Глава 15: Тінь над горами Морфаліса

Старий маг Моргастар стояв на вершині Кам’яних Круч Морфаліса.
Сповнений злості.
І безпорадності, спостерігаючи, як його ретельно вибудуваний план руйнується перед його очима. Усе, заради чого він пожертвував своїм життям, душею і людяністю, тепер здавалося знищеним одним махом. 

Розбите тіло кричало від утоми. А магічні резерви вичерпалися. Пальці, що стискали чорний посох, тремтіли — не від холоду гір, а від виснаження. 

Але його гнів був сильнішим за втому. 

— Вони втрутилися в мою силу! — прохрипів він. 

Його голос, наповнений отрутою, розійшовся луною в безмежній тиші гір.

Його роздуми перервали спогади про битву з Вільямом. Батько Августи, який колись сам відкрив шлях темряві, тепер став його прямим ворогом. Він впертий, кривавий, але незламний.
Його люди, що не падали один за одним.
Меч із рунами, що засвітився вперше за десятиліття. 

І той. 

Клятий амулет Де Освільдів. 

Моргастар бачив, як кристал тріснув.
Бачив, як світло вирвалося назовні.
І як із нього постав дух роду — прозорий, крижаний, невмолимий. 

Дух знищив його кристал — той, що Кілан знайшов у Пустелі Вогняних Вітрів.
Саме цей кристал мав стати ключем до остаточного прориву темряви. 

Кристал, що мав відкрити храм.
Кристал, що мав підкоритися.
Кристал, що мав зробити його безсмертним. 

Він розсипався на попіл. 

І разом із ним — частина його плану. 

Моргастар заплющив очі. 

Але найгіршим був не дух. 

Найгіршим був Ервін. 

Він пам’ятав, як дракон здійнявся над Пустелею.
Як крижане полум’я прорізало стихію, де магія не повинна була працювати. 

У той момент щось змінилося. 

Моргастар відчув це першим. 

Це вже не була контрольована сила короля. 

Це було первісне. 

Дике. 

Старіше за сам рід. 

— Він не керував драконом… — прошепотів маг. — Дракон керував ним. 

І в такому стані дракон був небезпечніший за будь-яке прокляття. 

Непередбачуваний.
Лютий.
Здатний знищити все — навіть те, що йому дороге. 

Саме тому Моргастар наказав відступати. 

Не через страх. 

Через розрахунок. 

Ще одна хвилина — і його армії не стало б. 

– Вони втрутилися в те, що належить мені! – прохрипів він, спираючись на свій чорний посох. Його голос, наповнений отрутою, розійшовся луною в безмежній тиші гір. 

Він повільно розтиснув пальці. 

Амулета більше не було. 

Дух Де Освільдів розірвав печать.
І тепер шлях до храму був закритий. 

Він відчував це. 

Глибоко. 

Храм не відгукувався. 

Печатка мовчала. 

Первісна сила не впускала нікого. 

— Ні… — прошепотів він. — Не після стількох років. 

Перед його внутрішнім зором знову спалахнула картина. 

Той день. 

Він був молодим. Амбітним. Обдарованим. 

Його батько вчив, що магія — це служіння.
Що рід Де Освільдів — це стрижень рівноваги.
Що сила повинна захищати корону. 

Але цього було замало. 

Він бачив, як королі народжуються з правом на владу.
Як дракони отримують силу за кров’ю.
А маги — лише служать. 

І він не прийняв цього. 

Тоді він порушив заборону. 

Вирушив у саме серце Кам’яних Круч Морфаліса. 

Там, де навіть птахи не гніздилися.
Де вітер свистів, ніби кликав мертвих.
Де скелі ховали в собі більше, ніж здавалися. 

І він знайшов його. 

Камінь.
Не світлий.
Не темний.
Первісний. 

Він не світився — він дихав. 

Камінь впустив у нього силу. 

І щось ще. 

Темрява не прийшла одразу. 

Вона оселилася. 

Повільно.
Тихо.
Непомітно. 

З кожним роком він ставав сильнішим.
І все менше — людиною. 

Але з кожним роком він усе гучніше чув володаря. А з часом навіть став його бачити. 

— І тепер… усе це марно? — прошепотів він. 

Ні. 

Не марно. 

Просто шлях змінився. 

Моргастар підвів голову. 

Кілан. 

Син Градовського.
Осліплений помстою.
Голодний до влади.
Готовий продати душу за трон. 

Ідеальний. 

Але нестабільний. 

Він уже зробив помилку. 

Августа. 

І ця слабкість небезпечна. 

— Він думає, що володіє силою… — тихо прошепотів маг.
— Але він навіть не розуміє, що його життя вже належить не мені. 

— Воно належить Астарахсу. 

— І якщо потрібно… Кілан стане жертвою, щоб звільнити його. 

Бо тепер усе стало складніше.
Храм більше не відкриється, бо немає кристала. 

Тепер йому потрібна кров. 

Кров, пов’язана з драконом. 

І усмішка повільно розтягнулася на його обличчі. 

— Де Освільди самі принесуть мені ключ. 

Гори відповіли глухим гуркотом. 

Розбите тіло досі кричало від утоми, а магічні резерви були на нулю.
Темрява, що жила в ньому роками, вимагала живлення. 

І цього разу її не можна було ігнорувати. 

Моргастар повільно озирнувся. 

За його спиною, трохи нижче на схилі, стояв один із солдатів вежі. Молодий. Поранений, ще не вірний.
Він не виконував наказів. 

— Підійди, — тихо мовив маг.
Воїн вагався. 

Він не ступив ближче, щось підозрюючи. 

Моргастар підняв руку. 

Не різко. 

Майже лагідно. 

Його пальці торкнулися чола воїна. 

На мить нічого не сталося. 

А потім повітря навколо раптово стало важким, густим, ніби сама ніч зійшла зі скель і стиснула їх у холодних обіймах. 

Темрява потекла з долоні Моргастара. 

Повільно.
Холодно.
Як чорна вода, що просочується в тріщини каменю. 

Воїн здригнувся. 

Його очі розширилися. 

— Н… не… — прохрипів він. 

Але слова раптом обірвалися. 

Біль прийшов різко. 

Його тіло вигнулося, ніби невидима сила виривала з нього саму душу. Пальці вп’ялися в камінь, нігті скреготіли по скелі. 

— ААААА! 

Крик розірвав тишу гір. 

Темна енергія ривками виривалася з його тіла, мов чорний дим, і повільно втягувалася в долоню мага. 

Моргастар заплющив очі. 

Він не вбивав. 

Він забирав. 

Тепло.
Силу.
Іскру життя. 

Темрява вливалась у нього, заповнюючи спустошені канали магії. 

Його спина повільно випрямилася. 

Тремтіння зникло. 

На мить його тіло ніби змінилося. Силует викривився, тінь на скелі стала ширшою, неприродно ламаною — схожою на ту потвору, з якою щойно билися люди Вільяма. 

Але це тривало лише секунду. 

Моргастар розплющив очі, перед горами знову стояв той самий старий маг 

Його погляд палав холодним, неприродним блиском. 

Коли він прибрав руку, воїн повалився на коліна. 

Живий. 

Але перед Моргастаром уже не стояв молодий чоловік, колишній воїн короля. 

Перед ним була спустошена оболонка. 

Порожній погляд.
Безвольні руки.
Життя, що залишилося лише тінню. 

Моргастар навіть не глянув на нього вдруге. 

— Добре. Тепер ти нарешті корисний. 

— Служіння має ціну. Моя — така, — тихо промовив він. 

І темрява всередині нього задоволено заворушилася. 

Сила поверталася. 

Не повністю. Щоб відновитися до кінця, йому знадобилися б тисячі таких душ. 

Але цього було достатньо. 

Достатньо, щоб продовжити. 

Моргастар повільно підняв посох і подивився в напрямку півночі. 

Його очі знову спалахнули холодним, неприродним блиском. 

— Тепер ми почнемо по-справжньому. 

Вітер різко зірвався між скелями Кам’яних Круч Морфаліса, ніби самі гори почули його слова. 

І темрява рушила разом із ним.