Глава 23: Кривавий пісок пустелі

Ервін спрямував свій холодний погляд на Кілана й одразу помітив, як у зіницях його ворога палає вогонь темної сили. Колись гордий син Барона Градовського, тепер він більше нагадував втілення руйнівного хаосу, позбавленого будь-яких меж. Чорна луска, залита кривавим відблиском, випромінювала пекельне тепло, що спотворювало простір навколо, і розтоплювало навіть кам’янистий пісок під ногами. 

Та сам Ервін, король драконів і крижаних земель, не поступався цією могутністю. 

Він піднявся вище, розкинув широкі, сліпучо-білі крила, з яких сипалося кришталеве інеєве сяйво. Його сила — льодяна, чиста, первісна — пульсувала синюватим блиском, розтинаючи повітря морозними потоками. Пустеля здригалася під цим протистоянням, ніби сама земля не могла витримати сили, що зійшлися над нею. 

Коли дракон і чудовисько, в яке перетворився Кілан, зійшлися в повітрі, небо над ними потемніло. Наче сама ніч вирішила впасти раніше, щоб стати свідком цього бою. 

Вітер здійняв бурю піску, яка закручувалася навколо двох велетнів, відрізаючи їх від усього світу і перетворюючи простір на замкнену арену смерті. 

Кілан, повністю поглинутий темною магією Моргастара, відчував, як нова сила переповнює його тіло. Його чорні крила здіймалися високо, і кожен їхній помах породжував хвилі розпеченого повітря, що випалювали все довкола. Його рев лунав несамовито, сповнений люті та жаги помсти, яка вже не залишала місця ні розуму, ні сумнівам. 

— Ервіне Де Освільде! — прогримів він, і його голос рознісся луною над пустелею. — Доля вирішила, що ти забрав у мене все! Ти зруйнував мій рід, відібрав моє майбутнє, мою владу! А тепер я заберу в тебе все, що ти любиш! 

Його погляд на мить ковзнув у бік далекого небосхилу — туди, де лежав шлях до королівства. 

Він знав, що там — його ціль. 

Його діти. 

Його слабкість. 

І поруч із ним — вона. Та, яку він колись хотів назвати своєю. 

Ервін мовчки спостерігав за ним. 

Його сріблясто-білі крила мерехтіли в холодному світлі, мов далекі зірки серед пітьми. Блакитні очі залишалися спокійними, але в їхній глибині горіла інша сила — не вогонь, а лють льоду, стримана і невідворотна. 

Він знав: перед ним уже не людина. 

І слова тут нічого не змінять. 

— Ти зробив свій вибір, Кілане, — тихо відповів він, і навіть крізь рев бурі його голос звучав чітко, майже кришталево. — Ти віддав свою душу темряві. І тепер моя черга захистити тих, хто мені дорогий. 

У цей момент у бій втрутився Моргастар. 

Темний маг більше не ховався за спинами своїх створінь. Він вийшов уперед, і його присутність одразу змінила саму тканину простору. У його руках спалахнули фіолетові блискавиці, оповиті густою чорною аурою, ніби він виривав силу з самих надр підземних царств. 

Він підняв руки, і вигукнув давнє прокляття. 

Слова, що зірвалися з його губ, були важкими, темними, просякнутими силою, яка не належала цьому світу. 

Повітря навколо здригнулося. 

І в наступну мить на Ервіна обрушилися згустки темної енергії — щільні, живі, спрямовані на те, щоб скувати його, позбавити руху, зламати зсередини. 

Та варто було їм торкнутися крижаних потоків короля, як сталося інше. 

Темрява не витримувала. 

Вона тріскалася, кришилася, розсипалася на сотні крихітних уламків, що миттєво перетворювалися на холодні кристали, і падали додолу, дзвінко вдаряючись об кам’янисту землю. 

І кожен цей звук був, мов відповідь. 

Світло і холод не підкорялися темряві. 

Вони її розбивали. 

Зібравши всю свою силу, Ервін різко змахнув крильми, і навколо нього зродився льодовий вихор. Повітря миттєво наповнилося холодом, що різав, наче лезо, а з глибини буревію вирвалися крижані списи — довгі, гострі, подібні до шипів величезного айсберга. 

Вони рвонули вперед, спрямовані просто на Моргастара. 

Темний маг зреагував блискавично. Його руки спалахнули фіолетово-чорною енергією, і перед ним розгорнувся захисний бар’єр із темних блискавиць. Вони переплелися в щільну мережу, стримуючи удар, але не повністю. 

Кілька крижаних уламків прорвалися крізь захист. 

Вони врізалися в землю поруч із магом, здіймаючи снігово-піщану хмару, що миттєво огорнула його. Моргастар відскочив убік, його плащ майорів, обпалений не вогнем, а пронизливим крижаним холодом. 

І саме в цей момент, коли його увага була прикута до Ервіна, Кілан скористався нагодою. 

З диявольською посмішкою він рвонувся вперед і вп’яв свої кігті в магічний бар’єр, що відділяв його від Августи. 

Його темні очі палали божевільним блиском, а тіло тремтіло від напруги, люті й жадоби помсти. У цьому погляді вже не було нічого людського — лише одержимість. 

Він давно вирішив: ця жінка мала належати йому. 

— Ти будеш моєю, Августо! — проричав він, і його голос був насичений темною магією, що змушувала повітря навколо тремтіти. — І твої діти також. Вони — моє майбутнє, моє право на трон! 

Від цих слів холод пройшовся по її шкірі, але Августа не відступила. 

Вона стиснула кулаки, змушуючи себе стояти рівно. Страх був тим, чого він прагнув побачити, і вона не могла дозволити йому цієї перемоги. Її королівська гордість тримала її сильніше за будь-який захист. 

Кілан підняв руки, і навколо нього знову закрутилася темна енергія, утворюючи хаотичні хвилі, що билися об бар’єр. Він ударив ще раз. 

Сфера заскрипіла. 

Звук був тонкий, напружений, як тріщина у склі. 

Ще один удар — і вона могла не витримати. 

— Я поверну собі те, що мав отримати! — проревів Кілан, вкладаючи в атаку всю свою темну силу. 

Августа бачила, як тріщини розходяться по сфері, як охоронні руни Арії та Ельсара спалахують, намагаючись стримати натиск. Їхнє світло тремтіло, слабшало. 

Вона відчувала: довго вони не витримають. 

Затамувавши подих, Августа перевела погляд на Ервіна. 

Він усе ще боровся з Моргастаром. Його сила була на межі, але навіть крізь хаос бою його блакитні очі знайшли її. 

І в ту мить вона зрозуміла. 

Вона не дозволить цьому статися. 

Не дозволить Кілану торкнутися ні її, ні їхніх дітей. 

Її руки стиснулися сильніше, і в грудях раптом запульсувала сила. 

Древня.
Глибока. 

Та сама, що вперше озвалася ще на Туманних Островах і відтоді жила в її крові, у її дітях. 

Августа повільно вдихнула, і тихо прошепотіла: 

— Ти ніколи не отримаєш мене… і моїх дітей. 

У цю ж мить її очі засвітилися незвичайним світлом. 

Кілан бив по бар’єру з наростаючою люттю. Чорні ланцюги на його зап’ястках спалахували потойбічними символами, і з кожним ударом тріщини розходилися все далі, сплітаючись у темний, загрозливий візерунок. 

— Августо! — долинув до неї відчайдушний голос батька, Вільяма Ле Досьє. 

Але вона майже не чула. 

Усе навколо віддалилося, приглушилося, ніби світ раптом опинився за товстою стіною.
Залишилося тільки відчуття. 

Гіркий присмак страху. 

І ще сильніше — нестримне бажання захистити найдорожче. 

Кілан гаркнув, і його палаючий погляд пронизав її холодом: 

— Бар’єр ось-ось впаде. Тоді ти належатимеш мені… 

Його слова прозвучали не в повітрі.
У її голові. 

Наче удар грому. 

Відчай і гнів сплелися в ній, стискаючи серце. 

Вона не мала права програти. 

Не мала права дозволити цій істоті торкнутися її. 

І саме в цю мить по її жилах пройшла хвиля сили. 

Нова. 

Незнана. 

Наче щось прокинулося глибоко всередині неї. 

Могутнє. 

Давнє. 

І готове вийти назовні. 

Вона не встигла навіть злякатися цього відчуття — лише дивилася, як розпечені кігті Кілана знову і знову врізаються в бар’єр, змушуючи його здригатися під ударами темної сили. 

Повітря задзвеніло, сфера відповіла глухим тріском. І саме в цю мить Августа раптом відчула пульсацію біля серця. Наче всередині неї прокинулося щось давнє, сильне, приховане до цього часу. Це відчуття не лякало — воно тягнулося назовні, вимагало руху, дії. 

Її рука сама піднялася вперед. 

— Забирайся геть… — прошепотіла вона, не впізнаючи власного голосу. 

Ще один удар. Бар’єр уже майже тріснув під натиском темної магії, коли її пальці торкнулися тріщини, і в ту ж секунду між нею та захисним полем ніби спалахнула іскра. 

Тріщина завмерла. 

А потім почала зникати. 

Повільно, майже живо, вона затягувалася сріблясто-синім світлом, яке розтікалося по поверхні сфери, наче хтось невидимий зшивав її заново. 

Кілан різко відсахнувся, ніби натрапив на розпечений метал. 

— Що за…? — розгублено видихнув він, однак одразу ж спробував ударити ще раз. 

Та цього разу бар’єр відповів. 

Світло, що тільки-но заліковувало тріщину, раптом спалахнуло сильніше, і сама сфера змінилася — вона більше не була просто захистом, вона ніби прокинулася. 

Августа завмерла, відчуваючи, як змінюється і вона. 

Її зіниці звузилися, витягнулися у вертикальний розріз, а блакитний полиск у погляді став глибшим, холоднішим. Шкіра на скронях і руках, крізь розірваний рукав, вкрилася тонкою блискучою лускою, що щільно лягала по тілу, мов природний панцир. 

З її грудей вирвався низький, гортанний звук, схожий на приглушений драконячий рик. 

Кілан зробив крок назад — вперше за весь час. 

— Ти… — прохрипів він, не відводячи від неї очей. — Це неможливо… 

Августа майже не чула його. 

Сила всередині зростала, наповнюючи кожен подих, кожен рух. Вона не була ані вогнем, ані холодом — вона поєднувала обидва начала, мов стихія, що не підкоряється жодному правилу.
І раптом вона зрозуміла. 

Це — її. 

Її дар. Її поклик. 

І вона може ним керувати. 

Здолавши залишки страху, Августа знову піднесла руку до бар’єра. Її погляд спалахнув, і простір між нею та Кіланом раптом наповнився сліпучим білим світлом, схожим на драконячий подих, що народжується з туману. 

— Ти не отримаєш нічого, Кілане, — її голос змінився, став нижчим, глибшим, владним. — Я не твоя. 

Сфера відгукнулася на її слова. 

Хвиля сили вирвалася назовні, потужна й невідворотна. Це був не жар і не вогонь — це був шквал, що ніс у собі холод і світло водночас. 

Удар влучив у Кілана. 

Його темрява зашипіла, стикаючись із морозним сяйвом, і він різко відлетів назад, намагаючись втриматися на ногах. 

Його очі розширилися від шоку. 

— Ти… драконяча кров?.. Як це…? 

Та відповіді не було. 

Августа сама ще не розуміла, що саме сталося і звідки взялася ця сила. Але одне вона знала напевно — зараз вона не має права зупинитися. 

Кілан повинен відчути це до кінця. 

Вона зробила крок уперед і різко вдарила в повітря. Бар’єр, немов підкоряючись її волі, викинув назовні ще потужніший заряд світла й кристалів. 

Кілана підкинуло вгору, мов ляльку. 

Його чорна луска обгоріла — не у вогні, а в холоді, що пронизував саму його темну силу до кісток. 

На одну коротку мить їхні погляди перетнулися. 

Погляд Августи палав блакитними, майже нереальними драконячими відблисками, тоді як очі Кілана були розширені — у них змішалися жах і лють, що вже не піддавалися контролю. 

А наступної миті вибух магії остаточно відкинув його від сфери. Його тіло з силою врізалося в землю, і з грудей вирвався глухий, звірячий рик. 

Августа важко дихала, схилившись над тими, кого щойно захистила. Вони дивилися на неї мовчки — з благоговінням, у якому було більше страху, ніж захоплення, і з подивом, якого вони самі не могли пояснити. 

Луска на її руках і щоках ще слабко сяяла, але поступово танула, ніби розчинялася в повітрі, залишаючи після себе лише тепло на шкірі. 

Вона не знала, чи зможе повторити це знову. 

Але тепер була впевнена в іншому: в її жилах тече щось значно більше, ніж вона колись могла уявити. 

Тим часом бій не зупинився. 

Поки Моргастар стримував натиск, намагаючись утримати рівновагу сил, король драконів атакував. Його рухи були точними, холодними, але в них уже відчувалася напруга — бій затягувався. 

— Кілане, ти потрібен мені тут! — різко кинув Моргастар. 

І щойно той піднявся, маг жбурнув у нього темне зілля. 

Рідина розлилася по тілу Кілана, вбираючись у шкіру, і вже за мить перед ними стояло щось інше. 

Щось гірше. 

Його тіло вигнулося, розширилося, луска стала грубішою, темнішою, а зсередини її прорізали пульсуючі вогняні прожилки. Дихання перетворилося на гарчання, у якому вже майже не залишилося нічого людського. 

Він підняв голову — і весь свій шал спрямував на Ервіна. 

Гострі кігті вирвали шмат землі, а з пащі вирвався стовп вогню, такий гарячий, що повітря навколо задзвеніло, мов розпечений метал. 

Ервін ледве встиг виставити перед собою крижаний щит. 

Полум’я вдарило в нього з нищівною силою. 

Лід зашипів, почав танути, тріскатися, розсипатися під натиском темної енергії, що живила вогонь. Щит не витримав, і розлетівся на уламки. 

— Я покажу тобі, що таке справжній гнів! — прогримів Кілан. 

Його крила розкрилися ширше, ніж раніше, виблискуючи вогняними прожилками, і з кожним рухом у повітрі розліталися іскри. 

Він зібрав силу. 

Його руки зійшлися разом, спрямовуючи всю лють у єдиний удар. 

Перед ним почала формуватися вогняна куля — спочатку невелика, але вона стрімко росла, обплітаючись чорними стрічками темної магії. Усередині неї щось пульсувало, ніби жило власним життям, прагнучи вирватися назовні. 

Вона розширювалася, загрозливо тягнучи до себе простір. 

Ервін не відступив. 

Він зібрав усю свою силу і створив перед собою щит із чистого морозу — масивний, щільний, товстий, мов стіна крижаного бастіону. 

Удар був страшним. 

Фаєрбол врізався в щит, і по льоду миттєво пішли тріщини, розходячись у всі боки, мов по замерзлому озеру під вагою удару. 

Сила зіткнення відкинула Ервіна назад. Він болісно вдарився об каміння, але втримався. 

Щит встояв. 

Пошкоджений, покритий тріщинами, але не знищений. 

Розуміючи, що довго так не витримає, Ервін глибоко вдихнув холодне повітря й тихо прошепотів закляття. 

З його вуст вирвався клубок крижаного туману. 

Туман одразу почав розростатися, наповнюючись м’яким білим світлом. Він повільно розтікався по землі, огортаючи пісок, уламки скель, ворогів. 

Температура різко впала. 

Світ ніби завмер. 

Наче сама смерть пройшла цією землею, залишаючи за собою холод, що проникав у кістки. 

Першим це відчув Моргастар. 

Він різко смикнувся, намагаючись розірвати холод, що стискав його тіло, і кинув у простір ланцюги темної магії. Вони спалахнули, прорізаючи туман, але не змогли його розсіяти. 

Холод уже був усюди. 

Він чіплявся за шкіру, за дихання, за саму силу. 

І коли Моргастар вимовив нове закляття, на його руках почали наростати крижані нарости. 

Спочатку тонкі. 

Майже непомітні. 

А потім — щільніші, важчі, ті, що вже не просто торкалися… 

а сковували. 

У цей час Ервін знову випростав крила й піднявся в повітря. Сила його власного закляття ще жила в ньому, розливаючись по тілу теплом, яке не було теплом — це була давня, первісна міць, знайома кожному дракону його роду. Він відчував, як ця сила наповнює його, підсилює, повертає до витоків, де народжувалася сама стихія льоду. 

Сніговий вихор підхопив його, закручуючись у щільний буран. Навколо короля льоду народжувалася буря — не просто вітер, а жива стихія, що відгукувалася на його волю. 

З грудей Ервіна вирвався закличний крик. Він пронісся над полем битви кришталевим відлунням, пронизуючи повітря і змушуючи сам простір здригнутися. 

Кілан теж піднявся вище, хоч і перебував у самому серці лютого холоду. Темна магія все ще жила в ньому, навіть більше — вона розросталася, витісняючи рештки людського. З його шиї звисали металеві ланцюги, мов живі змії, що пульсували прокляттям, а очі палали ще яскравіше, ніж раніше. 

Він не відчував страху. 

Лише ненависть. 

І жагу помсти. 

Роззявивши пащу, Кілан випустив потік живого вогню, спрямовуючи його просто в серце полярного бурану. Полум’я врізалося в крижаний вітер, і дві стихії зіштовхнулися з таким гуркотом, що здригнулася земля. 

Повітря перекрутилося, наче саме страждало від цього протистояння. Гаряча пара й темний дим здіймалися вгору, закриваючи небо. 

У самій кульмінації цього зіткнення Ервін різко спрямував буревій вперед. Крижаний потік ущільнився, перетворюючись на сотні гострих уламків, що з ревом понеслися на ворога. 

Вони вдарили. 

Льодяні списи проштрикнули крила Кілана, змусивши його здавлено гарчати від болю. Він смикнувся, намагаючись ухилитися, але холод проривався крізь вогонь і луску, доходячи до самої плоті. 

Саме в цей момент втрутився Моргастар. 

Зібравши залишки сил, він розгорнув свою книгу і вирвав із неї закляття. Слова, вимовлені ним, не належали цьому світу. 

Пісок під його ногами розійшовся. 

З розколини вирвалася чорна, напівпрозора сутність. Вона не мала чіткої форми — лише тінь, що рухалася, дихала, жила. З неї витягнулися довгі щупальця темряви. 

Вони рвонули вгору. 

Кілька з них обвилися навколо ніг Ервіна, різко смикаючи його вниз, намагаючись вирвати з неба і позбавити переваги польоту. 

Король відчув це одразу. 

Темрява торкнулася його — холодом іншого роду, липким, чужим, болючим. Вона стискала жили, проникала глибше, намагаючись зламати його зсередини. 

Ервін різко змахнув хвостом. 

У ту ж мить навколо нього вибухнув крижаний панцир, — щільний, шипований, сповнений сили. Лід виріс назовні, розсікаючи все, що торкалося його. 

Щупальця здригнулися. 

Чорний дим зірвався з них, коли вони відсахнулися, розрубані гострими уламками. Частина зникла, розчиняючись у повітрі, але інші ще трималися, вперто тягнучи вниз. 

І все ж Моргастар не зупинився. 

Він підсилив портал. 

Його рука здригнулася, коли він розрізав власну шкіру, і дозволив крові впасти в розколину. Темрява миттєво відгукнулася на жертву. 

Портал ожив. 

Його межі розширилися, поглибилися, і зсередини піднялася нова хвиля сили — важка, давляча, майже матеріальна. Темна магія знову завирувала, набираючи форму, ніби в надрах розколини прокидався звір, створений не з плоті, а з чистого зла. 

І цей звір тільки починав дихати.