Глава 19: Легенди про світло Де Освільдів та їхню долю

Давно, у часи, коли світом правили дракони, і магія була ще молодою, родина Де Освільд була втіленням рівноваги та гармонії. 

Їхнє сяйво приносило тепло в найтемніші куточки світу, а їхні серця були сповнені мудрості та любові до життя. 

Але світ не завжди залишався в рівновазі. 

Говорили, що найтемніші сили ховалися в горах Єрінделля та серед непроглядних піків Морфаліса. 

Там, де час застиг, прокинулося зло, яке прагнуло поглинути все живе. 

Два наймогутніші дракони, Єстнан-фо та Кассандра Де Освільд, першими відчули це зло. 

Вони знали, що лише їхня сила здатна стримати темряву. 

У вирішальній битві, жертвуючи собою, вони створили кристал, що став замком для монстрів. 

Але в цьому акті самопожертви їхні душі були назавжди заточені всередині кристалу, підтримуючи його магічну силу. 

Пророцтво каже, що одного дня народяться двоє драконів — два серця, які нестимуть у собі долю світу. 

Від їхніх дій залежатиме, чи порине світ у вічну темряву, чи буде врятований. 

У сувоях Морфаліса є загадкові слова: 

"Два серця, що поділять світ, два сяйва, що визначать долю.
Їхній прихід ознаменує кінець однієї ери і початок іншої.
Вогонь і лід стануть союзниками, або ж світ упаде у пітьму." 

Кам'яні Кручі Морфаліса були місцем, де навіть дракони не літали без крайньої потреби. 

Глибокі ущелини та стрімкі стіни, немов живі, ховали у своїх тінях древні секрети. 

Колись тут кипіло життя: стародавні маги використовували це місце для ритуалів, іскри магічного вогню зливалися із подихом вітру. 

Але одна подія змінила все. 

Моргастар, молодий маг із родини, відомої своєю тісною співпрацею з драконами, був амбітним, але жадібним. 

Його цікавили не лише знання, а й сила, здатна підкорити навіть сам час. 

Він прийшов до гір Морфаліса, дізнавшись із древніх манускриптів про силу, сховану у Кам'яних Кручах. 

Перетинаючи вузькі стежки, які могли зникнути під ногами, Моргастар чув шепіт скель. 

Ці голоси запрошували його йти далі, вказуючи шлях до глибокої ущелини, де гніздилися грифони. 

Грифони, природні охоронці ущелин, стали першою перешкодою мага. 

Вони з ревінням спустилися з небес, їхні крила блищали у променях заходу сонця.

Але Моргастар не відступив. 

Він використав рідкісний артефакт, здобутий обманом, щоб ув’язнити сутність одного з грифонів у магічному кристалі. 

Його перша помилка полягала в тому, що він використав силу, яка не належала йому. 

Захоплений перемогою, Моргастар увійшов до ущелини, де на нього чекала велична фортеця, що здавалася природною частиною скель. 

Її ворота були створені з каменю, але сяяли магічними символами, які рухалися, ніби жили своїм життям. 

У фортеці Моргастар знайшов древній портал, що вів до темного виміру. 

Легенда свідчила, що цей вимір був місцем, де прадавні маги ув’язнили духів хаосу. 

Моргастар хотів скористатися їхньою силою, але не зупинився на цьому. 

Він уклав договір із одним із духів, віддавши частину душі в обмін на магію, що дозволила йому створювати істот із темряви. 

Його тіло змінилося: шкіра стала сірою, як камінь, а його очі горіли, немов жарини. 

Навіть повітря навколо нього згущувалося, насичуючи простір темною енергією. 

Після цього ритуалу гори Морфаліса стали не лише місцем сили, а й джерелом жаху. 

Моргастар створив армію примарних воїнів і монстрів із темряви. 

Кам’яні Кручі стали його фортецею, звідки він керував своїми нападами на сусідні королівства. 

Він також почав використовувати силу самих гір Морфаліса, руйнуючи природний баланс. 

Його сила була настільки великою, що жоден воїн чи маг не наважувався прийти до Кам’яних Круч. 

Були лише чутки про примарних охоронців, які патрулювали ущелини, і про магічні пастки, що захищали підступи до фортеці. 

Моргастар вважав себе невразливим. 

Доки його дії не привернули увагу батьків Ервіна — Єстнан-фо та Кассандри Де Освільд. 

Два величні дракони, що правили світом світла, вирушили до гір Морфаліса, щоб зупинити темного мага. 

Їхня битва тривала сім днів і ночей, роздираючи небо блискавками й магічними бурями. 

Урешті-решт дракони перемогли. 

Але ціною власної свободи. 

Вони запечатали сили Моргастара в іншому вимірі разом із його створіннями. 

Але самі були ув’язнені в кристалі, який став частиною Туманних островів. 

Ця подія зробила гори Морфаліса проклятим місцем, де тепер мешкає лише тиша та спогади про битву. 

Проте магія, що стримувала Моргастара, почала слабшати. 

І саме Вільям Ле Досьє та його союзники пробудили стародавню силу, порушивши баланс, що тримав темряву у в’язниці. 

Тепер Моргастар повернувся. 

Ельсар завершив свою розповідь про легенди та пророцтва, що вже почали збуватися. 

Його голос затих. 

І все навколо наповнилося важкою тишею. 

Усі присутні відчували, як тягар цих слів лягає на їхні плечі. 

Вільям Ле Досьє піднявся зі свого місця. 

Його постава була твердою, але в очах палала тривога. 

Він уважно поглянув на короля і, витримуючи цей погляд, сказав: 

— Ваша Величносте, я розумію, що теперішня ситуація вимагає рішучих дій. 

Він зробив коротку паузу. 

— Але в мені є сумніви, що здавна жили в моїй крові. 

Його голос став глибшим. 

— У наших родинних літописах є старі записи. І саме вони змушували мене діяти так, як я діяв. 

Вільям зробив крок вперед. 

Його голос став більш гучним і впевненим. 

— Пророцтво каже — жоден батько не має права віддати свою доньку за Дракона. 

Він затримав подих. 

— Інакше самі гори Ерінделля розтануть, туманні острови втратять свій захист, а пустеля перетвориться на оазу. 

— Ці зміни можуть зруйнувати наш світ… так само, як і створити новий порядок. 

Його слова прозвучали як грім. 

Вільям відчував, як серце калатає у грудях. 

Він не міг збагнути, чи вірить у ці старі легенди. 

Але знав одне — 

усе, що відбувається зараз, надто схоже на їхнє виконання. 

Король, зберігаючи спокій, підійшов до Вільяма. 

Його крижані очі дивилися прямо в душу батька Августи. 

Його голос був холодним, але в ньому ховалася гіркота. 

— Чому ти не зупинив мене, Вільям? 

Коротка пауза. 

— Чому ти не сказав мені про легенду ще до балу? 

Ервін говорив тихо. 

Але в його словах відчувалася лють, що ховалася під поверхнею.
Вільям зітхнув, опустивши голову.

— І що? 

Ти б тоді не обрав її? — запитав він, піднявши на Ервіна свої втомлені очі. 

— Скажи… що б ти зробив? 

Ервін замислився. 

Його погляд став порожнім, ніби він дивився кудись у власні спогади. 

— Не знаю, — нарешті відповів він.
Коротка пауза. 

— Але я б заборонив їй приходити на той бал. 

Вільям сумно посміхнувся. 

— Ти знаєш, що вона все одно прийшла б. 

Його голос став тихішим. 

— Августа завжди була впертою.
Він повільно видихнув. 

— І навіть якби я намагався втримати її подалі від тебе… я зрозумів, що це було марно. 

Вільям підняв погляд. 

— Ви обоє йшли один до одного з самого початку. Навіть якщо самі цього не розуміли. 

Ервін нахмурився. 

Гнів, що ще мить тому палав у ньому, почав згасати. 

Залишаючи після себе щось глибше.
Щось важче. 

Сум. 

— Але тепер… — його голос став твердішим. — через твою гру ми маємо війну, Вільям. 

Коротка пауза.
— Твоя гордість розбудила темряву. 

Його погляд став холодним. 

— І тепер я мушу захистити не тільки своє королівство… а й наших дітей. 

Тих, кого ця війна може забрати ще до того, як вони встигнуть отримати крила. 

Вільям опустив голову. 

Він розумів. 

І вперше — не мав що сказати. 

Тиша повисла між ними. Важка й нестерпна. 

Ельсар заговорив першим. 

— Ці легенди завжди мають дві сторони, — сказав він повільно. 

Його голос був спокійним. 

Але в ньому звучала сила. 

— Одна з них загрожує руйнуванням.
Коротка пауза. 

— Але інша… обіцяє відродження. 

Він перевів погляд з одного на іншого. 

— Хто сказав, що ми приречені слідувати їхньому найгіршому сценарію? 

Його голос став глибшим. 

— Королівство не тане, Ервіне. 

— І туманні острови все ще захищені.
Він на мить замовк. 

— А пустеля… 

Ледь помітна усмішка. 

— Можливо… саме вона нам потрібна для початку нового життя.
Якщо ми доживемо до нього. 

Його слова змусили всіх замислитися.
Та тривога нікуди не зникла. 

Вона лише стала тихішою. 

Глибшою. 

— Якщо ці легенди справді вірні… — тихо промовив король. 

Його погляд став важким. 

— Тоді, можливо, все вже вирішено.
Коротка пауза. 

— Але чи зможемо ми зберегти баланс… і захистити наш світ? 

Вільям підняв голову. 

І цього разу в його очах була не лише вина. 

А й рішучість. 

І поки вони говорили про вибір…
доля вже зробила його за них. 

Бо десь у тиші цього світу
лід і полум’я вже перепліталися в єдину долю.