Глава 12: Розлючений дракон

Темна кімната освітлювалася лише слабким світлом від каміна. Ельсар, старий маг із сивим волоссям і пронизливим поглядом, сидів у своєму кріслі, зосереджено вдивляючись у стародавній сувій. Його пальці, покриті зморшками, злегка торкалися символів, намагаючись розгадати секрети, приховані в тексті. 

Його думки не покидала загадка, яка мучила його вже багато місяців: як Кілану вдалося втекти з найміцнішої в'язниці королівства? Сили, що були задіяні, виходили за межі звичайної магії. Він переконався, що темна магія, про яку вважали, що вона зникла разом зі своїми носіями, знову прокинулася. 

Раптом тиша розірвалася неочікуваним вібраційним відлунням магічної енергії. Яскравий промінь чистого світла з’явився нізвідки, прорізаючи кімнату і вдаряючи його прямо в груди. Ельсар застиг. Це була не атака — це було щось інше. Тепло розлилося по його тілу, і він відчув незвичайний зв’язок із джерелом енергії. 

"Допоможіть…" — ледь чутний голос прозвучав у його голові. 

Ельсар спробував відкинути думку, що це можливо, але зв’язок був настільки сильним і безпосереднім, що його впевненість у власному минулому почала похитуватися. "Хто це? Чия енергія тягнеться до мене?" — думав він. 

Його серце затремтіло. Він завжди вірив, що життя мага не дозволяє йому мати сім’ю. Але це відчуття… було чимось більшим, ніж просто поклик про допомогу. Це була енергія, яка здавалася дивно знайомою, ніби це був шматочок його самого. 

Ельсар піднявся зі свого крісла, його очі блищали від напруги і сум'яття. Він знав, що не має часу на роздуми. Цей поклик був справжнім, і хто б не був тим, хто звертався до нього, він не міг його ігнорувати. 

Якщо це правда… — шепотів він сам собі, — тоді це змінює все. Але хто б міг бути моєю дитиною? Як це сталося? 

Ельсар взяв у руки свій посох і кинув погляд на карту королівства. Його увагу привернула східна частина, де лежали землі, наближені до Пустелі Вогняних Вітрів. Щось підказувало йому, що відповідь там. 

Це дитина, що потребує такого потужного захисту? Але хто? І чому саме зараз? — думав він, напружуючи залишки своїх сил. Ця магія була настільки давньою і глибокою, що навіть його розум відчував її вагу. 

Він промовив поклик-захист. Голос його лунав глухо, але впевнено — ніби давній дзвін, що відгукується у стінах часу.
Слова вишивалися у повітрі, сплітаючись у тонкі ниті світла, які закручувалися довкола посоха м’яким сяйвом.
З кожною новою фразою він відчував, як життя поволі вислизає з пальців. 

— Захист, що перевершує всі мури… Магія, що леліє життя… Дозволь мені з’єднати вас… 

Останнє слово він прошепотів, і яскраве світло заполонило кімнату.
На мить Ельсар побачив видіння: маленьку постать, що стояла серед пустельного вітру, борючись із темрявою. Її обличчя залишалося розмитим, але очі — горіли. Полум’я тієї сили тяглося до нього, наче прагло доторкнутися. 

Після завершення заклинання він впав на коліна, посох ледве втримав його тіло. У нього залишалося обмаль сил, але зупинитися було неможливо. Його серце стукотіло, як ніколи гучно. 

Ельсар, хоч і старий, але досвідчений маг, знав, що його сили вичерпуються, та продовжував віддавати магію, навіть коли тіло почало протестувати. Він вдихнув на повні груди, його пальці затремтіли, стискаючи посох. 

"Тепер портал..." — прошепотів він, зосереджуючи залишки магії на створенні шляху до того місця, де відчував поклик. З кожним рухом його сил ставало все менше, а зображення місця, куди вів портал, ставало розмитішим. 

Нарешті світ перед ним закрутився, утворивши прохід, але він виглядав нестабільним, мерехтів, ніби міг зникнути будь-якої миті. 

І десь далеко від порталу вже був розлючений дракон. 

Ми повинні поспішати, – Арія не зможе довго стримувати монстрів. Її сили виснажуються, а ворогів надто багато, — додав Х'юстон. 

Ервін застиг на мить, його погляд спрямувався вдалечінь. Августа відчула, як навколо нього почала вирувати енергія. Її чоловік почав перетворюватися. 

– Це моя помилка, – промовив Ервін. – Я мав передбачити, що Кілан піде на це. Він заплатить за своє нахабство. 

Августа поклала руку на його плече, намагаючись заспокоїти.
– Ми разом впораємося. Не дозволяй гніву затуманити розум. 

Ервін різко видихнув, і його очі раптом запалали синім сяйвом, таким яскравим, що навіть пустельний вітер не зміг приховати цього. Луска почала проступати на його руках і шиї. Це був момент, коли король залишав своє людське обличчя й ставав Королем Драконом. 

– Августо, залишайся тут із Х'юстоном, – різко наказав він. – Я відкрию портал. Ви приєднаєтеся, коли це буде безпечно. 

Августа стиснула губи, її серце шалено билося, але вона стримала. Вона знала, що зараз не час сперечатися з чоловіком, який був у люті. Він уже майже втратив себе в драконівській силі, і її м’який голос не міг би його стримати. 

– Як скажеш, мій королю, – відповіла вона, намагаючись зберегти спокій, хоч її всередині розривали хвилі тривоги. – Але, будь ласка, будь обережним. 

Х’юстон кивнув, його обличчя стало серйозним. Він прекрасно розумів небезпеку і знав, що зараз його місце — поруч із королевою. 

– Ми будемо готові до вашого сигналу, – промовив він впевнено, ставши біля Августи, як її охоронець. 

Ервін лише поглянув на них востаннє, його очі все ще сяяли синім вогнем. Потім він підняв руку, і в повітрі з’явилося магічне сяйво, яке швидко розрослося в портал. Вихор холодного повітря вирвався з іншого боку, нагадуючи про те, що чекає його по той бік. 

– Захищай королеву, – промовив він, дивлячись на Х’юстона. 

Ервін зосередився, його руки горіли магічною енергією, і в повітрі з'явився яскравий блакитний портал. Він ступив у нього, і мить по тому з'явився серед хаосу. 

Августа стояла мовчки, дивлячись на місце, де щойно стояв її чоловік. Її темні очі блищали. У них була сила — і тривога. Вона знала, що зараз повинна залишатися сильною не лише заради себе, а й заради Ервіна та їхніх дітей. 

– Ми повинні бути готові, – промовила вона, повертаючись до Х’юстона. – Якщо з’явиться сигнал, ми маємо діяти швидко. 

– Так і буде, Ваша Величність, – відповів Х’юстон, вклоняючись. Він ще сильніше стиснув рукоять меча, та його зелені очі були сповнені рішучості. 

Час ішов, і кожна хвилина здавалася вічністю. Августа вдивлялася в горизонт, молячись, щоб Ервін повернувся живим. Але вона також знала, що зараз, як ніколи, їй потрібно довіряти своєму чоловікові. 

Повітря раптово змінилося.
Пісок перестав слухатися вітру.
Щось древнє прокинулося під розпеченою землею — не вогонь, не морок… а лід.
Пустеля завмерла, ніби сама відчула чужу стихію.
І тоді Ервін підняв голову. 

Але це вже був не просто Ервін. Це був Король Драконів у всій своїй величі. Його людська форма почала змінюватися — біле волосся стало розвіватися, як гребінь хвилі, а шкіру вкрила мерехтлива льодяна луска. Розгорнувши крижані крила, він здійнявся у повітря, вигнувшись у загрозливій позі. Його очі горіли синім вогнем, а з глибини грудей вилетів потужний потік крижаного полум’я, який обпік усе на своєму шляху. 

Кілан, що стояв у віддаленні, спостерігав за цією сценою з відразою і страхом. Він не очікував, що драконова сила буде настільки вражаючою у Пустелі Вогняних Вітрів, де магія не повинна була працювати. 

– Відступати! – закричав він своїм монстрам. 

Проте Ервін не збирався дозволяти їм піти. Він розмахнув своїми льодовими крилами, здіймаючи навколо себе хуртовину. Його гнів був безмежним, і це злякало навіть темного мага Моргастара. Земля під ним вкривалася шаром криги, а в повітрі відчувався запах нової магії. Відчуваючи цю люту енергію, вперше за довгий час у ньому народився страх. 

– Це не просто магія, – прошепотів він, стискаючи свою тростину. – Це щось більше... 

Ервін з ревінням спустився на землю, його величезне драконяче тіло виблискувало під сонцем Вогняних Вітрів. Його лють була нездоланною — він не міг допустити, щоб Кілан знову зник у невідомість. 

Моргастар відчув зміну першим.
Це вже не була магія Пустелі.
Це було щось старіше.
Щось, що не підкорялося ні бар’єрам, ні прокляттям. 

— Назад! Негайно! 

Його тростина вдарила об землю.
Простір розірвався, наче темна завіса, і монстри один за одним зникли в безодні. 

Кілан встиг кинути останній погляд на дракона — і зник у мороці. 

Ервінові глибокі блакитні очі блищали, коли він побачив Арію. Вона лежала нерухомо серед розпеченого чорного піску, її тіло було захищене магічним полем, яке мерехтіло золотим сяйвом. Ервін зробив крок уперед, але бар’єр відповів потужним імпульсом, змусивши його зупинитися. 

— Хто насмілився використати цю силу? — його голос прогримів над пустелею, змушуючи навіть вітер завмерти. 

Позаду нього повітря розірвалося синім сяйвом. 

Портал розкрився з глухим ударом — не м’яко, не обережно, а так, як відкриває його Король Драконів. 

Із нього вийшли Х’юстон і Августа. 

Пісок ще не встиг опуститися, коли Августа вже побачила її. 

Арія лежала посеред розпеченого чорного піску, оповита золотим сяйвом. 

Жива. 

Але на межі. 

Її тіло було сповнене ран, темна магія залишила на шкірі сліди, що пульсували чорними прожилками. Здавалося, сам купол тримає її між життям і смертю. 

Августа різко вдихнула. 

Ервін стояв попереду, величезний, холодний, могутній — але безсилий зробити крок. 

Купол не пускав його. 

Вона кинулася до нього і міцно обійняла, ніби хотіла втримати його гнів. 

— Вона ще жива… — прошепотіла Августа.
Ервін не відповів. 

Його погляд був прикутий до магічного щита. 

Х’юстон не вагався. 

Він кинувся вперед. 

На мить усі завмерли, очікуючи удару.
Але купол… розступився. 

Не повністю.
Лише для нього. 

Ніби визнав. 

Х’юстон опустився на коліна біля Арії, обережно поклавши руку на її обличчя. 

— Вона жива… — його голос зрадницьки затремтів. — Але дуже слабка.
Августа зробила крок уперед. 

— Дозволь мені… 

Вона простягнула руку до золотого поля. 

І в ту ж мить магія вдарила її, як блискавка. 

Августа відскочила назад, стискаючи руку. На шкірі вже темніла тонка смуга опіку. 

Купол не прийняв її. 

Ервін повільно підняв голову. 

Тепер він розумів. 

Це був не просто захист. 

Це був поклик крові. 

— Чому це відбувається? — Августа повернулася до Ервіна, її темні очі блищали від нерозуміння і страху. — Чому купол пропустив Х’юстона, але не нас? 

Ервін нахмурився, його блакитні очі напружено спостерігали за тим, що відбувається. 

— Ця стародавня магія. Вона вибирає, кому довіряти, — пояснив він. — Але чому саме Х’юстон? Можливо, це пов’язано з його силою чи якимось зв’язком, про який ми ще не знаємо. 

Х’юстон, залишаючись усередині купола, поглянув на Ервіна. 

Біля них здійнявся вихор. Гострий вітер здійняв пил, змішуючи його з магічними іскрами, що падали на землю, немов зірки. Ервін напружено вдивлявся в цей хаос. 

– Дерек намагається відкрити портал, – прошепотіла Августа, тримаючи чоловіка за руку, – але... 

– У нього не вистачає сил, – тихо завершив її слова Ервін, його голос залишався спокійним, але в очах запалився знайомий холодний блиск. 

Він стиснув кулак і рішуче простягнув руку вперед. Величезна хвиля магії вибухнула навколо, розганяючи вихор. У повітрі запахло морозом, земля навколо них заскрипіла під шаром тонкого льоду, а перед Ервіном з’явився портал. Його холодний блиск ідеально відображав силу та велич дракона-льоду. Портал був настільки могутнім, що, здавалося, простір сам розступився перед його волею. 

З порталу повільно посунула хвиля холоду, ніби саме повітря боялося рухатися. 

Не різко.
Не владно.
А так, як приходить давня сила — обережно, але неминуче. 

У напівтемряві виринула постать. 

Високий і стрункий, з глибокими зморшками на обличчі, що нагадували сліди часу та пережитих битв. Його довгий плащ, вкритий символами давньої магії, шурхотів, мов сухе листя перед бурею. 

— Ельсар… — тихо мовив Ервін. 

Не як король.
Як учень. 

Старий маг повільно підняв погляд. Його очі світилися м’яким золотавим світлом — не від сили, а від напруження. 

— Королю, — промовив він спокійно. — Мене покликали. 

Він зробив крок уперед. 

Золотий купол довкола Арії пульсував, наче серце. 

Ельсар зупинився. 

Його погляд змінився. 

Щось у виразі обличчя стало… крихким.
— Це… — прошепотів він. — Я бачив цей знак. 

Він повільно підняв руку, не торкаючись купола. 

— Такий захист не створюється волею. Його дає кров. 

Августа відчула, як по її спині пробіг холод. 

— Вона ж сирота… — тихо сказала вона.
Ельсар не відповів одразу. 

Його пальці затремтіли. 

— Я думав… — він ковтнув повітря. — Я був певен, що лінія перервалася. 

Золотий бар’єр раптом спалахнув яскравіше. 

І в тій миті Ельсар побачив. 

Не обличчя.
Не ім’я. 

А спалах пам’яті. 

Жінка з такими самими очима.
Давній обряд.
Втеча.
Прокляття, яке він колись не зміг зупинити. 

Його подих урвався. 

— Ні… — прошепотів він. 

Тепер у його голосі не було величі. 

Лише страх. 

— Якщо це правда… тоді вона не просто магеса. 

Тиша впала на поле, і навіть вітер завмер, відчуваючи вагу сказаних слів. Ервін та Августа перезирнулися, знаючи, що магеса — сирота. 

Ельсар схилив голову, його голос тремтів від емоцій, які він намагався приховати: 

– Це правда. Вона… моя донька. Я відчув її поклик. Її магія, її енергія — це частина мене. Вона зверталася до мене, навіть не усвідомлюючи цього сама. 

Ервін, хоч і звик зберігати холодний вираз обличчя, не зміг приховати здивування. Його погляд ковзнув до Августи, яка, тримаючи його за руку, зосереджено слухала кожне слово мага. Вона розуміла важливість цієї миті. 

– Ти впевнений? – голос короля був спокійним, але в ньому відчувалася напруга. 

– Я не лише впевнений, – Ельсар зробив крок вперед, – я знаю, що це правда. Її сила пробудила щось давнє. Щось, що тепер переслідує її і всіх нас. 

– Що саме? – запитала Августа, відчуваючи, як її серце стискається від тривоги. 

Ельсар зробив паузу, вдивляючись у далечінь, ніби намагався знайти відповідь у темному небі. 

– Це давнє прокляття, яке було запечатане ще до того, як з’явилися королівства драконів. Прокляття, що може зруйнувати світ або зробити його сильнішим. І Арія — ключ до цього. Її магія відрізняється. Вона змішана... чиста, але водночас нестабільна. І тепер це притягує ті сили, які колись були забуті. 

Ервін опустив погляд, ніби розмірковуючи над почутим. Він розумів, що це лише додає складнощів у їхнє становище, і що тепер небезпека загрожує не лише їм, а й усій їхній родині. 

– Ми не можемо залишити її саму, – впевнено промовив він. – Арія довела свою вірність і сміливість. Але якщо на неї полюють... ми маємо її захистити. 

Августа стиснула руку чоловіка, її голос був сповнений рішучості: 

– Ельсаре, ти кажеш, що вона твоя донька. Чи готовий ти зробити все, щоб допомогти їй? 

Старий маг підвів голову, його погляд зустрівся з очима королеви. У цьому погляді читалися біль, сумніви і водночас, незламна рішучість. 

– Я віддав би своє життя за неї, якщо це буде потрібно, – тихо промовив він. 

Тиша знову огорнула їх. Вітер зашурхотів листям, і лише далекі звуки битви нагадували, що вони знаходяться у світі, де кожна мить може стати останньою. Ервін повільно кивнув, а потім звернувся до всіх: 

– Тоді ми вирушимо разом. Якщо Арія — ключ до розгадки цієї таємниці, ми повинні знайти спосіб її захистити. Але будь готовий, Ельсаре: ти маєш розкрити всі свої секрети. Більше немає місця для таємниць. 

Маг лише кивнув у відповідь, приймаючи виклик і готуючи себе до випробувань, які чекають попереду. 

Августа, сповнена запитань, озирнулася на Х'юстона, який усе ще тримав Арію на руках. 

– Ельсаре, чому саме Х'юстон зміг пройти через купол? – запитала вона, не стримуючи своєї цікавості. 

Маг трохи нахилив голову, уважно дивлячись на Х'юстона, промовив: 

– Усе дуже просто, моя королево. Вони пройшли єднання. 

Ервін, який стояв поруч, помітив, як Августа зблідла, а потім її щоки швидко залилися рум’янцем. Вона ледь чутно прошепотіла: 

– Єднання? Що це означає? 

Ервін нахилився до неї, його голос був м’яким, майже шепотом: 

– Це означає, що у них була спільна ніч. 

Августа широко розплющила очі, а її щоки ще більше почервоніли. Вона нервово стиснула пальці свого чоловіка, намагаючись приховати розгубленість. 

Х'юстон, який уважно слухав розмову, підняв брови, а потім, злегка похитавши головою, буркнув: 

– Агов, може досить? Давайте не обговорювати це зараз. Головне, що вона жива. 

Арія, яка все ще перебувала без свідомості, здавалася крихкою у руках Х'юстона. Її бліде обличчя здавалося таким тихим, ніби вона знаходилася у якомусь магічному сні. 

– Ельсаре, – нарешті спитав Х'юстон, дивлячись на старого мага. – Як її врятувати? 

Ельсар задумливо подивився на них, його голос був сповнений суму: 

– Їй потрібен час. Вона під захистом цього купола. Він не дозволить нікому завдати їй шкоди, але й триматиме її у своєму полоні, поки вона не відновиться. Купол зникне сам, коли Арія буде повністю здорова. 

Ервін підняв погляд на Х’юстона, тримаючи Августу поруч із собою. Слова мага про те, що Арію може врятувати лише час, викликали напружену тишу. Вогонь, який мерехтів поруч, розсіював тіні на обличчях усіх присутніх. 

Ці слова викликали відчуття тривоги, а й надії. Августа схвильовано перевела погляд на Ервіна, чекаючи його рішення. Король міцно стиснув її руку, подивився на Ельсара і впевнено сказав: 

– Ми будемо чекати. 

Вони розуміли, що це лише початок їхнього нового випробування, і попереду на них чекало багато таємниць.