Глава 24: Полум’я і пил

Королева Августа лежала на розпеченому піску, важко дихаючи. Магічна трансформація виснажила її до межі, залишивши тіло безсилним, а свідомість — на тонкій грані між реальністю й забуттям. 

Навколо все ще лютували створіння, породжені темною магією Моргастара. Вони безупинно накочувалися хвилями, намагаючись прорвати ослаблений щит, який тримали маг Ельсар та його донька, Арія. 

Та тепер перед ними стояла ще одна перешкода. 

Молодий капітан Х’юстон, Вільям Ле Досьє і лорд Градас злагоджено вишикувалися довкола Августи, утворюючи живе кільце захисту. Вони рухалися, як єдине ціле, перекриваючи кожен прорив, не даючи темряві навіть шансу дістатися до королеви. 

Шипасті потвори зливалися в суцільну чорну масу, виринаючи з-під піску, ніби сама земля породжувала їх. Вони вищиряли ікла, рвалися вперед, розмахуючи кігтями, що відблискували темною отрутою. 

Х’юстон одним точним ударом відрубав кільком із них лапи, але замість них одразу з’являлися нові. 

— Тримати лінію! — вигукнув він, відбиваючи черговий випад звіра. Його меч розрізав повітря з різким свистом, залишаючи по собі кривавий слід. 

— Не підпустимо жодного до королеви! — підхопив Вільям, парируючи удар потвори, що вже майже дісталася до Августи. — Градас, правий фланг! 

Лорд Градас, стиснувши зуби, рвонув уперед і розсік темного звіра навпіл. Піт змішувався з пилом на його обличчі, обпікав губи, але він навіть не зупинився — страх зник, залишилася лише рішучість стояти до кінця. 

Тим часом Ельсар і Арія з останніх сил утримували магічний щит. 

Чаклун, важко дихаючи, відганяв демонів, що виривалися з роззявленого порталу, а Арія блідла з кожною новою хвилею темної енергії, яку змушена була стримувати. Захист тріщав, слабшав, і якби не воїни, що тримали оборону зовні, чудовиська вже давно дісталися б до Августи. 

Її очі на мить розплющилися. 

Крізь туман болю вона побачила, як Вільям, перехопивши меч обома руками, відбивається одразу від двох потвор. Його рухи були важкими, але впевненими, і навіть попри втому він стояв міцно, ніби сама земля підтримувала його. 

У грудях Августи щось стислося.
Любов. 

І біль. 

Її батько ризикував життям заради неї.
Та сил піднятися й допомогти вже не було. 

— Ельсаре! — гукнув Вільям, відкинувши поранену тварюку. — Король Ервін сам проти Кілана й Моргастара! Скільки ще ви зможете тримати щит? 

Ельсар, притискаючи руку до глибокої рани біля ребер, напружено вдихнув. 

— Не знаю… — відповів він, і його голос був приглушений болем. — Я вже на межі. Якщо Моргастар знову підсилить закляття кров’ю, ми не витримаємо. 

— Ми не виживемо, якщо Ервін не відкине їх від порталу! — додала Арія, витираючи піт із чола. Її рука з жезлом тремтіла, але вона не опускала його. — Тільки він може замкнути цю темряву. 

На тлі реву чудовиськ і спалахів магії голос Вільяма раптом прозвучав твердо, майже холодно: 

— Слухайте, у мене є ідея. Ервін — єдиний, хто може відкрити портал і врятувати нас. Ми повинні допомогти йому. 

Він швидко перевів погляд на мага. 

— Ельсаре, ти й Арія — до короля. 

Х’юстон одразу заперечив, навіть не обертаючись: 

— А бар’єр? Хто його триматиме? 

— Ми, — коротко відповів Градас, міцніше стискаючи щит і відштовхуючи чергову потвору. — Вір у нас, хлопче. Ми дамо вам час. 

Він кинув швидкий погляд на Ельсара й Арію. 

— І ви його не втратьте. 

Бо другого шансу вже не буде. 

Погляд Ельсара швидко ковзнув по вірних союзниках, які тримали оборону навколо королеви. 

— Добре, — нарешті сказав він. — Тоді ми з Арією спробуємо вирватися з бою й знайти Ервіна. Лише він здатен назавжди закрити розколину й перемогти Моргастара. Інакше ці потвори лізтимуть звідти без кінця… 

— А королева? — Арія тривожно глянула на Августу, що лежала позаду. Та ледве дихала, її груди піднімалися нерівно, ніби кожен подих вимагав зусиль. 

— Я залишуся, — твердо сказав Вільям. — Хай вона знає, що батько поруч. Я оборонятиму її, поки ви допомагатимете Ервіну. 

Х’юстон невдоволено скривився, але не став сперечатися. Він лише коротко кивнув Арії: 

— Ідіть. Ми повинні вірити, що світла магія й відвага переможуть. 

Ельсар жестом покликав Арію стати поруч. Його губи ледь помітно ворухнулися, коли він почав шепотіти слова закляття. Майже відразу навколо них закрутився туманний серпанок, що швидко згустився в кулю золотавого світла. 

Світло спалахнуло різко. 

Монстри засичали, відступаючи, ніби сама їхня сутність не витримувала цього сяйва. 

Вільям, Градас і Х’юстон, попри втому, скористалися цією миттю. Їхні мечі знову зійшлися в бою, розтинаючи темних істот, утримуючи оборону. 

— Повертайтеся живими! — крикнув услід Вільям, відрубуючи голову одному з крилатих чудовиськ. 

Ельсар на мить затримався. Його погляд ковзнув по Градасу й Х’юстону, в якому промайнула стримана, важка вдячність. 

— Бережіть Августу! — голос його прозвучав уже голосніше, твердіше. — Без неї нам не виграти війну! 

Арія, стискаючи жезл, відповіла коротко, але впевнено: 

— Віримо у вас, лорди. І нехай давні сили будуть на вашому боці. 

Золотаве світло спалахнуло сильніше — і в наступну мить вони зникли, прорвавшись крізь лави монстрів із такою швидкістю, що ті навіть не встигли збагнути, що сталося. 

Полишені без магічної протидії, потвори одразу змінили напрямок. 

Уся їхня маса ринула вперед — на Вільяма, Х’юстона й лорда Градаса. 

Вони стали пліч-о-пліч, не відступаючи ні на крок, закриваючи собою тіло Августи. 

— За королеву й королівство! — в один голос видихнули вони, стискаючи мечі.
Поле бою знову вибухнуло. 

Рев чудовиськ злився з дзвоном сталі, і в цьому хаосі кожен удар вирішував більше, ніж просто мить — він вирішував, чи вистоять вони. 

Далеко попереду, в самому серці піщаного вихору, король Ервін продовжував бій. 

Сам. 

Його сила спліталася з льодом, з давньою драконячою могутністю, що проростала крізь нього, мов жива стихія. Він протистояв Кілану й Моргастару, стримуючи натиск темряви ціною власних сил. 

Чи встигнуть Ельсар і Арія? 

Чи зуміють закрити портал, перш ніж темрява накриє їх остаточно? 

І чи прокинеться знову в Августі сила драконів, коли світ так потребує її? 

Відповіді губилися в гуркоті бою. 

Їх глушили удари мечів і виття магії, що розривала повітря над розпеченим піском, де вже вирішувалася доля цілого королівства. 

І саме в цей момент, коли темна магія Моргастара знову почала стискати Ервіна, намагаючись затягнути його в пастку, з-за обрію пролунав гул. 

Глибокий.
Потужний. 

Наче грім, що падає просто з неба.
Землю осяяло яскраве світло, і в повітрі з’явився запах розпеченої плазми, змішаний із різким, свіжим подихом вітру з далекого моря. 

Це був він. 

Ше’Ваар. 

Магічний король Західних земель, володар Пустелі Вогняних Вітрів. 

Його силует повільно виринув із сяйва, високий і незрушний, наче постать, вирізьблена зі світла. Пишний плащ, вишитий рунічними символами, мерехтів синім і золотим, а кожен знак на ньому ніби дихав власною магією. 

У правиці він тримав розгорнутий сувій, вкритий древніми письменами.
І здавалося, що сам вітер схилився перед ним. 

Він обертався навколо нього, слухався його волі — захищаючи… і водночас підсилюючи силу, що вже починала змінювати хід цієї битви. 

Він з’явився просто поруч зі старим магом Ельсаром. 

Ше’Ваар одразу помітив Арію, що стояла біля нього. Тендітна на перший погляд, з довгим волоссям, перехопленим срібним обручем, вона тримала в руках кришталевий жезл. Крізь нього струменіла чиста енергія — м’яке, холодне світло, схоже на місячне сяйво. 

Попри зовнішню крихкість, у її поставі відчувалася рішучість. Її очі світилися впевненістю, і саме ця впевненість видала в ній силу, яка не поступалася досвідченим магам. 

Саме вона допомогла відкрити портал.
І саме завдяки їй Ше’Ваар встиг. 

— Звільнимо Ервіна від цих мерзенних пут, — промовив він. 

Його голос звучав владно, але водночас відлунював десь глибше, ніби торкався не лише слуху, а й самої свідомості, як заклик давніх духів. 

Арія піднесла жезл вище. 

На його кінчику спалахнула куля сріблястого світла, яка за мить витягнулася в тонкий, але потужний промінь. Він прорізав повітря і спрямовано вдарив у бік Ервіна. 

Король драконів на мить здригнувся від раптового спалаху, але майже одразу відчув інше. 

Світло не ранило. 

Воно зцілювало. 

Енергія проникала під луску, витісняючи темряву, що намагалася в’їстися в його тіло, очищаючи рани, повертаючи силу. 

У той час у центрі поля бою Моргастар не припиняв боротьби. 

Розлючений, виснажений, він усе ж намагався знову підсилити демонічний портал, жертвуючи рештками власної сили. Криваві символи на його руках палали, і кожен новий рух відгукувався болем, який він уже не приховував. 

Чорна сутність, вирвана з-під землі, розмахувала щупальцями, наповненими густою, примарною темрявою. 

Кілан відчув, як сила повертається.
Вона була грубою, болючою, але достатньою. 

Захрипівши, він піднявся, впираючись у повітря пораненими крилами. Лід ще тримав його, роз’їдав плоть, але темна магія змушувала рухатися далі.
Він знову збирався атакувати.
Останній удар. 

— Не дайте йому відновити сили! — різко кинув Ше’Ваар. 

Він розгорнув сувій і почав читати слова древньою мовою. Вони звучали важко, глибоко, ніби самі піски пам’ятали їх із часів, коли ще не було цього світу. 

Руни на його плащі спалахнули яскравіше. 

Від землі піднялася хвиля іскристого пилу. 

Вона закрутилася, розростаючись, перетворюючись на потужну магічну структуру — Велику печатку Пустельних Вітрів. 

Це закляття було створене, щоб зупиняти демонічні сили. 

І закривати портали, що ведуть у темряву. 

Побачивши це, Моргастар вибухнув люттю. 

— Ти не залатиш те, що вже відкрилося! — заревів він. 

Земля під ним розійшлася глибше, і з тріщин вирвалися нові відгалуження темряви, наче коріння, що проростало назовні. 

Але Арія разом із Ельсаром не відступили. 

Вони спрямували сріблястий промінь не лише на Ервіна, а й на сам портал, намагаючись приглушити його шаленство, стримати силу, що рвалася назовні. 

І тоді все зійшлося. 

Лід Ервіна. 

Темрява Моргастара. 

Світло Арії та Ельсара. 

І гарячі вітри Ше’Ваара. 

Чотири сили зіткнулися в одному місці.
Небо ніби розкололося. 

Земля під ними кипіла, відсахуючись від цього протистояння, не витримуючи напруги стихій. 

У самому центрі цього хаосу, поки світло Арії зцілювало його, Ервін знову відчув силу. 

Справжню. 

Глибоку. 

Непереможну. 

Він розправив крила, вже не такі пошкоджені, і з холодним покликом рвонув угору. 

Крижаний вихор піднявся разом із ним. 

Гострі уламки льоду здійнялися слідом, слухняні його волі, готові в будь-яку мить обрушитися на ворога. 

І тепер це був не відступ — це була відповідь. 

— За мною, брате! — гукнув Ервін до Ше’Ваара. 

У його голосі не було сумніву. Вони були не просто королями — давні союзники, що вже колись стояли пліч-о-пліч проти спільної загрози, і ця пам’ять зараз ожила між ними без слів. 

Ше’Ваар відповів коротким кивком.
Його погляд ковзнув до Арії та Ельсара. Він мовчки чекав, даючи їм час завершити те, без чого ця битва не мала сенсу. 

Магеса Арія вже стояла поруч із батьком. Її рухи були точними, зосередженими, а жезл у руках світився яскравіше, ніж раніше — мов маленьке сонце, що народилося серед темряви. 

Разом вони спрямували силу. 

Печатка Великої сфери почала опускатися на портал. 

Темна паща затремтіла. 

Вона пручалася, намагаючись вирватися, розширитися, проковтнути світло, як робила це раніше. Але тепер усе було інакше. 

Світло тримало. 

Сила, що виходила від Арії та Ельсара, вже не дозволяла темряві діяти безкарно. Портал здригався, втрачаючи контроль, більше не здатний так легко поглинати тих, у чиїй крові жила світла магія. 

Кілан усе ще тримався. 

Змучений, поранений, пронизаний крижаними уламками, він ледве стояв, але ненависть не давала йому впасти. Вона тримала його сильніше за будь-яку магію. 

Його погляд знову знайшов Ервіна.
І в ньому було лише одне — бажання знищити. 

Зібравши останні рештки сили, Кілан випростався і вдарив. 

Вогняний постріл рвонув уперед, спрямований у спину короля драконів. 

Але він не досяг цілі. 

Сріблястий промінь Арії перехопив його, розламуючи навпіл, гасячи жар темної енергії ще в польоті. 

У ту ж мить Ервін відповів. 

Його сила вдарила без вагань. 

Льодяна лавина, піднята його волею, накрила Кілана з нищівною силою і відкинула його назад, вбиваючи в землю, змушуючи повітря навколо вибухнути холодом. 

І цього разу це вже не був просто удар. 

Це був кінець його переваги.