Глава 2: Чотири Корони Драконів

Запис №3.
Сьогодні, коли я торкнувся старого каменю на вершині, він був тепліший, ніж зазвичай. Наче пам’ятав дотик чиїхось крил. Ці камені бачили більше, ніж ми. Вони ще пам’ятають тих, хто колись правив небесами.
 

Колись дракони були численними, як зорі, але справжньою владою володіли лише чотири великі роди.
Вони не просто жили у світі — вони були його стовпами.
Коли хоч один із цих Домів хитався — хилився і весь світ. 

Їх називали Чотирма Коронами, бо кожен з них тримав у своїх лапах цілу стихію: 

Лід. Вогонь. Туман. Піски.
Кожна стихія мала свій рід.
Кожен рід мав свою корону.
І кожна корона була рівною іншим. 

Так тривало доти, доки рівновага не зрушилася. 

Лід — Королівська Стихія

Лід був першою і найстаршою з усіх.
Його сила не палила й не різала — вона зупиняла.
Крижане полум’я не лишало ран, воно лишало безчасся. 

Лід мав два роди: 

Сапсан — Білий Лід

Рід, з якого походив Астарахс.
Вони були ніжніші, світліші, але небезпечні тим, що жили серцем, а не законом.
Кажуть, коли Сапсани літали, над горами виникав срібний туман — знак чистого холоду. 

Два льодові роди жили поруч, тримали Північ у світі й силі.
До того дня, коли один із них утратив того, кого любив. 

Де Освільд — Влада Півночі

Їхній подих заморожував бурі.
Їхні крила могли спинити дощ у польоті.
Їх любили й боялися однаково — бо з ними завжди приходила тиша. 

Про цих драконів казали так: 

"Їхнє полум’я — це смерть, що не болить."
 

Їхня сила була густою й рухливою, мов дим морозної зірки.
Де Освільди зупиняли час одним вдихом, а їхні крила залишали у повітрі крижану павутину, яка ще довго світилася, немов слід комети. 

Палац Де Освільдів стояв у серці Півночі — там, де сніг ніколи не танув, а гори співали у вітрі стародавні мелодії.
Там народжувалися наймогутніші з усіх драконів. 

І саме там одного дня впала перша тінь на світ… 

Дім Танат — Король Вогню

Дракони Танату не знали спокою.
Вони народилися там, де земля кипіла, а лавові ріки текли просто з-під гір.
Їхній подих був полум’ям руйнування — але й полум’ям життя, бо саме вони очищували землю перед новими розквітами. 

Старий переказ каже: 

"Якщо дракон Танату розгорне крила — навіть хмари тікають з дороги."
 

Вони вважали себе першим Домом після Де Освільдів.
Пихаті, горді, палкі — вони ніколи не боялися смерті, бо були певні: смерть боїться їх. 

Дім Беаульф — Сонячні Брати

Беаульфи були інші.
Схожі на Танатів, але… світліші, тепліші, добріші.
Двоє братів, яких легенди називали "Сонячними драконами". 

Кажуть, коли вони літали поруч, їхнє світло могло осліпити людину, яка дивилася прямо на них.
Їхня луска золотиста, а очі — як дві маленькі зорі. 

Вони залишили після себе спадкоємців. 

Дракони Піску та Дракони Туманних Островів

Королі давньої магії.
Вони не палили.
Не заморожували.
Не руйнували. 

Їхня сила була тихою, але небезпечно старою. 

Дракони Туману

Туманні дракони були найстаршими серед магів.
Вони не дихали вогнем чи льодом — їхня сила була у словах, у видіннях, у спогадах. 

Їхній подих приховував реальність.
Їхній туман вводив ворогів у оману.
Кажуть, дракон Туману міг розгледіти долю в очах будь-кого. 

Вони не піднімали крила для битви — вони воювали ясністю розуму. 

Їхній подих міг приховати гору.
Їхні чари плутали думки, заводили ворогів в безодні власних страхів. 

Кажуть, воїн, який дивився туманному дракону в очі, бачив у них не смерть — а всю правду про себе. І мало хто витримував це. 

Але в один з днів їхні острови оповилися тишею, і туман більше не повернувся.
Так зі світу стерлася ціла стихія. 

Дракони Пустелі

Їхні крила піднімали піщані бурі, які ковтали каравани.
Їхня магія була теплою, лагідною, повільною… доки пустеля не гнівалась.
Та коли вони сердилися, пустеля ставала могилою для всіх. 

Старіші за самі гори, вони бачили народження світу.
І лише вони розуміли, що золоте небо драконів — не вічне. 

Пустельні дракони володіли вітром.
Не холодом, не жаром — саме вітром, що підіймав пісок високо в небо. 

Їх називали Драконами Вогняних Вітрів. 

Їхні піщані бурі поглинали цілі каравани.
Їхня магія лікувала сухі землі.
Їхня луска світилася кольором вечірнього неба над пустелею. 

Піски були мудрими, м’якими, але вмирущими.
І коли почалися великі війни, вони не впали. 

Пустелі завмерли від подиху драконів.
А разом із нею — і вся стихія. 

Рівновага, що тримала небо 

Чотири Корони жили у рівновазі.
Кожен Дім знав свою силу і свій обов'язок. 

Між ними не було ворожнечі — лише різні погляди на світ.
Та рівновага завжди хитка.
Бо щойно вона порушується — падає все. 

Одного дня народився дракон, чий біль був сильнішим за його крила.
І саме він зрушив світ з місця. 

Якби знали тоді, що одна втрата може зламати все…
Якби хтось міг передбачити, що серце одного дракона зруйнує століття рівноваги…