Глава 11: Випробування вогню та минулого

Ервін повільно піднявся на ноги, оглядаючи пустелю, яка здавалася нескінченною. Потужний вихор магії розбив його групу, і він залишився сам. Пісок кружляв у повітрі, створюючи загрозливий звук, мов шепіт сотень голосів. 

Його серце билося так швидко, ніби намагалося вирватися з грудей. Він відчував біль — але це був не його біль. Це була Августа. Її страх, її розпач, її слабкість віддавалися в його душі, мов удари молота. Він зціпив кулаки, намагаючись зберегти ясність розуму. 

— Августа, — прошепотів він. 

Крок за кроком він рухався вперед, крізь розбурхану магію пустелі. Полум’я і вітер оточували його, ніби випробовуючи. Раптом перед ним виник знайомий образ. З піску, мов примара, постала постать Кілана Градовського. 

— Король драконів, — промовив Кілан, його голос дзвенів глузливо. — Ти тут зовсім беззахисний. Де твоя сила? Де твій лід? 

Ервін нахмурився, але не відповів. Його блакитні очі спалахнули від гніву. 

— Ти завжди ховався за свою магію, за своїх союзників, — продовжував Кілан. — Але зараз я заберу в тебе все. Твій трон. Твою королеву. І навіть твоїх дітей. 

Ці слова розбудили в Ервіні гнів, якого він давно не відчував. Але він швидко зрозумів, що це лише пастка. Його ворог був лише видінням, створеним пустелею, аби зламати його волю. 

— Ти не отримаєш нічого, — прошепотів Ервін, його голос наповнився рішучістю. 

Він ступив уперед, ілюзія Кілана розсіялася в повітрі. Але пустеля не відступала. Магія пробивалася крізь його тіло, стискаючи його, немов залізні кайдани. Він спробував викликати свою силу дракона, але нічого не сталося. Його магія льоду була заблокована, а тіло здавалося безсилим. 

— Як я можу врятувати її без своєї сили? — прошепотів він, опускаючи голову. 

І тут, у тиші, він почув голос. Голос не ззовні, а всередині. 

— Сила дракона — це не лише магія чи лід. Це твоє серце, Ервіне. Вона завжди була з тобою. 

Він закрив очі, вдихнувши глибоко. Його страх почав зникати, поступаючись місцем внутрішньому спокою. Ервін підняв голову, відчуваючи, як енергія починає наповнювати його тіло. Він більше не боявся. 

— Я сильний не лише завдяки магії.
Я сильний завдяки тим, кого люблю. 

Раптом його тіло почало змінюватися. 

Навколо нього зібралася крижана магія — цього разу підконтрольна, слухняна його волі. Він відчув, як у жилах пробуджується сила, якої раніше не знав. 

Та разом із нею прийшов біль. 

Страшний.
Дикий.
Нестерпний. 

Такий, якого він ніколи не відчував раніше. 

Дракон рвався назовні, забирав волю, тиснув на свідомість, намагаючись підкорити людську сутність. 

Його могутність розривала межу між людиною й звіром. 

У думках промайнув страх: 

якщо я зараз не впораюся — дракон візьме гору. 

А дракон без людини — це дракон без серця. 

І тоді він згадав її. 

Єдину, яку любив не лише він, а й його дракон. 

Ту, кого той колись обрав. 

Усю його істоту наповнила сила — і за мить він перетворився на велетенського дракона. 

Білі крила спалахнули сяйвом, а з очей струменів холодний, свідомий блиск. 

— Тримайся, кохана. Я вже йду, — промовив він, розправляючи крила. 

Він злетів. 

Вітер більше не рвався назустріч — він ніс його. Полум’я розступалося, торкаючись луски лише теплом, не болем. Пісок унизу влягався, мов визнаючи його право пройти. 

Пустеля Вогняних Вітрів мовчки прийняла його. 

Його політ був швидким, мов стріла. Він відчував, де знаходиться Августа, і кожен удар крил наближав до неї. Тепер він був не лише королем драконів. А чоловіком, батьком і захисником Пустелі Вогняних Вітрів. 

Августа прийшла до тями не від болю. 

Від холоду. 

Глибокого, повільного, такого знайомого, що в грудях щось стиснулося. Її тіло лежало на холодній кам’яній підлозі, але це був не той холод. Він ішов зсередини — хвилею, що прокотилася крізь кров і кістки.
Вона різко вдихнула. 

Наче щось змінилося. 

Наче світ на мить перевернувся — і знову став на місце. 

Її пальці здригнулися. Серце забилося швидше. 

Ервін. 

Вона не бачила його. Не чула. Але знала. 

Він більше не був таким, як раніше. 

Августа відкрила очі й побачила над собою високі різьблені стелі, вкриті темними візерунками, що нагадували змій, які переплітаються між собою. Величезна зала була оздоблена старовинними гобеленами, але вогні у канделябрах горіли тьмяно, кидаючи на стіни примарні тіні. У повітрі висів запах пилу і чимось незрозуміло хімічним, що тільки посилювало відчуття тривоги. 

"Де я?" – подумала вона, відчуваючи, як серце калатає від страху. Її тіло ще боліло від удару вихору, але найбільше лякала тиша навколо. Ервіна, Х'юстона та Арії не було поруч. Лише моторошна самотність. 

Августа ступила на прохолодну мармурову підлогу, але ледве зробила кілька кроків, як її накрило відчуття тривоги, немов щось невидиме спостерігає за нею. Кімната, в якій вона перебувала, здавалася безкінечною, але водночас затиснутою якоюсь невидимою силою. І раптом... 

– Ти завжди виглядала такою прекрасною, Августо, навіть тоді, коли ти мене не помічала, – пролунав голос, що змусив її завмерти. Цей голос. Вона впізнала його відразу, і по її шкірі побігли мурахи. Це був голос… 

– Не може бути... – прошепотіла вона, озираючись навколо, намагаючись зрозуміти, звідки доноситься звук. Її голос тремтів, а руки не знаходили спокою. 

Вона відчула, як серце стискається від страху, але швидко взяла себе в руки. Вона знала, що не може дозволити собі паніку. 

Раптом у залі спалахнуло полум'я, висвітлюючи темну постать. Кілан стояв у центрі кімнати, одягнений у чорний оксамит, що відбивав світло, підкреслюючи його суворі риси обличчя. Його темне волосся спадало на чоло, а в очах сяяла суміш гніву і тріумфу. 

– Ти здивована, моя королево? – промовив він, зробивши кілька кроків назустріч. – Ти забула про мене, але я ніколи не забував про тебе. Мені завжди казали, що я народився, щоб правити, а ти мала стати моєю. 

Августа відступила назад, відчуваючи, як страх стискає її серце. Але разом зі страхом у ній підіймалося відчуття люті. 

– Як ти наважився? – запитала вона, намагаючись триматися впевнено, хоча в її голосі бриніла тривога. – Ти не маєш права! 

Кілан усміхнувся, його посмішка була ледь помітною, водночас холодною, немов крижаний клинок. 

– Право? Ти говориш про право, Августо? – його голос став нижчим, майже шепотом, але кожне слово різало, мов лезо. – У мене завжди було право на тебе. Це твій чоловік забрав те, що належить мені. Але тепер усе зміниться. 

Августа відчула, як кімната, здавалося, починає тиснути на неї з усіх боків. Її розум шукав вихід, але вона знала, що тут доведеться не тільки боротися, але й виграти. 

Августа вдивлялася в обличчя Кілана, відчуваючи, як хвиля емоцій накриває її. Гнів, страх і рішучість перепліталися в її душі. Вона зрозуміла, що це випробування було не лише фізичним, але й ментальним – воно змушувало її зіштовхнутися з минулим, яке вона намагалася забути. 

– Ти досі вважаєш, що маєш право володіти мною? – всередині все кипіло. – Мене неможливо купити чи здобути силою, Кілане. Ти тільки підтверджуєш, що не маєш влади ні над собою, ні над іншими. 

Кілан зробив ще один крок уперед, і його очі блиснули злістю. 

– У тебе ніколи не було вибору, – різко відповів він. – Твій батько домовився, і ти мала бути моєю. Але твій чоловік забрав тебе і кинув мене в тінь. Ти – мій ключ до влади. І я не зупинюся, поки не поверну те, що належить мені. 

Августа не могла не помітити, що його голос тремтів, хоч він і намагався здаватися впевненим. Вона зрозуміла, що за всією його маскою сили стоїть людина, роздерта сумнівами і жадобою помсти. 

– Твоє уявлення про силу помилкове, – промовила вона, ступаючи крок вперед. – Справжня сила – це здатність захищати тих, кого любиш, а не намагатися заволодіти ними. 

Вона відчула, як щось змінюється в повітрі. Теплий вітер, що раніше здавався загрозливим, тепер ніби захищав її. Світло вогнів навколо стало м’якішим, а стіни, що здавалися тиснути на неї, відступили. 

– Досить! – вигукнув Кілан, його голос лунав, наче грім. Її спокій лякав його більше, ніж будь-яка магія. – Я покажу тобі, чому мене боялися навіть у моєму домі! 

Він підняв руку, і полум’я здавалося ожило, утворюючи навколо нього величезного змія з вогню. Але Августа не відступила. Вона відчула в собі щось нове – силу, яка була поруч із нею з самого початку, але яку вона раніше не помічала. 

– Ти не розумієш, Кілане. – Я більше не та дівчина, яку ти пам’ятаєш. Я – королева драконів, і ти не отримаєш мене. 

Змій Кілана кинувся вперед, але за крок до Августи він раптово зупинився. 

Він завмер.
Ніби щось відчув. 

Ніби крізь спеку й камінь, крізь магію Пустелі, до нього дійшов порух крил. 

Зілля, яке він випив, дало йому більше, ніж силу.
Воно дало бачення. 

На мить — лише на мить — перед його внутрішнім зором спалахнув образ:
білий дракон здіймався в повітря, розриваючи полум’я і вітер. 

Погляд Кілана потемнів. 

— Він уже близько… — тихо мовив він, майже з цікавістю.
— Наша битва буде. Але не сьогодні.
Нехай він ще трохи поволодіє тобою. 

Він зробив крок назад, і тінь навколо нього ворухнулася. 

А тоді, майже беззвучно, додав: 

— Zhyr’kael vel mor’eth. 

Августа здригнулася, не знаючи чому. 

Але її кров — знала. 

– Це ще не кінець, – прошепотів він, зникаючи у тіні, залишаючи за собою лише запах гару і тривожний спокій. 

Августа впала на коліна, відчуваючи, як її сили вичерпуються. Але вона знала, що це лише початок. Їй належало знову знайти своїх друзів і коханого, щоб разом протистояти тим випробуванням, які ще чекають попереду. 

Здалеку вона почула знайомий голос – це був Ервін. Надія розгорілася в її серці, і вона піднялася на ноги, готова до нових викликів. 

Ервін повільно зайшов до будівлі, його кроки луною відбивалися від потрісканих стін. Запах пилу та гару змішався з холодом, який наче проникав у саме серце. Він покликав: 

— Августо! 

Його голос прозвучав владно, але з ноткою тривоги. Кожен м’яз його тіла був напружений, готовий до будь-якої загрози. Проминувши довгий коридор, освітлений слабким полум’ям канделябрів, він побачив її. 

Вона стояла посеред великої зали, її сукня була запилена, волосся розпатлане, але в її очах світилася тривога. Вона повільно підняла погляд на нього, і полегшення пронеслося по її обличчю. 

— Ервіне… — промовила вона слабким голосом. 

Він миттєво опинився поруч, обійнявши її так, ніби боявся, що вона зникне. 

— Я думав, що втрачу тебе, — прошепотів він, вдихаючи знайомий запах її волосся. 

Августа поклала руки на його груди, відчуваючи, як його серце б’ється так само шалено, як і її. 

— Кілан був тут, — сказала вона, і її голос затремтів. — Він говорив, що…
— Zhyr’kael vel mor’eth. 

Ервін відступив на крок, його очі знову стали крижаними, але в глибині них горіло полум’я гніву. 

— Він більше не наблизиться до тебе. Я не дозволю йому. І не дозволю, щоб він забрав те, що належить нашій родині. 

Вона кивнула, але в очах з’явилася тривога. 

— Ервіне, цей замок… і ці символи… — вона вказала на стіни, де залишилися вигравірувані символи, що світилися слабким золотим світлом. — Це не просто старі руїни. Тут пробуджується щось стародавнє. Я це відчула. 

Ервін уважно роздивився стіни. Його погляд затримався на одному з символів, який видався йому знайомим. Це був знак, який він бачив у стародавніх книгах його батьків — знак, пов'язаний з прокляттям первісних драконів. 

— Вони мені знайомі… — її голос здригнувся. — Я бачила їх у снах.
Ервін насупився.
— У яких снах?
— У тих, що снилися мені в дитинстві. І я завжди прокидалася з криком. 

— Це може бути… — почав він, але замовк, відчуваючи, як магія в приміщенні починає змінюватися. 

Залу охопило світло, і символи на стінах засяяли яскравим золотом. Здавалося, що самі стіни оживають, зливаючись із потоками магії. Вітер пройшовся залом, піднімаючи пил і залишаючи після себе тривоги. 

— Нам потрібно вибратися звідси, — швидко сказав Ервін, хапаючи Августу за руку. 

Раптом двері рвучко відчинилися, і до зали зайшов Х'юстон. Його обличчя було вкрито тонким шаром пилу, а втомлені очі ледве трималися відкритими. Меч, який він тримав досі у руці, був забруднений чорною кров'ю, а його обладунки мали подряпини та сліди бою. 

Ервін різко підійшов, а Августа відчула, як її серце прискорено закалатало. 

– Х'юстоне, що сталося? Де Арія? 

Він підняв погляд на короля, і в його очах з'явився біль. Він втомлено сперся на меч і трохи нахилився, намагаючись відновити дихання. 

– Ваша Величносте... – прошепотів він, здавалося, з останніх сил. – Ми потрапили у засідку... Монстри... Вони... – Він хитнувся, і Ервін миттєво підхопив його, допомагаючи утриматися на ногах. 

– Арія? – наполягав король, його блакитні очі стали холодними, мов крига. 

Х’юстон тяжко дихав, він притулився до стіни, намагаючись відновити сили, а потім мовив хриплим голосом: 

— Арія… вона… вона залишилася на передовій, стримуючи монстрів. Вона сказала, що я маю знайти вас і передати, що їх стає все більше. Їхня магія сильнішає — і вони тягнуться до королеви. 

Ервін звівся, його обличчя стало ще більш рішучим. 

— Вони тягнуться не до Августи, їм цікава магія цього замку, — мовив він тихо, вдивляючись у сяючі символи. — Ми пробудили щось, чого не повинні були. 

Ервін повернувся до Августи. 

— Ти впевнена, що це ті самі символи, які ти бачила уві сні? — запитав він, вказуючи на сяючі знаки на стінах. 

Августа кивнула. 

— Так. Це місце… воно пов’язане з прокляттям, яке наклали стародавні дракони. Я бачила їх у дитинстві, але ніколи не думала, що побачу їх знову. Щось приховане у глибинах цього замку… щось, що ми повинні або захистити, або знищити. 

— Ми не можемо залишити це місце просто так, — сказав Ервін, стискаючи кулаки. — Якщо Кілан вже був тут, він знає про це більше, ніж ми. І це дає йому перевагу. 

— Тоді ми повинні знайти те, що він шукав, перш ніж це зробить він, бо наступного разу він не відступить, — твердо сказала Августа. Її голос звучав впевнено, хоча вона відчувала страх. 

Ервін на мить задумався, а потім обережно доторкнувся до одного з символів. Сяйво стало яскравішим, і на мить залу заповнив голос, глибокий і древній: 

— Kael’thara ven’dris.
Sha’kor enlai — draeth na’val.
Zhyr’kael… vel mor’eth. 

Той, хто торкнеться сплячої сили, не вийде з цього цілим. Кров — ціна пробудження,— промовив Ервін. 

Усі в залі затамували подих, коли слова затихли, а світло почало згасати. Ервін повернувся до Августи та Х’юстона. 

— Ми повинні дізнатися, що це за сила і як її контролювати. Але перш за все, нам треба повернути Арію. Вона не повинна залишатися на передовій сама.