Глава 13: Гості в замку

Замок Де Освільд зустрічав гостей суворим холодом, але величчю, яка завжди викликала страх. Міневра та Вільям Ле Досьє під'їхали до воріт на кареті, втомлені від довгої дороги. Сніг закрутився вихором, як тільки охорона відкрила величезні ворота. У дворі їх зустрів головнокомандувач Дерек Сю Вальфорт. 

— Ласкаво просимо до замку, леді Міневро, лорде Вільяме, — голос Дерека був спокійним, але холодним, наче відображав саму сутність цих земель. — Її Величність королева та Його Величність король зараз у поході, але я забезпечу, щоб ви почувалися тут як удома. 

Міневра, закутана у теплий плащ, обережно вийшла з карети. Її обличчя було стурбованим. 

— Королева в поході? — спитала вона, поглянувши на Дерека. — Але як же діти? Вони в замку? 

— Так, леді, принцеса Вейліс та Його Високість принц Естран в безпеці. Їх доглядають найкращі няньки та служниці, — відповів він, відчуваючи її тривогу. — Король і королева вирушили до Пустелі Вогняних Вітрів через невідкладні справи, пов’язані з Кіланом та його темним магом. 

Вільям, який йшов позаду, хмурився. Його плечі були напружені, і навіть сиве волосся не приховувало його гніву на самого себе. 

— Все це через нас, — тихо промовив він, звертаючись більше до себе, ніж до інших. — Ми пробудили ті темні сили… а тепер діти мусять розплачуватися. 

Міневра торкнулася руки чоловіка, намагаючись заспокоїти його. 

— Ти маєш рацію, але ми можемо хоча б зараз зробити щось корисне. Я залишуся тут і доглядатиму за нашими онуками. — Я не можу залишити їх самих. 

Дерек жестом запросив їх увійти до замку. Слуги вже чекали, щоб провести гостей до їхніх кімнат. 

— Ваші покої готові, — сказала Грета, йдучи попереду. — Якщо буде потрібно щось додаткове, просто скажіть. 

Коли вони зайшли до великої зали, Міневра одразу відчула тепло каміна, але це не могло розвіяти її тривоги. У її голові звучали думки про доньку. Вона навіть не могла уявити, які небезпеки можуть чекати на Августу в далекому поході. 

— Я хочу побачити онуків, — твердо сказала вона, зупинившись у дверях. 

Дерек кивнув і провів її до дитячої кімнати. Коли двері відчинилися, Міневра побачила дві люльки. Онуки спали спокійно, їхнє дихання було рівним і м’яким. 

Сльози навернулися на її очі. Вона нахилилася над люлькою Вейліс, ніжно погладивши її по голівці. 

— Ваша Величність, — тихо звернулася вона до дитини, — я обіцяю вам: я зроблю все, щоб захистити вас і вашого брата. Ви — майбутнє цього світу. 

Вільям залишився стояти біля дверей, відчуваючи, як тягар провини стає ще важчим. Він дивився на своїх онуків і розумів, що тепер усе залежить від того, чи зможуть вони виправити свої помилки. 

Вільям, стримуючи хвилювання, вийшов із дитячої кімнати, залишивши Міневру поруч із онуками. Його кроки були впевненими, але думки хаотично перепліталися. Він був рішуче налаштований з'ясувати, що саме відбувається в замку і чому всі основні постаті були відсутні. 

— Грета, — звернувся він до служниці, яка саме проходила коридором. — Я чув, що капітана Фредеріка теж немає в замку. Де він зараз? 

— Капітан вирушив разом із Кассандрою та Єстнаном-фо до союзників, мій лорде, — відповіла Грета, трохи нахиливши голову. — Він залишив наказ підтримувати повний порядок у замку. 

Ця відповідь лише більше розпалила цікавість Вільяма. Він попрямував до кімнати головнокомандувача, сподіваючись, що Дерек зможе надати більше інформації. Коли він увійшов до кабінету, Дерек стояв біля столу, схилившись над картою, на якій були позначені місця останніх битв із монстрами. 

— Головнокомандувачу, — почав Вільям, намагаючись зберігати спокій, — я хочу знати, що тут відбувається. У замку здається все спокійним, але відсутність короля, королеви та капітана викликає у мене занепокоєння. Чому я маю відчуття, що мене не посвячують у всі події? 

Дерек випростався, поглянувши на Вільяма своїм пильним, холодним поглядом. Він зробив крок уперед, ніби зважуючи, скільки саме інформації він має поділитися. 

— Лорде Ле Досьє, замок перебуває у стані підвищеної безпеки. Король і королева вирушили в похід, але їхні накази залишаються незмінними: ми маємо зробити все можливе, щоб захистити замок і дітей, — почав він. — Монстри все ще активні, і їхні дії непередбачувані. 

Вільям схилив голову, намагаючись вловити кожне слово. 

— І все ж, — продовжив він, — ви не можете заперечувати, що ситуація стає складнішою. Якщо монстри активізуються, якщо темні сили об'єднуються, як ми можемо бути впевненими, що наші зусилля достатні? Я хочу допомогти, Дереку, але для цього мені потрібно знати правду. 

Дерек трохи нахилився вперед, його голос став тихішим, але кожне слово звучало чітко. 

— Правда в тому, що ця війна лише починається. Темні сили не просто об’єднуються — вони вже створюють альянси. Кілан, син Градовського, взяв на себе місію помсти. Його війська активно шукають слабкі місця, і це лише питання часу, коли вони завдадуть удару. Саме тому капітан Фредерік і я поділилися обов’язками, щоб контролювати різні напрями. Король наказав діяти стримано, але з максимальною підготовкою. 

Вільям зітхнув, усвідомлюючи, що ситуація гірша, ніж він думав. Його погляд упав на карту, де були позначені королівські володіння і їхні кордони. 

— Тоді що ви очікуєте від мене? Я зробив помилку, і тепер моя сім'я змушена розплачуватися. Але я не хочу бути стороннім спостерігачем, поки ця боротьба триває. 

Дерек кивнув, немов визнаючи його рішучість. 

— Якщо ви готові допомогти, лорде, то почніть із того, що підтримайте королеву, коли вона повернеться. Її зв'язок із монстрами, магією та кристалами стає дедалі глибшим. Їй потрібна не лише підтримка чоловіка, а й родини, — він зупинився, а потім додав, — і якщо ви хочете зробити більше, я можу дати вам завдання. — Але це буде небезпечно. І не лише для вас. 

Вільям підняв погляд, його очі наповнилися рішучістю. 

— Я готовий. Скажіть, що потрібно зробити. 

Дерек повільно розгорнув карту. Його пальці зупинилися не одразу на сторожових вежах — спершу на темній смузі лісу, позначеній старим чорнилом. 

— Ви знаєте ці землі? — тихо запитав він. 

— Колись бував там, — відповів Вільям. — Суворі. Але не мертві. 

Дерек коротко кивнув. 

— Тепер вони мовчать.
Він торкнувся північних веж. 

— Ми втратили зв’язок із трьома. Не одночасно. Спершу одна. Потім — друга. Третя встигла передати лише кілька слів. 

Вільям підвів очі. 

— Яких саме? 

Дерек мовчав кілька секунд. 

— Вони не йдуть… вони повзуть. 

Повітря в залі стало важчим. 

— Повзуть? — нахмурився Вільям. 

— Так. Не як армія. Не як звірі. А як тінь, що шукає шпарину. Сторожі казали, що вночі земля почала дихати. А вранці — під мурами знаходили сліди. Не лапи. Не копита. Щось інше. 

Він нахилився ближче до карти. 

— Ви чули легенди про Чорні Корені? 

Вільям повільно похитав головою. 

— Старі історії про істот, які жили під кригою. Ще до драконячих війн. Вони не вбивають одразу. Вони виснажують. Людина спершу чує шепіт. Потім — бачить сни. А тоді просто виходить за мури сама. 

Тиша стала гнітючою. 

— Ви думаєте, це вони? — тихо спитав Вільям. 

— Я думаю, — холодно відповів Дерек, — що хтось їх розбудив. 

Він випрямився. 

— І якщо це пов’язано з темним магом… то це лише початок. 

Вільям стиснув карту сильніше. 

— Чому ви не йдете самі? 

Дерек ледь помітно усміхнувся. 

— Бо мій обов’язок — замок. І ваші онуки. 

Ці слова вдарили сильніше за будь-яку легенду. 

— Якщо північ прорветься — вони відчують це першими.
Вільям повільно вдихнув. 

— Скільки людей я можу взяти? 

— Беріть із собою лише тих, кому повністю довіряєте. Але не більше двадцяти — більший загін приверне увагу. І ще одне, — Якщо вночі ви почуєте голос, який кличе по імені… не відповідайте. 

Вільям завмер. 

— Навіть якщо це буде голос моєї доньки? 

Погляд Дерека став кам’яним.

— Особливо якщо це буде голос вашої доньки. 

Вільям узяв карту, але не відповів одразу. 

Він розгорнув її повністю, дозволяючи пергаменту розтягнутися по столу. Свічки тремтіли, і їхнє світло ковзало по лініях гір, по темних позначках лісів, по вузьких стежках, які вели до північних сторожових веж. 

Його погляд повільно рухався від однієї позначки до іншої. 

Одна вежа — мовчить.
Друга — без зв’язку.
Третя — подала останній сигнал три дні тому. 

Північні землі завжди були суворими. Вітер там різав шкіру, а ніч приходила раніше, ніж деінде. Але зараз справа була не в холоді. 

Зараз там щось рухалося. 

Він нахилився ближче, ніби міг розгледіти щось між лініями чорнила. Його пальці зупинилися на вузькому проході між скелями. 

— Тут… — тихо промовив він. — Якщо хтось захоче провести військо непомітно, він піде саме цим шляхом. 

Дерек мовчки спостерігав. 

Вільям провів пальцем далі, аж до темної ділянки, де карта була позначена старими попередженнями. 

— Ці землі завжди вважалися проклятими, — додав він тихіше. — Ще за мого батька туди не відправляли людей без потреби. 

Його рука стиснула край карти сильніше, ніж він хотів.
Спогади піднялися самі. 

Його рішення.
Його гордість.
Його сліпота. 

Через нього Августа опинилася там, де опинилася.
Через нього світ розгойдався. 

Він повільно підняв голову. 

У його очах більше не було сумніву. 

— Я вирушу негайно, — твердо сказав він. — Якщо це те, чим я можу спокутувати свою провину… я зроблю це.
Дерек довго дивився на нього. 

Не як на тестя королеви. 

Не як на лорда. 

Як на чоловіка, який нарешті усвідомив вагу власних рішень. 

— Ваша підтримка важлива, лорде Ле Досьє, — промовив він рівно. — Але це може бути пастка. Якщо монстри рухаються так організовано, значить, за ними стоїть розум. 

Він простягнув невеликий амулет. 

Блакитне світло в ньому не мерехтіло — воно пульсувало, ніби жило. 

— Цей артефакт створили маги Півночі. Він не зробить вас невразливим. Але дасть кілька митей — коли вони будуть найпотрібніші. 

Вільям узяв амулет. 

Холод пройшов крізь долоню, піднімаючись до плеча. 

Не крижаний. 

Старий. 

Серйозний. 

Він кивнув. 

— Дякую. Я зроблю все, що в моїх силах.
Він зробив паузу. 

— І цього разу… — додав тихіше, — я не відвернуся від небезпеки. 

Дерек ледь помітно схилив голову. 

— Тоді вирушайте на світанку. 

Світло свічки знову здригнулося. 

І над картою Півночі тінь стала густішою. 

Коли він повернувся до своїх покоїв, Міневра сиділа біля каміна, тримаючи в руках шаль. Вона підняла голову, почувши його кроки. 

— Що сталося? — запитала вона, помічаючи серйозний вираз обличчя чоловіка. 

Вільям підійшов ближче, поклавши карту на стіл. 

— Я маю вирушити на північ. Там щось відбувається, і я не можу дозволити собі ігнорувати це. 

Міневра похитала головою, її обличчя зблідло. 

— Північ? Але це небезпечно. І ти залишиш мене тут одну з усіма цими страхами? 

Вільям узяв її за руки, нахиляючись ближче. 

— Я знаю, що це нелегко. Але я маю зробити це. Для Августи. Для онуків. Я не можу залишатися осторонь, знаючи, що мій дім і моя родина під загрозою. 

Міневра намагалася приховати сльози, але її голос зраджував її емоції. 

— Ти завжди був упертим, Вільяме Ле Досьє. Але будь обережним. Твоє повернення важливіше за будь-яку інформацію. 

Вільям кивнув, притиснувши її до себе. 

— Я повернуся, обіцяю. І разом ми виправимо наші помилки. 

Він поцілував її в чоло, а потім попрямував до дверей, відчуваючи вагу відповідальності на своїх плечах. Його чекав небезпечний шлях, але він знав, що мусить зробити це. 

Для родини. 
Для майбутнього.