Глава 9: Темрява над пустелею

Чорне небо затягнулося ще густішим туманом, коли маг Моргастар і Кілан підійшли до краю магічного бар'єра. Магія, яка століттями захищала ці землі, вирувала, ніби жива істота, заважаючи навіть найменшій спробі її порушити. 

Моргастар, у мантії, що здавалася витканою з самого мороку, обережно розгорнув стародавній сувій. Його довгі пальці тремтіли від виснаження, але голос звучав твердо, коли він почав читати закляття. Слова древньої мови, здавалося, самі обпікали повітря, викликаючи спалахи блискавок на горизонті. 

Кілан стояв позаду, спостерігаючи, як маг витягує силу зі своєї сутності. Його темне волосся розвівав вітер, а червоні очі спалахували гнівом. "Ти впевнений, що це спрацює, Моргастаре?" – хрипко запитав він. 

Маг зітхнув, завершуючи останні слова: "Це не просто магія, Кілане. Це прокляття на мою душу. Але ти пройдеш." Він підняв руки, і земля під ними затремтіла. Бар'єр почав розриватися, наче тканина, оголюючи вузький прохід. 

Моргастар обережно підняв дві чаші з чорним зіллям. "Пий. Ти станеш ще сильнішим." 

Кілан схопив чашу і випив зілля одним ковтком, не вагаючись. Його тіло спалахнуло чорними вогнями, а руки вкрилися темними смугами, які випромінювали страхітливу силу. Він відчув, як його серце забилося з новою силою, а зір пронизав бар'єр. 

"Я стану тим, ким маю бути. Августа стане моєю, а дракона — не стане взагалі," – сказав він, усміхаючись, коли маг впав на землю, знесилений. 

Моргастар лише кивнув: – Йди. Я залишуся. 

Кілан кинувся у прорив, а за ним посунули темні монстри, розпалюючи вогняну пустелю своєю появою. Їхній вигляд викликав жах — істоти з гострими кігтями та безликими обличчями, кожен рух яких супроводжувався крижаним холодом. 

На тлі завивання вітрів і глухого гулу пустелі Кілан нарешті ступив на територію, яку колись називали священною землею драконів ВогнянихВітрів. Його червоні очі блищали в темряві, а тіло випромінювало темну енергію, яка, здавалося, роз’їдала все навколо. За ним сунули монстри — жахливі створіння, що залишали за собою пустку. Він знав, що йому залишилося зовсім небагато, щоб дістатися своєї головної мети — Августи. 

Проте перед ним виникла перша перешкода. Арія та Х'юстон стояли на вершині піщаної дюни, їхні фігури здавалися крихітними на фоні величезного натовпу монстрів. Але сила, яка виходила від них, змушувала навіть жахливих істот сповільнити свій хід. 

— Ти не пройдеш далі, Кілане, — голос Арії був рівним і холодним. Її срібне волосся виблискувало в місячному світлі, а в руках тримала посох, на якому вирізьблені символи стародавньої магії. 

Кілан усміхнувся, його губи скривилися в глузливій посмішці. 

— Ти думаєш, що зможеш мене зупинити, маленька магесо? — кинув він. — Твоя магія нічого не варта перед моєю новою силою. 

Х'юстон виступив уперед, його меч світився смарагдовим світлом. 

— Твоя нова сила? — сказав він, стискаючи руків’я. — Це лише уламки відчайдушних спроб стати кимось. Ти навіть не розумієш, що станеш жертвою того, що тепер зло володіє тобою. 

Кілан звів брову, але його погляд залишився насмішкуватим. 

— Х'юстоне, хлопчику, який ховається за магічним мечем, — глузував він. — Ти й гадки не маєш, наскільки я став сильнішим. 

Раптом Кілан підняв руку, і земля під ногами затремтіла. Монстри позаду нього заревли, кидаючись вперед, намагаючись прорвати захисні бар’єри. 

— Я не віддам йому шансу, — прошепотіла Арія, її очі засяяли сріблястим світлом. Вона підняла посох і з силою вдарила ним об землю. З-під піску вирвався потік світла, який вдарив монстрів, відкидаючи їх назад. 

— Я затримаю його! — вигукнула вона до Х'юстона. 
— Але потрібно бути обережним, він небезпечний. 

Х'юстон кивнув. 

— Небезпечний чи ні, але він не дістанеться Августи, — сказав він, кидаючись уперед. Його меч заграв яскравим світлом, коли він напав на першого монстра. 

Кілан знову усміхнувся. 

— Ви обоє просто діти, які граються в героїв, — сказав він, піднімаючи обидві руки. Його темна магія згущувалася, створюючи щось схоже на бурю, яка почала закручуватися над пустелею. — А тепер подивіться, як я зітру вас на порох. 

Згустки темної сили вирвалися вперед, атакуючи Арію та Х'юстона. Арія захищалася бар’єрами, а Х'юстон намагався розрубати їх своїм мечем. Але атаки ставали дедалі сильнішими, і кожен удар віддавався у їхніх тілах пекучим болем. 

— Ми не впораємося самі, — прошепотіла Арія, намагаючись зосередитися. — Його сила перевершує все, з чим я стикалася раніше. 

Х'юстон стискав меч, і його очі палали гнівом. 

— Ми повинні протриматися, — сказав він. 

Арія підняла посох і промовила закляття, яке викликало новий потік світла, але Кілан лише відступив на кілька кроків, посміхаючись. 

— Ви не розумієте, — сказав він. — Це місце стане вашою могилою. 

Його сміх лунав у пустелі, зливаючись із завиванням вітру. Арія і Х'юстон відчули, як сили залишають їх, але в той же час у них прокидалася нова рішучість. 

— Ми не дозволимо тобі знищити все, що ми любимо, — сказала вона. 

— І ми не дамо тобі наблизитися до королеви, — додав Х'юстон. 

І вони продовжували битися, знаючи, що їхня битва лише починається.