоювала природа: зруйновані арки, колись величні дверні отвори та рівні ряди вікон. Подекуди з-під обсипаного каміння й піску виднілися фрагменти кам’яних статуй — може, колишніх охоронців або символів, якими Послідовники Туману позначали свою віру. 

— Тут жили… люди? — прошепотіла Лісса, поводячи гострим поглядом по похилих стінах. Її руде волосся зійшлося з тінню, кидаючи примарні відблиски на мокрий камінь.
— Послідовники Туману, — тихо озвався Карлос. — Колись вони шанували Драконів Води й Туману. Навіть більше: за переказами, цей народ зберігав знання про магію імли. Дехто каже, що їхні землі пішли під воду сотні років тому, та, схоже, не все так просто. 

Вони рушили крізь вузькі вулички, де відлунювали кроки, зникаючи в глибинах вогкого каменю. Аркадій час від часу обережно торкався руїн, ніби намагався відчути залишки чарів, що можуть переховуватися між тріщинами стін. Оглядаючи кам’яні плити, що лежали з дивовижною акуратністю, відчув майже фізичний холодок. Здавалося, тут не було жодних слідів життя — але й смерті теж. Лише густі пасма вологого повітря, що бриніли на межі чутності. 

— Тиша… ніби дихає, — вимовив він, приглушеним голосом. 

Повітря дійсно було особливе: приємно свіже, мов після недавньої весняної зливи. Жодних запахів гниття чи застояної води — тільки тонкий присмак роси й ледь чутний солонуватий подих моря десь далеко за скелями. 

— Звідки тут така чистота? — здивувався Нік, озираючись. — Я думав, побачу затоплені будинки й рештки, а тут ніби хтось недавно провітрив усі кімнати. 

— Можливо, так і є, — тихо озвалася Лісса. Вона стискала гарпун, щоб приборкати власне хвилювання. 

Пройшовши вузькою вуличкою, що спускалася до центральної площі з кам’яною бруківкою, вони помітили дещо дивне. Просто посеред розбитих плит, між тріщинами й мохом, стояла самотня квітка. Її високий стебло виблискувало сріблястим відтінком, а пелюстки мерехтіли, мов хмаринки, пронизані променями ранкового сонця. 
 

— Це… — Аркадій із подивом зупинився, наблизивши обличчя до квітки. — Звідки вона тут узялася? 

У ту саму мить навколо них щось заворушилося: ніби із самих руїн почав проростати цілий сад. Тонкі, височенні дерева з прозорим листям, що ледь коливалися без жодного подиху вітру; чагарники з білими ягідками, схожими на перлини; трава, схожа на м’яку луску, яка, здавалося, росла прямо з каменю. Простір укрився зеленню й сріблом так раптово. 

— Звідки це все? — Нік мало не затнувся від подиву.
— Це неможливо, — пробурмотів Аркадій, у якого щойно перехопило подих. — Земля тут суха, сонця теж обмаль. 

— Неймовірно, — прошепотіла Лісса, притискаючи гарпун до грудей. Її очі відбивали переливи світла. — А я була певна, що тут уже нічого живого не лишилося. 

Амулет на грудях Карлоса знову пульсував, ніби підтверджуючи слова. Повітря тепер насичувалося лагідним ароматом, який нагадував щось знайоме — можливо, той самий аромат, який залишався в каютах корабля після її візитів. 

— Це… — загубив голос Аркадій. — Немає ні сонця, ні нормальної ґрунтової землі, та й де вода?.. Але все росте. Усе живе. 

Карлос провів рукою по сріблястому листю дивного куща, воно прохолодно торкнулося його долоні, затремтіло і, здавалось, відгукнулося якимось шерехом. 

— Магія жива, — повільно відказав капітан, згадуючи, як у Архіві Хранителів бачив згадки про те, що туманна стихія може зберігати життя в найдивніших формах. 

Їхню увагу привернув полузруйнований будинок на краю площі. Колись він мав два поверхи, але нині від верхнього лишилася лише половина зруйнованої стіни. На внутрішньому боці виднілися ледь помітні контури фресок — можливо, в минулому яскравих і насичених. Тепер фарби вимеркли, проте деякі лінії все ще можна було розрізнити. 

Карлос підійшов ближче, приглядаючись. Він роздивився на одному фрагменті зображення можна було розгледіти постать жінки з довгим темним волоссям у химерному вбранні: вона простягала руки до крилатої істоти, схожої не так на класичного дракона, як на затуманену форму з хвилями й роговими відростками. 

— Подивіться сюди, — покликав Карлос. — Ця жінка тримає якусь квітку. Начебто таку саму, як ота, що росте прямо посеред площі. 

Аркадій вглядався в пошарпані контури.
— Вона має дивно знайомий вираз обличчя. Але ж це не… — він обірвався, згадуючи Августу. Та в душі розумів: Августа наразі зовсім в іншому місці — в замку, поруч із королем. 

— Напевно, хтось із давнього роду, до якого належить і Августа, — припустив Карлос. — Рідкісні риси: темне волосся, очі як у Августи. У королеви вони такі ж. Але це точно не сама Августа — ця фреска надто стара. Вона з’явилася тут задовго до її народження. 

Лісса провела рукою по вкритій тріщинами штукатурці, уважно оглядаючи деталі фрески: ані сліду химер, ані новіших змін, лише стародавня історія, яку це місце зберігає в напівзабутті. 

— Тоді це може бути попередниця Августи, — припустила вона. — Схожа зовнішність і певна магічна спадковість. 

Карлос погодився кивком: — Можливо, саме тому квітка туману проростає тут, відчуваючи зв’язок із її роду. А ми, щойно торкнувшись цього місця амулетом, розбудили сад, якого не має існувати… 

Сонце вже почало хилитися до обрію, хоч денного світла тут і так було мало. Мандрівники вирішили залишитися на ніч у самому серці дивного саду. Вони знайшли майже вцілілу частину будинку з напівзруйнованим дахом, де змогли розкласти невеличке вогнище. Теплі кольори полум’я відбивалися на блискучих рослинах, надаючи їм фантастичного відтінку. 

— Як гадаєш, чи прийдуть якісь мешканці? — з надією спитав Нік, оглядаючи порослі руїни.
Лісса приглушено пирхнула:
— Якщо досі не прийшли, мабуть, тутешні господарі — не люди. А може, їх давно вже немає… 

Карлос сидів осторонь, закуривши свою вічну люльку. Дим, змішуючись із вологою прохолодою, витягувався в тонкі пасма до зір. На шиї капітана амулет ледь світився — чи то від полум’я, чи то від власного світла. 

Опівночі, коли всі навколо дрімали або куняли в напівсні, Карлос відчув, як його повіки важчають. І тут до нього прийшло видіння — не те щоби сон, а скоріше уривчаста картина: жінка у вбранні з туману стоїть поміж древ, які світяться сріблясто-білим. Її очі — кольору морської бурі, і вона тихо промовляє: