Глава 3: Дракон, що зламав небо — і серце

Запис №4.
Сьогодні мені наснився холод—не той, що приходить із зимою, а той, що живе в серці. Таке відчуття буває лише тоді, коли хтось великий падає. Пам’ять підказує: треба говорити про нього. Про того, з кого все почалося. 
 

Колись його ім’я вимовляли з пошаною.
Пізніше — з болем.
Згодом — зі страхом. 

Астарахс Сапсан Ін, нащадок білого льоду, був народжений під срібним сяйвом, яке буває лише раз у кілька століть.
Його сила була чистою, світлою, гострою — як сніг, що ріже пальці.
Його душа була широкою, як крило, що торкається неба. 

І він кохав. 

Кохав так, як могли кохати лише дракони льоду: 
— всім серцем, 
— усім життям, 
— усією стихією. 

Її звали Мері Де Освільд. 

Остання дівчина з роду льоду. Мов сніг, що ще не торкнувся сонця, ніжна і тиха, але сильна у своїй доброті.
Кажуть, коли вона сміялася — крига на озерах дзвеніла, немов підтримуючи її мелодію. 

Їхня історія могла стати легендою про порятунок світу. 

А стала легендою про його загибель. 

Кохання, що розірвало навіть сам час. 

Під час однієї з найтяжчих битв з монстрами, коли світ стояв на межі, Мері загинула.
Її смерть прийшла раптово, як тінь, що падає на полум’я.
Астарахс зірвався з небесним криком, що тоді почув кожен дракон чотирьох стихій. 

Це був крик, який міг зрушити гори.
Крик, який розрізав туман і піски.
Крик, що проживе у світі ще багато століть. 

Того дня Астарахс зламався. 

Колись його називали білим крилом. 

Після — затьмареним лідом. 

Там, де він пролітав, крига тріскала так, ніби сама намагалася втікти від його болю.
Де він торкався землі: сніг чорнів.
Де він говорив — замовкали вітри. 

Божевілля, що починалося з туги. 

Він втратив останню з роду Де Освільдів-жінок.
Він не мав спадкоємців.
І, найгірше — він утратив віру в світ. 

Вогняні брати не наважилися віддати своїх сестер чи доньок.
Туманні та Пустельні дракони тихо відмовилися — їхня магія бачила те, чого ще ніхто не помічав:
у його серці вже зароджувалася тінь.
Тоді Астарахс вирішив зробити те, на що не зважився жоден дракон до нього. 

Він оголосив бал молодих дівчат.
Усі молоді дівчата льодових земель Сапсан мусили з’явитися, щоб він обрав собі наречену. 

Згодом виявилося, що перша з них не змогла народити дитину.
Як і друга.
Як і п’ята.
Як і десята. 

Їх ставало дедалі більше.
І з кожною новою дружиною він ставав ще холоднішим. 

Його замки перетворилися на холодні в’язниці.
Його погляд — на кригу.
Його серце — на буревій, який ніколи не стихне. 

Народ боявся його так, що матері самі вели дочок на бали, не бажаючи, щоб їхні міста були спалені вогнем льоду — тією страшною стихією, що палала кригою, яка належала йому. 

Коли він сидів на троні, навіть полум’я боялося рухатися.


Але одного разу сталося те, що розірвало світ навпіл. 

Під крижаними стінами Півночі, у замку, де колись лунав сміх Мері та дзвін її кроків, старий король Кагехтон Де Освільд прихистив у своїх покоях молоду людську жінку.
Просту. Нічим не видатну.
На перший погляд.
І саме вона подарувала йому дитину. 

Народився син.
Дракон льоду.
Дракон чистої крові. 

Його назвали Естран-во Де Освільд. 

Та він був не тим, кого Астарахс чекав.
Не тим, про кого марив у темряві ночей.
Не тим, ким могла бути його Мері — якби жила. 

Не дівчинка.
Не спадкоємиця.
Не наречена, яку він міг би забрати, якби світ дав йому другий шанс. 

Лише хлопчик. 

Коли Астарахс дізнався про це, його крик зрушив гори.
Лід потріскався, ніби сама стихія відступала назад.
Повітря зробилося тяжчим за граніт.
Навіть вогняні брати, що ніколи нічого не боялися, на мить завмерли. 

Він не кричав від гніву.
Він кричав від болю.
Від того, що серце не витримало нової зради. 

Бо Мері була з роду Де Освільд.
Її кров, її посмішка, її життя — усе було пов’язане з тим Домом. 

І тепер її батько взяв собі людину.
Просту смертну.
Хоч його королева була ще жива, хоч і стара, але жива.
Він не мав на це права — так вважав Астарахс. 

"Ви зрадили її!" — кричало його серце.
"Ви стерли її пам’ять!" — шипіла його луска.
"Ви замінили її!" — ридала його душа. 

Його біль став холоднішим за смерть.
І цей холод проріс у прокляття. 

Він прокляв рід Де Освільд так, як міг проклинати лише дракон льоду:
повільно, глибоко, незворотно.
Так, щоб цей біль відчували всі покоління. 

Прокляття стало частиною крові усіх  драконих родів. 

З того дня в усіх родах Льоду, Туману, Вітрів і навіть Вогню народжувалися майже виключно хлопці.
Світ утратив рівновагу. 

Астарахс збожеволів остаточно.
Він забув, як бути людиною, бо перестав повертатися у людську подобу.
Він став буревієм холоду— цілком і безповоротно драконом. 

Він не правив — він нищив. 

Він зруйнував власне королівство.
Спалив льодом села та міста.
Знищив усе, що нагадувало йому про її очі. 

А потім…
він повернув свій погляд на рід Мері.
На дім Де Освільд. 

Це було початком кінця для всіх драконів. 

Так почалася темна доба.
Доба, у якій Астарахс перестав бути драконом — а став буревієм, що мав поглинути світ.