Глава 16: Діти крижаного полум'я

Великий зал Північного замку лунав сміхом. 

Там, де зазвичай звучали кроки вартових і глухий шепіт радників, тепер котився по кам’яних стінах дзвінкий дитячий сміх.
Маленька принцеса Вейліс і її брат, майбутній король Естран, були невгамовними. 

Їм було лише одинадцять місяців, але здавалося, що ці двоє маленьких створінь уже вміють наповнювати величезний зал життям так, як це не вдавалося навіть найгучнішим бенкетам. 

Вейліс, з її темно-карими очима, що блищали теплом і цікавістю, повзала по килимах, наче досліджуючи новий світ. 

Її сміх був таким чистим і дзвінким, що навіть найсуворіші слуги, які стояли вздовж стін, ловили себе на тому, що мимоволі посміхаються. 

Вона раптом зупинилася і підняла сріблясту кулю, яка була однією з її улюблених іграшок. 

Куля вислизнула з маленьких пальців…
але не впала.
Вона зависла в повітрі.
Спочатку лише на мить. 

Потім повільно піднялася трохи вище, обертаючись, ніби танцюючи у світлі каміна. 

— Ох… — тихо видихнула одна зі служниць. 

Міневра Ле Досьє сиділа в оксамитовому кріслі біля каміна, спостерігаючи за онуками. Її серце переповнювалося теплом і тихою гордістю. 

Вона бачила магію раніше. 

Багато разів. 

Але бачити її в руках немовляти — це було зовсім інше диво. 

— Це… неймовірно, — прошепотіла вона. 

— Дивися! — раптом вигукнула Вейліс. 

Її голос був дивно чітким для дитини її віку. 

Вона радісно плеснула в долоні, і срібляста куля зробила коло в повітрі, мов слухняна пташка. 

Естран, який до цього сидів трохи осторонь, уважно спостерігаючи за сестрою, нахилив голову. 

На відміну від неї, він був спокійніший. 

Його блакитні очі, кольору глибокого крижаного озера, дивилися на світ серйозно і зосереджено, ніби він уже намагався зрозуміти, як усе влаштовано. 

Він повернувся до каміна. 

І полум’я… змінилося. 

Спочатку воно ледь помітно здригнулося. 

Потім язики вогню почали втрачати свій теплий золотий колір. 

Полум’я зблідло. 

Полум’я стало синім.
А за мить застигло. 

Вогонь раптом перетворився на тонкі кришталеві квіти льоду, що розквітли прямо в каміні, переливаючись холодним світлом. 

— Боже мій… — прошепотіла Міневра, повільно підводячись. 

У великому залі стало тихіше. 

Навіть слуги боялися поворухнутися. 

Малюки, ніби відчувши увагу, одночасно повернулися до бабусі. 

Їхні очі блищали. 

І на мить Міневра відчула щось, що змусило її серце завмерти. 

Силу.
Стародавню.
Драконячу. 

Вона підняла руку до грудей, намагаючись опанувати себе. 

Ці діти були не просто спадкоємцями. 

Вони були чимось більшим. 

Раптом двері тихо відчинилися. 

До зали зайшла Ніна, несучи кілька дерев’яних іграшок. 

— О, ці маленькі розбишаки знову щось затіяли? — усміхнулася вона. 

Але, зробивши кілька кроків, раптом зупинилася. 

Її погляд впав на камін. 

Крижані вогні. 

— Це… їхня робота? 

Міневра повільно кивнула. 

— Схоже, що так. 

Ніна тихо видихнула і підійшла ближче. 

Вона поставила іграшки на підлогу. 

— Я ж лише вчора знайшла Вейліс у тронній залі… — тихо сказала вона. — Дерек був упевнений, що вона потрапила туди через портал. 

І додала, майже пошепки: 

— Який сама й відкрила. 

Міневра лише усміхнулася. 

— Ці діти народилися з магією у крові. 

Ніна присіла поруч із малечею. 

— Вейліс, — лагідно сказала вона. — Ти покажеш мені ще раз? 

Маленька принцеса нахилила голову, задумавшись. 

А потім взяла руку Ніни. 

Їхні пальці торкнулися. 

І по залі пробігло м’яке світло, схоже на місячне сяйво. 

Тихе.
Тепле.
Живе. 

— Вона відчуває тебе, Ніно, — сказала Міневра. 

— Її сила — не тільки магія.
Це серце. 

Ніна дивилася на малечу і раптом усміхнулася. 

Бо Вейліс уже намагалася змусити дерев’яного дракона літати над килимом. 

Естран у цей час серйозно вивчав сріблясту кулю, ніби вирішував, як зробити її ще кращою. 

Королівські малюки знову гралися. 

Наче нічого незвичайного не сталося. 

Але всі в залі відчували одне й те саме. 

Ці двоє маленьких створінь не просто спадкоємці трону. 

Вони — майбутнє. 

І, можливо…
доля всього світу. 

У ту ж мить десь далеко за стінами замку здригнулося повітря. 

Ніби сама магія цих земель прокинулася. 

Полум’я у каміні на мить затремтіло. 

Срібляста куля в руках Естрана тихо задзвеніла. 

Няня підвела голову. 

— Ви відчули?.. — прошепотіла вона. 

Але Міневра вже дивилася у високі вікна. 

Темні хмари повільно згущувалися над Північним замком. 

Біля головної брами вартові напружено випрямилися. 

Спершу вони почули звук. 

Глухий.
Глибокий. 

Наче сам вітер раптом набрав ваги. 

Один із вартових підняв голову до неба. 

— Дракони… — тихо прошепотів він.
У темних хмарах з’явилася тінь. 

Потім друга. 

І раптом небосхил розсікла пара величезних крил, що відкидали довгі тіні на башти замку. 

Через кілька секунд на подвір’я опустилися два дракони. 

Їхні крила сяяли магічним світлом, наче в них жила сама стихія. 

Єстнан-фо — білосніжний дракон із крижаними крилами, що мерехтіли, мов кристали під зимовим сонцем, повільно склав свої могутні крила. 

Його велична постать випромінювала спокій і силу стародавнього роду. 

Поруч із ним стояла Кассандра. 

Срібляста дракониця — з темними, як ніч, очима. Її луска переливалася холодним сяйвом, а рухи були плавними й граційними, ніби вона танцювала з самим повітрям. 

Навіть охоронці, які служили драконам усе життя, мимоволі схилили голови. 

У їхній присутності відчувалася сила століть. 

Через мить світло огорнуло їхні тіла. 

Дракони змінили форму. 

На кам’яних плитах подвір’я вже стояли чоловік і жінка. 

Єстнан-фо — високий, із довгим білим волоссям і холодними, як лід, очима. 

Кассандра — витончена і велична, із сріблястим волоссям, що спадало на плечі, і поглядом, у якому відчувалася мудрість прожитих століть.
Не промовивши ні слова, вони рушили до замку. 

Слуги одразу кинулися зустрічати їх. 

У темному коридорі, освітленому лише м’якими світильниками, Грета швидко підійшла до дверей покоїв Міневри Ле Досьє і тихо постукала. 

Двері прочинилися. 

— Пані Міневро, — промовила вона, схиливши голову. — Колишні правителі, Єстнан-фо і Кассандра Де Освільд, прибули до замку. Вони бажають повечеряти в спокійній атмосфері… і запитували, чи не складете ви їм компанію. 

Міневра на мить замислилася. 

Її погляд мимоволі ковзнув до маленьких ліжечок. 

У м’якому світлі ламп мирно спали її онуки. 

Вейліс тихо посміхалася уві сні, міцно обійнявши сріблясту кулю. 

Естран лежав поруч, спокійний і серйозний навіть у сні. 

Серце Міневри наповнилося теплом. 

Ці діти вже змінювали світ. 

І тепер у цьому ж замку вечерятимуть їхні пращури — дракони, які колись правили цими землями. 

— Грета, скажи кухарям, щоб приготували легкі страви і трав’яний чай, — тихо сказала Міневра. — Нехай вечеря буде невимушеною. 

Вона зробила паузу. 

— І переконайся, що біля покоїв дітей стоятимуть найкращі охоронці. 

— Звичайно, пані, — кивнула служниця. 

Коли Грета пішла, Міневра підійшла до няні, яка сиділа поруч із колисками. 

Вона обережно поправила ковдру на Вейліс. 

— Ви впевнені, що все буде спокійно? — тихо запитала вона. 

Няня лагідно усміхнулася. 

— Замок захищений найсильнішою магією, пані. А тепер у ньому ще й два древніх дракони. 

Вона тихо додала: 

— Дітям нічого не загрожує. 

Міневра вдихнула на повні груди. 

Легке хвилювання все ще жило в її серці. 

Але водночас вона відчувала, що ця ніч може принести відповіді. 

Вона ще раз подивилася на онуків.
І тихо вийшла з кімнати. 

Попереду чекала вечеря, яка могла змінити майбутнє королівства.