Глава 14: Подорож, що змінює долю

Дерек Сю Вальфорт чекав його біля вузького вікна, крізь яке було видно туман над рівнинами. Він стояв нерухомо, руки складені за спиною. 

— Ви розумієте, що це не звичайна розвідка? — тихо промовив Дерек, не обертаючись. 

Вільям кивнув. 

— Розумію.
Дерек повернувся повільно.
Його погляд був холодним, військовим, без родинної м’якості. 

— Те, що відбувається на Півночі, не повинно стати відомим жодній душі. Не вашим людям. Не вашим союзникам. Навіть не… вашій дружині. 

Вільям різко підняв очі. 

— Міневра має право знати, куди я йду. 

— Вона знає достатньо, — перебив його Дерек. — Вона знає, що ви вирушаєте на Північ. Цього досить. 

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного. 

— Якщо чутки підуть замком, — продовжив Дерек тихіше, — почнеться паніка. А якщо ворог дізнається, що ми помітили його рух — він змінить напрямок. І тоді ми втратимо слід. 

Вільям повільно зітхнув. 

— Ви підозрюєте щось більше, ніж монстрів? 

Дерек зробив крок ближче. 

— Люди не зникають зі сторожових веж так чисто.
— Монстри не знищують сигнальні кристали одночасно.
— Монстри не діють за схемою. 

Тиша стала густою. 

— Це розвідка, — сказав Дерек. — Хтось готує шлях. 

Слова повисли між ними. 

— І ви хочете, щоб я пішов першим, — повільно промовив Вільям. 

— Я хочу, щоб ви стали приманкою, — спокійно відповів Дерек. — Але приманкою, яка знає, що робить. 

Вільям ледь помітно усміхнувся. 

— Ви довіряєте мені? 

— Ні, — чесно відповів Дерек. — Я перевіряю вас. 

Пауза. 

— Але якщо ви справді хочете спокутувати свою провину… це ваш шанс. 

Вільям випрямився. 

— Жодна душа не знатиме. Навіть якщо я не повернуся. 

Дерек уважно подивився на нього. 

— Ви повернетеся.
— Бо якщо ні — мені доведеться пояснювати це королеві. 

Дерек затримав його руку трохи довше, ніж дозволяла ввічливість.
— Якщо відчуєте, що повітря навколо стає… неправильним — розбийте його.
— Не раніше. І не пізніше. 

І вперше за всю розмову в його голосі прозвучала тінь особистого. 

Вільям Ле Досьє стояв на порозі замку, його очі зосереджено дивилися вдалину, туди, де починався довгий і небезпечний шлях. За його плечима стояли найвірніші люди — старі союзники, які ніколи не зраджували його довіру. Кожен із них знав, що ця мандрівка не просто ризикована, а може стати останньою. 

– Мій лорде, – обережно промовив один із радників, підходячи ближче. – Ви впевнені, що хочете вирушити самі? Ваше місце зараз поруч із сім’єю. 

Вільям обернувся, і в його очах запалахкотіла впевненість. 

– Моє місце там, де я можу змінити майбутнє. Якщо я не спробую знайти вихід, усі ми будемо приречені. Ця мандрівка – мій шанс спокутувати свої помилки 

Міневра стояла трохи осторонь, тримаючи руки схрещеними на грудях. Її погляд був наповнений тривогою, але водночас і розумінням. 

– Я залишуся тут, з онуками, – сказала вона тихо, але твердо. – Ти маєш бути обережним, Вільяме. Пам’ятай, ти не тільки батько Августи і наших синів. Ти дідусь наших малих. Їм потрібен їхній дід. 

Вільям коротко кивнув, але не промовив нічого. Він не міг дозволити собі слабкості. Його метою було знайти спосіб зупинити загрозу, яка насувалася, і, можливо, навіть спробувати повернути частину своєї зруйнованої репутації. 

Подорож розпочалася зі східних земель, де Вільям і його супутники мали зустрітися зі старими союзниками. Кам’янисті дороги, оточені дикими лісами, були небезпечними, але кожен з його людей був готовий до несподіванок. 

Одного вечора, коли вони розташувалися табором на краю лісу, Вільям сидів біля вогню, вдивляючись у полум’я. Минуле тиснуло на нього, нагадуючи про всі неправильні рішення, які він ухвалив. Зруйновані землі, пробуджені монстри, втрачені союзи. Але найболючіше для нього було усвідомлення того, що він піддав свою доньку небезпеці. 

– Лорд Ле Досьє, – заговорив один із загону, сідаючи поруч. – Ви щось знаєте про місце, куди ми йдемо? Що саме ми шукаємо? 

Вільям підняв погляд. 

– Ми шукаємо… Старі магічні знання, які можуть допомогти нам. Десь у цих землях залишилися сліди давніх цивілізацій. Але я не знаю, що ми знайдемо там. Можливо, це лише легенди. 

– А якщо це пастка? – запитав інший воїн. – Ви готові ризикнути життям заради того, що може виявитися міфом? 

– Якщо я не ризикну, – відповів Вільям твердо, – усе, що ми любимо, може зникнути. І це буде на моїй совісті.

Вірні союзники Лорд Жувальє та Лорд Градас мовчки слухали, сидячи навпроти Вільяма біля вогню. Їхні обличчя виражали втому, але також рішучість. Жувальє, старший із лордів, погладив свою бороду, задумливо вдивляючись у вогонь. 

– Вільяме, – почав він спокійним голосом, – ти говориш про старі знання? Але чи справді ми впевнені, що ця магія, підкориться нам, а не обернеться проти? 

Градас, молодший і запальніший, одразу встряв у розмову:
– Якщо ми будемо вагатися, ми втратимо все! Темрява вже пробуджена, монстри зруйнують наші землі. Я не хочу залишатися осторонь, поки мій рід гине! 

Вільям повільно підвів голову, і його погляд ковзнув по обличчях своїх людей. Він бачив у них страх, гнів і безвихідь, але також і бажання боротися. 

– Я не можу обіцяти, що ми знайдемо те, що шукаємо, – промовив він твердо. – Але це наш єдиний шанс. Ми більше не маємо союзників серед живих. 

Жувальє нахилився ближче, його голос став тихішим, майже шепотом:
– Ти розумієш, що ми говоримо про силу, яка була заборонена навіть драконами? 

– Я розумію ризики, – відрізав Вільям, його очі блиснули у світлі полум’я. – Але для мене це не просто боротьба. Це моя донька, мої землі, мій рід. Я не дозволю їм загинути через мої колишні помилки. 

На мить настала тиша. Тільки тріск полін порушував її. Лорд Градас скрипнув зубами, потім зітхнув і підвівся. 

– Тоді ми повинні бути готовими до найгіршого. Я буду твоїм мечем, Вільяме. 

Вільям повільно кивнув, погоджуючись. 

– Ти маєш право так вчинити. Але поки я живий, я не дам цій темряві перемогти. Завтра на світанку ми продовжимо шлях. Ми маємо дістатися, перш ніж король драконів дізнається про наші плани. 

Над їхнім табором здійнялося нічне небо, усіяне зірками. Але навіть краса природи не могла приховати важкого тягаря. 

Вогнища тліли низько, щоб не привертати зайвої уваги. І гірська тиша не могла приховати напруги, що зависла між людьми. 

Їхній шлях привів до першої покинутої фортеці, яка виглядала так, ніби стояла тут сотні років. Статуетки драконів, вкриті мохом, дивилися на прибулих із висоти, а вітражі, що вціліли у вікнах, зображували битви між людьми і темними силами. 

Вільям відчував дивний холод, ступаючи всередину фортеці. Він знав, що саме тут зникли солдати і що це місце зберігає таємниці, які могли змінити все. 

Його люди розійшлися обережно, перевіряючи зали. Один із воїнів покликав його в бічний склеп. 

У кам’яній ніші лежав старий манускрипт, захований під плитою. 

Вільям обережно розгорнув його. Лінії стародавньої мови світилися ледь помітним відблиском.
— Це справжній манускрипт. І він старший за саму фортецю. 

І раптом Вільям промовив:
— Усі вільні. 

— Ми вирушаємо на світанку, — твердо промовив Вільям. — Якщо це правда, ми повинні йти до кінця. 

І саме в цей момент повітря біля нього здригнулося. Його шкіра вкрилася холодним потом. Він навіть не одразу зрозумів, чому. 

Все сталося так швидко, ніби хтось розрізав ніч ножем. 

Перед ним відкрився вузький вертикальний розлом — не портал переходу.
Світлова завіса. Плоска. Тремтлива. 

Через неї було видно знайомий кам’яний кабінет. 

Дерек Сю Вальфорт стояв по той бік. 

— У нас не так багато часу. Ви щось знайшли.
Це було не питання. 

— Фортеця порожня, — відповів Вільям. — Сторожові вежі покинуті. Солдати зникли. Але ми знайшли манускрипт. Він говорить про храм у горах. Про силу, що може допомогти королівській родині. 

Погляд Дерека став важчим. 

— Вежа справді порожня, — підтвердив він. — Ми втратили зв’язок із гарнізоном ще три дні тому. Це не випадковість. 

Тиша. 

— Повертайтеся, — наказав Дерек. — Йти далі небезпечно. Це може бути пастка. 

Очі Вільяма спалахнули. 

— Дереку… ти забув, що я не підкоряюся твоїм наказам. 

Навіть крізь магічну завісу напруга стала відчутною. 

— Я пам’ятаю, — холодно відповів головнокомандувач. — І саме тому я попереджаю. 

Він зробив крок ближче до порталу-зв’язку. 

— Якщо потрапите в пастку — пам’ятайте про кристал дракона.
Вільям завмер. 

— Не використовуйте його для бою, — продовжив Дерек. — Розбийте лише тоді, коли повітря стане… неправильним. 

Пауза. 

— І допомога прийде.
Очі Вільяма звузилися. 

Але портал уже почав згасати. 

— Просто розбийте його, — долинув останній шепіт Дерека. 

Світлова завіса зникла. 

Ніч повернулася. 

Вільям повільно стиснув манускрипт. 

Він відчував, що його рішення могли бути початком нової небезпечної пригоди, але рішення вже було прийняте. 

Вже на світанку Вільям Ле Досьє повів свій загін углиб гір. Небо було блідо-сірим, сонце ще не встигло піднятися над вершинами, і холодне світло ковзало по кам’яних схилах. 

Манускрипт він тримав за поясом, але думки про нього не давали спокою. 

Дорога ставала дедалі вужчою. Каміння сипалося з-під ніг. Вітер із перевалів ніс сухий, різкий запах — не просто гірський холод, а щось металеве, важке. 

— Тут занадто тихо, — пробурмотів лорд Жувальє, оглядаючись. 

Вільям зупинився. 

І справді. 

Жодного птаха.
Жодного шереху.
Навіть вітер раптом стих. 

Повітря стало густим. 

Неправильним. 

Його пальці мимоволі торкнулися кристала під плащем. 

Але він не розбив його. 

Раптом унизу ущелини щось ворухнулося. 

Спершу — тінь. 

Потім ще одна. 

Камінь під ногами одного з воїнів раптом розколовся — і з тріщини вислизнула чорна лапа, вкрита блискучою лускою. 

Земля буквально розкрилася.
І вони з’явилися. 

Істоти, що нагадували кошмари, витягнуті з безодні. Їхні тіла були довгими й гнучкими, вкритими чорною, маслянистою лускою. Кігті впивалися в камінь, залишаючи подряпини, ніби скеля була глиною. Очі — глибокі, червоні, без зіниць — світилися ненавистю. 

Вони не просто вийшли з тіні. 

Вони виросли з неї. 

— До зброї! — голос Вільяма розітнув ущелину. 

Воїни миттєво зібралися в оборонне коло. 

Перша істота кинулася вперед блискавкою. 

Її кігті пробили щит, ніби пергамент. 

Крик. 

Кров бризнула на камінь. 

— Тримати стрій! — вигукнув Градас. 

Але це не був звичайний бій.
Монстри рухалися не як звірі — як воїни.
Один із них навмисно вдарив по щиту зліва, поки інший атакував зі спини, били з флангів, з’являлися позаду, наче самі гори підкорялися їм, змушуючи людей розірвати стрій. 

Один удар хвоста збив одразу трьох людей.
Ще двоє впали, не встигнувши підняти мечі. 

— Це не випадкова зграя! — закричав Жувальє. — Нас вели! 

Вільям відбив удар, відчуваючи, як меч тремтить у руці. Луска істоти була твердіша за сталь. 

Він рубонув ще раз. 

Цього разу лезо пробило шию чудовиська, але замість крові з рани вирвався густий темний дим. 

І дим… зашепотів його ім’я. 

Гори відповіли відлунням. 

І раптом Вільям зрозумів. 

Це не просто напад. 

Це загородження. 

Їх не хочуть убити. 

Їх хочуть затримати. 

Щось глибше в горах чекає. 

І тоді земля під ними затремтіла сильніше. 

З тріщини в скелі повільно почало сочитися чорне марево. 

Повітря стало важким, липким. 

Неправильним. 

Кристал під його плащем раптом ледь відчутно нагрівся. 

Градас стояв поруч, відбиваючи атаку. Його меч, загартований у багатьох битвах, виблискував у світлі. Він бився так, ніби життя його залежало від кожного удару. 

– Це не звичайні монстри, – вигукнув він. – Хтось їх контролює! 

Вільям поглянув угору, і в густому тумані йому здалося, що він бачить постать, яка спостерігає за ними з вершини гори. Але, перш ніж він міг щось сказати, новий напад змусив його повернутися до бою. 

Монстри ставали сильнішими. Вони нападали з нечуваною люттю, неначе знали, що ці люди наближаються до чогось важливого. Але люди Вільяма билися відчайдушно. 

У вирішальний момент Вільям підняв свій меч, вкритий стародавніми рунами, які досі ніколи не світилися. Його зброя почала випромінювати яскраве світло, яке осліпило монстрів. 

– Вперед! – крикнув він. 

Світло меча змусило монстрів відступити, залишивши поле бою. Однак навіть після перемоги серце Вільяма билося швидко. 

– Це була тільки проба сил, – сказав Жувальє, витираючи кров із меча. – Хтось хоче зупинити нас. 

– І ми дізнаємося, хто це, – твердо сказав Вільям. – Але тепер ми знаємо, що наш ворог стежить за нами. Ми повинні діяти швидко. 

Вони продовжили шлях, хоча тепер кожен крок був наповнений тривогою. У голові Вільяма крутилися думки про ту постать у тумані. Він не знав, хто це був, але відчував, що вони зіткнулися з чимось набагато більшим, ніж могли собі уявити. 

Кожен із них відчував, що монстри були лише початком. Попередженням.Коли туман розсіювався, гірська місцевість ставала ще суворішою: круті обриви, вузькі стежки і рідке повітря нагадували про те, що це не просто шлях, а дещо більше. 

– Ми вже близько, – тихо сказав Вільям, тримаючи манускрипт у руках. Він уважно вивчав символи, які, здавалося, змінювалися на очах. – Але щось не дає мені спокою. 

Градас кивнув, його очі були зосереджені на горизонті. 

– Я відчуваю це теж. У горах є щось... живе. Щось стежить за нами. 

Їхні слова перервали крики розвідників, які першими дісталися вузького перевалу. Перед ними піднялася величезна кам’яна брама, вклинена між скелями. На ній були вирізані зображення драконів, що спліталися в боротьбі зі створіннями, схожими на тих монстрів, яких вони щойно здолали. 

– Це храм, – сказав Вільям, його голос тремтів від хвилювання. – Ми знайшли більше ніж шукали. 

Але, коли вони підійшли ближче, земля під ногами затремтіла. Камені падали з вершин, а з темного входу в храм почулося низьке гарчання. З тіні виступили нові істоти – схожі на монстрів із битви, але ще більші й страшніші. Їхні очі світилися червоним вогнем, а з пащ текла густа, чорна рідина. 

– До бою! – знову крикнув Вільям, піднімаючи свій меч. 

Але цього разу ворог був підготовленим. Монстри рухалися злагоджено, немов їхнім діям керувала одна воля. Вільям зрозумів, що це пастка, і знову побачив ту саму постать у тумані – цього разу ближче. Постать підняла руку, і монстри, здавалося, стали ще сильнішими. 

– Це маг, – прошепотів Градас, збліднувши. 

— Це маг…
Градас зблід.
— Моргастар. 

– Він працює з темними силами, – додав Вільям, намагаючись збити нападника з пантелику. 

— Він веде їх!
— Це солдати з веж! 

— Віляме, яка наша місія насправді? — запитав Жувальє. 

— Зараз — вижити! — вигукнув він. 

Битва була жорстокою. Вони боролися з усіх сил, використовуючи кожну можливість, кожен артефакт, який вони мали. Але навіть у цьому хаосі Вільям відчував, що наближається до чогось важливого. Храм був їхньою метою, але щоб до нього дістатися, їм потрібно було перемогти ці створіння. 

Коли здавалося, що сил не вистачить, він знову активував світло свого меча. Його руни засвітилися так яскраво, що навіть тіні розсіялися. 

Монстри завмерли.
І повільно повернули голови в один бік.
До нього. 

Вільям відчув, як його серце стискається від безсилля. Навіть руни його меча, сяючи на повну силу, не могли впоратися з такою кількістю монстрів. Темрява згущувалася, немов гора сама по собі народжувала цих істот. Моргастар підняв обидві руки, і в повітрі пронісся його гучний сміх. 

– Ви прийшли до мого храму… і сподівалися піти живими? – вигукнув він, і його голос відбивався від скель, немов грім. – Я заберу ваші життя, вашу надію, і цей храм мій! 

Вільям зціпив зуби, намагаючись знайти вихід. Його люди, здавалося, ось-ось падуть, а монстри без кінця заповнювали поле бою. Темрява, здавалося, живилася їхньою слабкістю, і монстри ставали дедалі лютішими. Попереду, серед скель, стояв Моргастар, його темна постать була як тінь, що загрожувала самому життю. 

– Слабкі смертні, – прогримів голос мага, заповнюючи повітря. – Ви не маєте шансів. Ця земля стане вашим останнім пристанищем. 

Вільям знав, що це може бути кінець. Він відчув холод амулета на своїй шиї. Дерек Сю Вальфорт, Головнокомандувач Північного війська, дав йому цей амулет перед походом, застерігаючи використовувати його лише в крайньому випадку. 

– Лише коли ти не матимеш іншого виходу, – сказав тоді Дерек. – Амулет містить частину сили Де Освільдів. Він був виготовлений з чорного обсидіану, всередині якого пульсувало блакитне сяйво, немов у ньому було замкнене серце самого дракона. 

Тепер, коли не було іншого вибору, Вільям зняв амулет і підняв його високо над головою. Його голос тремтів, але він був сповнений рішучості: 

– Дух роду Де Освільдів, почуй мене. Прийдіть на допомогу! 

– Світло дракона, захисти нас! — і він кинув амулет під ноги. 

Амулет засвітився так яскраво, весь світ, здавалося, застиг. Блакитне світло, наче жива істота, почало обтікати Вільяма та його людей, створюючи бар'єр між ними і темрявою. Монстри завмерли, а Моргастар здався на мить здивованим. 

– Що це таке?! – закричав він, намагаючись спрямувати свої сили на бар'єр. 

І коли амулет тріснув, світло раптом почало трансформуватися. Воно перетворилося на величезного прозорого дракона з крижаними крилами, який здійнявся в повітря. Його рев заполонив гори, змушуючи тремтіти навіть землю. 

Моргастар відступив: 

– Це неможливо! Ви викликали дух Де Освільдів!? 

Примарний дракон кинувся на них, знищуючи їх одним махом своїх прозорих крил. Його холодне сяйво пронизувало темряву, очищаючи її. Рев не був звуком — це був вирок. Вільям і його люди використали цю мить, щоб відновити сили. 

Проте, як тільки дракон зник, амулет розсипався на чорний попіл. Темрява знову почала насуватися, а Моргастар, хоч і ослаблений, усе ще був загрозою. 

Він крикнув своїм людям, щоб вони відступали, але перед ними відкрився портал. Його сяйво залило все навколо, змусивши зупинитися навіть вітру. Вільям впізнав це сяйво — портал міг створити лише той, чия магія перевершувала все, що він знав. 

– Він… тут, – прошепотів Вільям, дивлячись на портал. 

Без сумніву, це був портал, відкритий самим королем Ервіном Де Освільдом. Не гаючи часу, Вільям підняв руку, даючи сигнал своїм людям увійти. 

– Швидко! Це наш єдиний шанс! – закликав він, оглядаючи простір навколо. 

Люди один за одним зникали в сяйві порталу, тоді як Моргастар, розлючений втратою здобичі, спробував атакувати. Але його сили розсипалися об невидимий бар’єр. 

Коли останній воїн переступив поріг, Вільям обернувся ще раз, подивившись на темного мага. Їхні погляди зустрілися, і Моргастар, стискаючи кулаки, вигукнув: 

– Ви не втечете від мене назавжди Ле Досьє! Я знайду вас!

Вільям не відповів, лише зробив крок у портал. Яскраве світло оточило його, і за мить усе стихло. 

Портал закрився, …залишивши Моргастара стояти серед темряви. 
Його очі палали.
Голос більше не був криком — це була обіцянка. 

– Дракони Де Освільдів заплатять за це.