Пролог: Небо не мовчить

Запис №1.
Снився крилатий силует. Знову той самий — розмитий, мовби створений з холодного світла. Він пролітав над горами, хоча останній дракон здіймався в небо понад століття тому. Пір’я старого пера заклякло від холоду. Ознака. Пора писати. 
 

Ніч над гірським плато була тиха. Надто тиха, як на смак того, хто прожив серед драконів більшу частину життя.
Колись небо тут гуло від їхньої величної ходи — тисячі крил розрізали повітря, відбиваючи танці світла на сніжних вершинах.
Та сьогодні тиша стояла така, що навіть вітер здався принишклим. 

Старий літописець сидів біля холодного каменю, тримаючи в руках перо, яке не хотіло писати. Факел поруч ледве жеврів, немов намагаючись не порушити спокою. Повітря було наповнене чимось неспокійним — невидимим напівзвуком, схожим на далекі удари серця світу. 

Гори теж слухали.
Мовчали.
Чекали. 

І він знав чому. 

Вже кілька тижнів йому снилися ті самі сни — тіні крил, блиск луски, подих, який морозить повітря. Образи драконів, що давно зникли, але раптом знову приходять, мов привиди, нагадати про те, що ніхто не сміє забути. 

Світ змінився.
І літописець відчував це гостріше, ніж будь-хто. 

Перо нарешті різонуло по пергаменту. Він нахилився ближче, вдихнув холод, що проник у легені, та поглянув на чорне небо. Десь там, де колись літали тисячі, нині не було жодної зорі — ніби темрява стерла все світло, щоби звільнити місце для спогадів. 

Колись було чотири великі доми драконів.
Колись небо було їхнім домом.
Колись земля тремтіла від їхніх голосів. 

Чому ж тепер вона мовчить? 

Літописець притиснув пергамент долонею — він здригнувся, як живий. У тиші почувся шурхіт, ледве вловимий, схожий на торкання велетенського крила. Він не здригнувся. Він знав цей звук.
Він чув його в дитинстві.
Потім — у юності.
І останнє його відлуння — в ту ніч, коли дракони рушили на останню війну. 

Сьогодні він повернувся.
Не звук, ні — пам'ять про нього. Попередження. 

Він поклав перо й озирнувся. Здавалося, навіть камені прислухаються. Навіть ніч чекає. 

— Час… — прошепотів він. — Час розповісти правду. 

Про те, як небо спорожніло.
Про те, як колись світ був інший.
Про те, як почалася велика трагедія драконів — та, що ніхто не наважився занотувати раніше. 

Факел хитнувся, полум’я здригнулося й упало на мить, освітлюючи холодний камінь поруч. Літописець торкнувся його, немов вітаючись зі старим другом. 

— Розкажемо їм… — мовив він. — Розкажемо, як усе почалося. 

І там, де колись була нескінченна музика крил, тепер лунало лише скрипіння пера — тихе, але вперте.
Бо інколи навіть тиша має голос.
І сьогодні вона бажала, щоб її почули.