Глава 26: Темрява повстала

У той самий час, коли король драконів Ервін Де Освільд боровся з темрявою, а король магів Ше’Ваар утримував розкритий портал, простір між світами нагадував вир, що розривав саму тканину реальності. 

Із нього, мов буря, вирвалося військо Півночі. Лицарі, закуті в сріблясті обладунки, ступали впевнено й без страху. Їхні плащі майоріли на вітрі, а на грудях сяяли символи Де Освільдів. Позаду рухалися маги в темно-синіх мантіях, піднімаючи посохи. З їхніх рук народжувалися щити — холодні, світлі, наповнені силою, що не знала поразки. 

Останнім через портал ступив Дерек Сю Вальфорт. 

Його погляд миттєво обійшов поле бою, чіпляючись за деталі, оцінюючи ситуацію без жодного зайвого руху. Він одразу помітив Вільяма Ле Досьє — той ледве тримався на ногах, його меч був вкритий чорною кров’ю. Поруч стояв капітан Х’юстон, підтримуючи пораненого лорда Градаса. Вони були виснажені, але не зламані. 

Та головне було не це. 

Його погляд зупинився на Августі. Вона лежала на розпеченому піску, її темне волосся розсипалося довкола, а шкіра стала неприродно блідою, мов мармур. Навколо неї тремтів слабкий магічний ореол — тонкий, нестійкий, ніби її сила боролася з чимось невидимим, що намагалося вирвати її з цього світу. 

У грудях Дерека щось стиснулося, але він не дозволив цьому відволікти себе. 

— Захистити королеву! — його голос пролунав різко й владно. 

Війська Півночі рушили вперед. Земля здригнулася під їхнім натиском, коли крижані воїни зійшлися з темними породженнями Моргастара. Вогняні дракони родів Танатів і Беальфів піднялися в небо, закручуючись у полум’яних потоках, і почали випалювати все, що породжувала темрява. 

Поле бою змінилося. Монстри, що ще мить тому мали перевагу, почали втрачати її. Їхні тіла розсипалися під ударами магії, перетворювалися на попіл, що розлітався у повітрі. 

Вогонь і лід перепліталися. 

Стихії сходилися разом, утворюючи вихор сили, який очищав поле від нечисті. 

Здавалося, перемога близька, але темрява не відступала. Вона не просто існувала — вона глибшала.
Змішувалася з криками, що ще лунали вдалині, проникала в саму землю, у повітря, у думки тих, хто ще стояв.
Моргастар відчував це. 

Він стояв, ледве тримаючись на ногах, і відчував, як його сила тане. Монстри падали один за одним, знищені військом драконів, і він більше не міг їх утримувати. Його кінець був близький, але він не боявся. Його очі блиснули, коли він повільно повернув голову до вирви, що все ще залишалася відкритою. Темна безодня дихала з її глибини — портал у щось значно страшніше, ніж усе, що вже з’явилося на цьому полі. Його губи скривилися в жорстокій усмішці. 

— Ви думаєте, що перемогли? — прохрипів він. — Я лише був посередником… Ви забули, кого справді варто боятися. Він підняв руки. Його магія вже згасала, але в цій останній миті вона спалахнула з новою силою — відчаєм, що не знає меж. Закляття, якого не мав би знати жоден смертний, зірвалося з його вуст.


— Я віддаю своє життя темряві! — вигукнув він. 

Навіть вітер стих. 

— Прокинься, той, хто дрімає у вічній ночі… Владарю забуття — повертайся! 

Земля здригнулася. 

Щілина під ним розширилася, і з її глибин вирвався глухий рик — настільки потужний, що саме повітря затремтіло. Чорний вітер вихопився з безодні, огортаючи все навколо, наче жива істота. 

Небо швидко затягнулося важкими хмарами. Світло згасало, навіть сонце більше не могло пробитися крізь цю пітьму. 

— Цього не може бути… — прошепотіла Арія. 

Її руки тремтіли. 

— Він пробуджує… — голос Ельсара зірвався на хрипкий подих. 

Темрява здригнулася. Спочатку це було лише відчуття — важке, гнітюче, таке, що стискало саме повітря і змушувало світ затихнути. Потім у цій пітьмі окреслилася тінь. Вона повільно виростала, розширювалася, ніби проривалася крізь саму реальність, ламаючи її зсередини. І лише за мить стали видимі крила. 

Величезні, розправлені, вони не відбивали світло — вони його поглинали, залишаючи після себе порожнечу. А тоді відкрилися очі. Дві безодні, що палали чорно-багряним полум’ям. 

Його тіло було сплетінням диму й вогню — не плоттю і не магією, а чимось значно давнішим. Чимось, що існувало ще до рівноваги. Живим прокляттям, яке вирвалося на свободу. 

— Астарахс… — голос Ше’Ваара зірвався. 

І цього разу в ньому не було сили короля, лише правда, бо це був не просто демон. 

Астарахс був першим. 

Першим драконом, що зрадив свій рід.
Колись він був світлом — тією силою, що тримала рівновагу світу. Але жадоба росла в ньому повільно і невідворотно, поки не стала сильнішою за саму його сутність. 

Він більше не хотів бути частиною світу, бо хотів володіти ним. 

І коли темрява простягнула до нього руку — він не відкинув її. Він прийняв.
Його тіло почорніло, вогонь змінився. Він більше не палив, а поглинав. Саме тому його не змогли знищити. 

Його запечатали.У найглибших ущелинах Пустелі Вогняних Вітрів — там, куди не доходить світло і куди навіть дракони не наважувалися повертатися. 

Бо всі знали: якщо він прокинеться — світ не вистоїть. 

І тепер він стояв перед ними.
Не його тінь, і не легенда. А реальність. 

Позаду нього Моргастар уже падав. Його тіло втрачало життя, але на губах застигла усмішка. 

Він встиг. Виконав своє призначення, і темрява відгукнулася. Вона не просто прийшла, а повернулася. 

Світ завмер. І вперше за довгий час навіть стихії не наважилися рухатися, ніби самі відчували — цього разу межа перейдена. 

Бо тепер битва більше не була між королями. І навіть не між світлом і темрявою. Цього разу починався кінець. 

Астарахс повернувся. 

І цього разу його ніхто не зупинить.
Бо ті, хто колись запечатали його, давно зникли. А повернути втрачені династії драконів не під силу навіть королю…
і його королеві Туманних Островів.