Глава 20: Піщані вітри змін

Коли перші промені сонця торкнулися піщаних дюн Пустелі Вогняних Вітрів, повітря навколо ніби затремтіло, оживаючи. 

Вогонь, прихований у кожній піщинці, здавалося, танцював разом із вітром, створюючи відчуття, що сама пустеля дихала магією. 

Важке, спекотне повітря обіймало кожного, змушуючи навіть найсильніших відчувати себе безсилими. 

Ервін стояв трохи осторонь, спостерігаючи за тим, як вогонь і вітер утворювали дивні фігури на горизонті. 

Його біле волосся блищало на сонці, але блакитні очі залишалися холодними. 

Він не любив це місце і не довіряв йому. 

Магія пустелі була хаотичною, непередбачуваною, і навіть драконівська природа не могла її контролювати. 

Августа сиділа на піску біля купола, у якому все ще перебувала Арія. 

Її обличчя було блідим, але в очах палало прагнення зрозуміти, як допомогти подрузі. 

— Вона вже стільки часу під куполом, — прошепотіла Августа, звертаючись до Ервіна. — Що з нею відбувається? 

Він подивився на сонце, що вже торкалося піску й золотого купола. 

Як казав Ельсар, це є захист мага. 

Він коротко глянув на купол. 

Тепер усе ставало зрозумілим. 

Арія… його донька. 

І її сила вже не виглядала випадковою. 

Тепер у замку з’явилася родина магів. 

І це було добре. 

За законами драконів, Ельсару було кому передати свої знання. 

Несподівано земля під ними затремтіла, і всі здригнулися. 

— Що це таке? — запитала Августа. 

Ельсар, який сидів неподалік, повернувся до неї. 

Його обличчя залишалося спокійним, але в очах з’явилася напруга. 

— Не хвилюйтеся, Ваша Величносте, — сказав він. — Це до Арії прорвалася сила захисту. 

Він зробив паузу. 

Його погляд став важчим. 

— Якщо вона дійшла до неї лише зараз… значить, її матері вже давно немає серед живих 

Ще одна пауза. 

Тиша стала густішою. 

— І мені здається… я вже знаю, хто вона насправді. 

Ервін і Вільям перезирнулися.
Потім обидва поглянули на Ельсара. 

Х’юстон, який досі залишався всередині купола разом із Арією, напружено запитав: 

— І хто вона? 

Ельсар на мить замовк. 

Було видно — він щось згадував. 

Щось важливе. 

І болюче.
— Її мати була чарівною жінкою… — нарешті промовив він тихіше. — З якою мені було заборонено мати будь-які стосунки. 

Коротка пауза. 

Бо вона була магом із родини драконів Беаульфів. 

У ту ж мить від Ервіна повіяло холодом. 

Різким.
Жорстоким. 

Настільки сильним, що навіть ранкове сонце спекотної пустелі не могло зігріти повітря. 

Вітер змінився. 

Став лютий.
Крижаний. 

Наче серед дюн раптом настала зима. 

Августа здивовано озирнулася і промовила:
— Ервіне, що з тобою? 

Він стиснув кулаки і додав: 

— За законом… дівчинка-маг належить родині драконів по матері. 

І Арія не має права перебувати під моїм захистом. 

Він розлючено подивився на Ельсара й додав. 

— Арія ніколи не має дізнатися, хто її мати. А про те, що ти її батько, вирішуй сам. 

Тим часом усередині купола Арія перебувала у стані між життям і смертю. 

Її душа ніби пливла в нескінченному золотавому просторі. 

Без ваги.
Без тіла.
Навколо неї повільно кружляли тіні. 

Вони нагадували обличчя. 

Знайомі. 

І водночас зовсім чужі. 

— Хто ви? — прошепотіла вона, але голос розчинився у нескінченній тиші. 

Раптом один із силуетів наблизився. Це була висока жінка з довгим золотавим волоссям, що мерехтіло, як полум'я. 

Її очі були яскравими, немов зірки. 

— Ти кликала нас, Аріє, — промовив голос, схожий на дзвін дзвонів. 

— Ми тут, щоб дати тобі силу. 

Арія зробила крок вперед. 

Її серце калатало, але страху не було. 

Лише дивне тепло. 

— Хто ти?..
— повторила Арія вже голосніше. 

Її серце билося швидше, але вона не відчувала страху. 

— Я… — постать усміхнулася. 

Світло навколо неї стало яскравішим. 

— Я — твоя мати, — відповіла вона. 

Тиша на мить стала глибшою. 

— І я тут, щоб допомогти тобі стати тією, ким ти маєш бути. 

Тоді до Арії разом із постаттю її матері почали наближатися іскри. 

Спочатку одна. 

Потім ще. 

І ще. 

Їх ставало все більше, поки вони не заповнили весь золотавий простір навколо. 

Арія здригнулася. 

— Не бійся, сонечко, — тихо промовила жінка, наближаючись до неї. — Це твої пращури. 

Її голос був теплим. 

Заспокійливим. 

— Ти зараз між життям… і тим світом, куди вже ступаєш. 

Іскри почали кружляти швидше. 

Наче живі. 

— Кожен із них має пройти крізь тебе, — продовжила вона. — І тоді ти станеш цілісною. 

Арія важко вдихнула. 

Світло від іскор торкалося її шкіри. 

— Яка ти вродлива… — м’яко додала жінка. — І зовсім не схожа на свого батька. 

Арія різко підняла погляд. 

— Ти знаєш, хто мій батько? 

Коротка пауза. 

— І він… живий? 

Жінка ледь усміхнулася. 

— Знаю. 

Її очі стали теплішими. 

— І якщо ти тут… значить, він живий. 

Мати зробила крок вперед. 

— Ти служиш Беаульфам? 

— Ні, — спокійно відповіла жінка. — Я служу драконам Де Освільд. 

— Драконам?.. 

— Так. 

Арія затамувала подих. 

— Ми… повернули до життя батьків короля Ервіна Де Освільда.
Її голос трохи затремтів. 

— І королева народила двох спадкоємців. 

Жінка різко відступила назад. 

Її очі розширилися. 

— Цього… не може бути. 

У цю мить одна з іскор раптово рвонула вперед. 

І пройшла крізь Арію. 

Біль ударив її, наче блискавка. 

Різкий.
Пекучий.
Нестерпний. 

Арія зігнулася навпіл, ледь стримуючи крик. 

— Як… боляче… 

Її голос зірвався.
— Пече… 

Жінка одразу опинилася поруч. 

Її рука зависла біля Арії, не торкаючись. 

— Ох, сонечко… — тихо прошепотіла вона. — Ти сильно поранена. 

Іскри почали рухатися швидше. 

Наче відчували її біль. 

— Шлях пращурів — це не легке зцілення. 

Коротка пауза. 

— Але ти витримаєш. 

Її голос став твердішим. 

— Бо ти — наша кров.