Глава 1: Епоха Тисячі Крил

Запис №2.

Сьогодні вітер приніс запах старого попелу. Не з вогнища — з пам’яті. Наче світ сам намагається нагадати мені те, що забуло людство. Каже: "Пиши". І я пишу.
 

Колись світ був іншим.
Не тим виснаженим, затихлим, обережним, яким бачимо його тепер.
А живим. Сповненим гулу, шелесту, гуркоту тисяч крил, що одночасно здіймалися до неба, мовби воно було їм замалим. 

Ті часи називали Епохою Тисячі Криль.
Інколи — Епохою Золотої Луски.
А старіші мудреці — Часом Справжніх Володарів. 

Бо тоді у небі жили дракони.
Безліч.
Стільки, що навіть найприскіпливіші літописці не могли їх перелічити.
Стільки, що, кажуть, коли зграя поверталася з полювання, сонце на мить зникало. 

Пам’ятаю старий переказ: 
 

"Коли дракон махає крилом, гора слухає, море замовкає, а небо відступає назад".
 

Тоді світ був великим і сповненим магії. 

Хто не бачив драконячих свят, той ніколи не зрозуміє, що таке живе небо.
Коли крижане полум’я зітиналося з вогняними вихорами, а туманні завіси змішувалися з золотистими хвилями пустельного дихання.
Дракони літали так високо, що їхні тіні ковзали по землі, мов величезні зірки. 

Світ був настільки величний, що здавалося: він ніколи не зміниться.
Ніколи не зламається.
Ніколи не впаде. 

Але кожна епоха має свою тінь.
І чим яскравіше сяє світло — тим темніший той, хто стоїть за його спиною. 

Тому настав день, коли перше крило зрадливо обірвалося у повітрі.
Настав день, коли дракони вперше злякалися.
Настав день, коли небо втратило свій голос. 

Були роди, яких тепер іменують лише у легендах: 

У ті часи в небі світу не було порожнечі.
Його тримали на собі дракони —численні, величні, різні настільки, що самі стихії здавалися їх дітьми. Їх було більше, ніж тепер є народів.
І кожен рід мав власну силу, свій голос та своє серце.
Це ті, про кого тепер згадують лише холодні літописи. 

Дракони Бурі
Стихія: блискавка, шторм, небо. 

Їхні крила були темні, як грозові хмари, а на лусці завжди пробігали іскри. Вони керували бурями, могли змусити вітер змінити напрям, а блискавку — впасти туди, де потрібно. 

Кажуть, коли дракон Бурі летів, небо тремтіло від страху, а море вставало на хвилі. 

Це вони першими зустрічали ворога з неба. І це вони загинули там, де грім упав востаннє. 

Остання буря тривала шість днів і шість ночей. Дракони Бурі піднялися, щоб зупинити Астарахса у небі, але його лід погасив блискавку. 

Коли грім останній раз ударив: на землю впали три обвуглені тіла.»є 

І того дня їхній рід перестав існувати. 

Дракони Світла
Стихія: чиста енергія, сяйво, тепло без вогню. 

Вони не палили й не заморожували — вони світили.
Їх луска сяяла так яскраво, що освітлювала долини вночі.
Кажуть, один подих дракона Світла міг заспокоїти розлюченого звіра
і навіть відвернути тінь темної магії. 

Коли вони літали, здавалося, що в небі рухається маленьке сонце. 

Темрява ненавиділа їх найбільше.
Бо світло — єдине, що могло їй протистояти. 

У Великій Битві Падіння вони утворили купол над північними землями, рятуючи інші роди.
Коли купол тріснув, їхня луска спалахнула, і вони перетворилися на чисте сяйво. 

Кажуть, кожна світанкова зірка — це лише їхня пам’ять 

Дракони Ночі
Стихія: тінь, темне сяйво, спокій темряви. 

Їх не варто плутати з темними створіннями.
Вони були дітьми Нічного неба — їхня луска світилася темно-фіолетовим світлом, а очі відбивали зорі, ніби у них жили сузір’я. 

Вони бачили те, що приховано від інших і керували тінями, могли розсмоктати морок, або навпаки — заховати другу половину неба. 

Кажуть, якщо дракон Ночі мовчав — навіть час сповільнювався. 

Вони не загинули.
Вони розчинилися в самій ночі. 

Коли темрява Астарахса почала поглинати світ, дракони Ночі використали свою тіньову магію, щоб зберегти таємні шляхи між світами. 

Ціна була страшною:
вони стали частиною самої ночі. 

З того часу ніч має тихий фіолетовий відблиск — це їх світіння. 

Дракони Глибоких Рік
Стихія: вода, холодні течії, підлідний світ. 

Вони були довгі, гнучкі, мов створені з крижаної води.
Їхні крила нагадували плавники,
а під час польоту чути було шурхіт, наче воду розтинають велетенські риби. 

Ці дракони могли занурюватися так глибоко, що світло не діставало до них.
Там, під кригою, вони створювали власні підводні міста.
Кажуть, що саме вони навчили рід Де Освільд слухати річки й лід. 

Під льодовими річками Півночі колись кипіло життя. Коли темрява отруїла річки, вони опустилися в найглибші води, щоб стримати морок. 

Їхні пісні звучали тижнями. І одного дня — стихли. 

І вода стала такою тихою, як ніколи раніше. 

Дракони Степів
Стихія: тепло землі, марево, політ над рівнинами. 

Гарячі, як саме літо, швидкі, як вітер у полі.
Вони здіймали пилові смерчі, могли змінювати напрям теплих потоків повітря, і їхній подих ніс запах сухої трави та спеки. 

Дракони Степів ніколи не жили в одному місці — вони були мандрівниками серед драконів.
Завжди в русі, завжди між світом і небом. 

Коли степ почорнів під тінню лихої магії,
дракони Степів створили найбільший за всю історію вихор. 

Він накрив темряву… і сам поглинув їх. 

Після цього літо на тих землях більше ніколи не було гарячим.