Глава 18: Заклик Дракона

Ніч огортала пустелю, наче шовкова ковдра, розсипаючи над пісками тисячі холодних зірок. Далеко на горизонті тремтіли відблиски танцюючих вогнів — табори мандрівників або каравани, що наважилися перетнути Пустелю Вогняних Вітрів у темряві. 

Августа сиділа біля невеликого багаття. 

Золотаві язики полум’я тихо тріщали, відбиваючись у її темних очах. Вона дивилася на вогонь. Але думки її були далеко від табору. 

Вони поверталися назад. 

До того вечора. 

До першої зустрічі. 

Той бал… 

Світло сотень свічок. 

М’яка музика. 

Шурхіт шовкових суконь. 

І страх, який стискав її серце, коли вона вперше побачила його. 

Його блакитні очі. 

Холодні.
Глибокі. 

Немов зимове море. 

Вона пам’ятала той момент так чітко, ніби все сталося лише вчора. Як її серце завмерло, коли їхні погляди зустрілися.
І як тоді вона ще не знала, що той чоловік змінить усе її життя. 

Тепер він сидів поруч. 

Ервін мовчки дивився на неї. 

Йому не потрібно було слів. 

Він відчував її думки. 

Легко. 

Наче тихий подих вітру. 

Його рука обережно лягла на її плечі.
Він нахилився ближче і тихо прошепотів біля її вуха: 

— Люблю тебе, моя Августа. 

Його голос був низьким і теплим. 

Серце Августи відповіло миттєво. 

Але їхній тихий момент раптом обірвався. 

Ервін різко здригнувся. 

Гострий біль прошив його груди.
Наче хтось невидимий стиснув його серце у крижаних лещатах. 

Він підняв руку. 

Шкіра на пальцях уже почала вкриватися тонкою драконячою лускою. 

Його погляд став холодним. 

Небезпечним. 

— Щось сталося. 

Августа одразу підвела голову. 

— Ервіне? 

Він уже дивився кудись у темряву. 

— Це Дерек. 

Його голос став тихим, але важким. 

— Йому потрібна допомога. 

Ервін повільно підвівся. 

Його постава миттєво змінилася. 

Тепер перед нею стояв не чоловік. 

Король.
Дракон. 

Він зробив короткий рух рукою. 

Повітря перед ним розірвалося. 

Біло-блакитне сяйво порталу спалахнуло серед темряви пустелі. 

Крижана магія миттєво розлилася навколо. 

Гаряче повітря пустелі різко похололо. 

Пісок під їхніми ногами вкрився тонкою кіркою льоду. 

Полум’я багаття здригнулося…
і згасло. 

Ервін вдивлявся у сяйво порталу. 

Щось було не так. 

Він відчував це. 

Раптом у блискучому проході з’явився рух. 

З порталу, хитаючись, почали виходити люди. 

Першими з’явилися лорди. 

Їхні обличчя були виснаженими. 

Їхня броня була подряпана і побита. 

Деякі ледве трималися на ногах. 

В одного з них була глибока рана. 

І тоді з порталу вийшов він. 

Вільям Ле Досьє. 

Його одяг був розірваний. 

Обличчя вкрите пилом і кров’ю. 

Але в очах горіло щось інше. 

Полегшення. 

Ервін ступив уперед. 

Його блакитні очі спалахнули. 

— Я відчув поклик Духа. 

Його голос звучав тихо, але владно. 

— Ви використали амулет Де Освільдів. 

Вільям на мить зустрівся з його поглядом. 

Його плечі важко опустилися. 

— Так. 

Він кивнув. 

— Дякую… за порятунок. 

Слова далися йому важко. 

Ервін дивився на нього уважно. 

Його погляд швидко ковзнув по поранених воїнах. 

Щось сталося. 

Щось серйозне. 

Його голос став різкішим. 

— Що сталося? 

У цих словах уже звучала стримана лють. 

— Де Міневра?

Августа кинулася до нього. 

— Татко! — вигукнула вона. 

Її голос тремтів. 

Вона швидко оглянула його з голови до ніг. Серце болісно стиснулося. Його одяг був розірваний, броня вкрита подряпинами, а на обличчі змішалися пил, піт і кров. 

— Чому ти весь брудний? — швидко заговорила вона, намагаючись зрозуміти, що сталося. — Де мама? Що сталося?

Вільям повільно підняв голову. 

Його темні очі — такі ж, як у Августи — зустрілися з її поглядом. 

У них була втома. 

І щось ще. 

Те, що вона давно не бачила у своєму батькові. 

Страх. 

Він важко зітхнув і провів рукою по обличчю, залишивши на пальцях темні сліди крові й землі. 

— Міневра… — сказав він хрипко. — Вона у замку, ваша величносте. 

Його погляд ковзнув до Ервіна. 

— Вона в безпеці. 

Лише тоді плечі Августи трохи розслабилися. 

Але тривога не зникла. 

Ервін стояв трохи осторонь. 

Його постать вирізнялася в темряві пустелі, освітлена лише згасаючим багаттям. 
Полум’я кидало довгі тіні на піски Вогняної пустелі, і ці тіні нагадували про небезпеку, що могла ховатися у темряві. 

Його погляд повільно ковзнув по воїнах Ле Досьє. 

Вони сиділи або стояли біля багаття.
Виснажені. 

Деякі ледве трималися на ногах.
І тоді заговорив Ельсар, який стояв поруч із Ервіном. 

Його голос прозвучав спокійно, але в ньому відчувалася тривога. 

— Серед людей Вільяма є поранені. 

Він зробив крок уперед. 

— Їм потрібна негайна допомога. 

Його погляд ковзнув по воїнах. 

— Але я не зможу допомогти їм тут повною мірою. 

Він подивився на безкраї піски. 

— Пустеля виснажує магію. 

Ервін мовчки слухав. 

Його блакитні очі зупинилися на одному з поранених. 

Чоловік сидів, притискаючи руку до боку, де крізь пальці сочилася кров. 

Інший воїн ледве дихав. 

Третій тримався за плече, яке було майже розсічене кігтем. 

Кожен із них дивився на Ервіна. 

З надією. 

Бо вони знали: 

перед ними стояв король драконів. 

І тільки він міг врятувати їх. 

Ервін зробив крок уперед. 

— Ті, хто поранений… вирушайте зі мною. 

Його голос був твердим. 

Але в ньому звучала обіцянка. 

Обіцянка захисту. 

Його блакитні очі блищали у світлі багаття, і кожен, хто дивився на нього, розумів: 

Він не кине їх. 

Ніколи. 

Ервін підняв руку.
Повітря перед ним здригнулося.
Спочатку ледь помітно.
Потім сильніше. 

Сині вогні магії почали спалахувати навколо його долоні, немов живі іскри. Вони розливалися у повітрі, сплітаючись у вихор сили. 

Поступово перед ним почав відкриватися портал. 

Його світло було холодним. 

Крижано-блакитним. 

І настільки потужним, що гаряче повітря пустелі раптом завмерло. 

— Кожен, хто не може продовжувати шлях, — сказав Ервін, — пройдіть через портал. 

Його голос лунав спокійно, але владно. 

— У нашому замку на вас чекає допомога. 

Він на мить замовк. 

— І безпека. 

Портал засяяв яскравіше. 

І поранені воїни почали підводитися. 

Бо знали — вони врятовані.
Поранений лорд Жувальє, підтримуваний товаришами, важко кивнув і повільно рушив до порталу. Решта теж почали підніматися. Їхні рухи були обережні й повільні — біль давався взнаки. 

Один за одним вони входили в холодне світло порталу. 

Синє сяйво на мить поглинало їхні постаті. 

І вони зникали. 

Ервін уважно спостерігав за кожним. Його обличчя залишалося спокійним і непроникним, але в блакитних очах читалася турбота. 

Коли останній із поранених зник у світлі порталу, магічний вихор почав повільно згасати. 

— Що далі? — тихо запитав Ельсар. 

Ервін не відповів одразу. 

Він стояв нерухомо. 

Його крижані очі повільно зупинилися на Вільямові Ле Досьє. 

Цей погляд був таким пронизливим, ніби проникав просто в душу. 

Хоч змучений, вкритий порохом і кров’ю, батько Августи все ще тримався прямо. У його поставі залишалася гордість людини, яка звикла відповідати за свої рішення. 

Але напружена тиша навколо ставала майже нестерпною. 

Тріск багаття лунав гучніше, ніж будь-які слова. 

Лорд Градас, що стояв поруч, нервово переминався з ноги на ногу. Його погляд швидко ковзав від Вільяма до Ервіна і назад. 

Але він мовчав. 

Ніхто не наважувався втрутитися. 

Здавалося, сама пустеля затамувала подих. 

Ервін не відводив погляду. 

Холод, що випромінював король драконів, був майже відчутним. Навіть жар багаття не міг повністю розігнати цю крижану напругу. 

"Ти порушив рівновагу." 

Ця думка промайнула в його свідомості.
Але Ервін не промовив її вголос. 

Він дозволив мовчанню говорити замість себе. 

Даючи Вільяму самому відчути вагу того, що сталося. 

Вільям повільно затримав подих.
Він знав. 

Уникати правди більше не вийде. 

Його погляд на мить опустився на пісок під ногами. 

Перед очима знову спалахнув той момент. 

Тріщина на амулеті. 

Сліпуче світло. 

І дух дракона, що вирвався з нього, знищуючи монстрів. 

А потім… попіл, який розвіяв вітер. 

Вільям важко вдихнув. 

Але ще кілька годин тому цей амулет викликав силу древнього духу дракона. 

Вільям повільно зняв із плеча меч. 

Він сперся на нього, ніби шукаючи опори, і знову підняв погляд на Ервіна. 

— Це Дерек передав мені амулет. 

Його голос був хрипким, але впевненим. 

— Він хотів, щоб я дізнався, чому немає звісток із дальніх веж. 

Вільям зробив паузу. 

Полум’я багаття відбилося у його темних очах. 

— Спочатку я прямував саме туди.
Він повільно вдихнув. 

— Але дорогою ми знайшли стару вежу.
Його голос став тихішим. 

— Її стіни були вкриті древніми рунами. 

Він на мить заплющив очі. 

— І я… відчув, що там є щось важливе. 

Ервін повільно підняв брову, але не перебив. 

Він лише схрестив руки на грудях, уважно слухаючи. 

Полум’я багаття відбивалося в його блакитних очах, роблячи їх ще холоднішими. 

— У вежі ми знайшли опис храму, — продовжив Вільям. Храму, де, за легендами, приховані великі магічні сили. 

Він зробив коротку паузу. 

— Я вирішив змінити маршрут і вирушити до нього. 

Його погляд на мить опустився на пісок. 

— Але це була помилка. 

Тріск багаття глухо відгукнувся в тиші. 

— На шляху нам зустрілися монстри. 

Його голос став тихішим. 

— І вони чекали на нас. 

Вільям повільно підняв голову.

— Вони підкорялися одному. 

Він глянув на Градаса, що залишився поруч. 

— Їхнім володарем був маг на ім’я Моргастар. 

Тиша навколо стала ще важчою. 

— Моргастар? — повторив Ервін. 

Його голос змінився. 

У ньому з’явилася напруга. 

Тривога. 

— Це ім’я звучало в древніх пророцтвах, — сказав він повільно. — Його сила несе лише смерть і хаос. 

Вільям кивнув. 

— І він не діє сам. 

Він глибоко вдихнув. 

— Моргастар уклав угоду з сином барона Градовського. 

— Кіланом. 

Полум’я багаття здригнулося. 

— Він жадає помсти за смерть батька.
Його голос став глухішим. 

— Вони хочуть зруйнувати все, що ти збудував. 

Вільям замовк. 

На його обличчі з’явилося щось, схоже на каяття. 

— Вони знали про храм. 

Він підняв очі на Ервіна. 

— Вони знали, що ми прийдемо. 

— Це була пастка. 

Він стиснув кулаки. 

— І тільки амулет, який дав Дерек, врятував нас. 

Ервін повільно провів рукою по обличчю. 

Його думки мчали наввипередки. 

Моргастар.
Кілан.
Храм.
Монстри. 

Усе це складалося в одну небезпечну картину. 

Він різко обернувся до Ельсара. 

— Ми не можемо чекати. 

— Я хочу знати все про Моргастара. 

Крок. 

— І про цей храм. 

Його очі спалахнули холодним світлом.
— Негайно. 

Потім він знову подивився на Вільяма.
— А зараз… 

Його голос став холоднішим. 

— Ти і Градас залишаєтеся тут. 

Він зробив коротку паузу. 

— Поки ми не з’ясуємо, як зупинити цю загрозу. 

Вільям мовчки кивнув. 

Він розумів. 

Тепер його доля залежала від короля драконів. 

Ервін підняв голову до темного неба. 

Зірки холодно світили над безкраїми пісками. 

Його погляд знову наповнився силою.
Він знав. 

Це лише початок. 

Попереду буде війна. 

І для перемоги йому знадобляться всі сили. 

Але одне Ервін знав напевно. 

Він не дозволить темряві забрати його королівство. 

І не віддасть світ на милість монстрів і темної магії. 

Навіть якщо для цього доведеться розбудити силу, якої цей світ ще не бачив.