Глава 8: Пустеля Вогняних Вітрів

Коли портал закрився за ними, вони опинилися в пустелі, яка була вкрита палаючим піском. Повітря тремтіло від спеки, а сильний вітер кружляв довкола, створюючи видимість живих вогняних вихорів. Кожен рух здавався тут випробуванням, а кожен подих приносив біль. 

Августа зупинилася, тримаючи руку на грудях. Вогонь у повітрі здавався їй важким, але водночас страшно знайомим. 

— Це місце… — прошепотіла вона, вдивляючись у далечінь. — Я відчуваю, ніби воно мене кличе. 

Ервін обвів пустелю поглядом. Його крижані очі здавалися чужими в цьому місці. Він випустив у повітря холодний подих, щоб очистити шлях перед собою, але вогняний вітер поглинув мороз, не залишивши й сліду. 

— Тут не діє моя магія, — промовив він, стискаючи кулаки. — Ми мусимо покладатися на інші сили. 

Арія підійшла ближче, її волосся було заплетене так, щоб вітер не зіпсував його. Її очі світилися, коли вона торкнулася піску. 

— Це місце наповнене стародавньою магією. Пустеля вимагає довести, що ми гідні. Лише ті, хто пройде шлях, зможуть отримати благословення Вогняних Вітрів. 

Х'юстон, який ішов попереду з піднятим мечем, обернувся до них. 

— Якщо це шлях випробування, то ми повинні діяти разом. Пустеля хоче, щоб ми були єдиними. 

— Разом ми сильніші, ніж окремо, — кивнув Ервін, і його погляд ковзнув до Августи. — Але ми повинні бути готові до будь-чого. 

Раптом вітер заграв ще сильніше, і з його виру почали формуватися силуети. Вони нагадували людей, але були створені з чистого полум’я. Їхні очі світилися, мов розпечене залізо в горні а рухи були плавними, мов у хижаків. 

— Охоронці, — прошепотіла Арія. — Вони захищають серце пустелі. 

— Тоді нам доведеться здолати їх, — твердо сказав Х'юстон, піднімаючи меч. 

Але Августа зупинила його, поклавши руку на плече. 

— Зачекай. Це місце вимагає від нас не сили, а розуміння. Можливо, ми можемо знайти інший шлях. 

Ервін кивнув, підходячи ближче до охоронців. Він простягнув руку, і його голос, глибокий і впевнений, наповнив простір: 

— Ми прийшли сюди не як вороги, а як шукачі істини. Ми хочемо зрозуміти, що ви захищаєте. 

Охоронці завмерли. Їхні розпечені очі вп’ялися в Ервіна, а потім один із них зробив крок уперед. 

— Щоб пройти далі, ви повинні відкрити свої серця і довести, що ваша єдність сильніша за наш вогонь. 

Перед ними виник великий вогняний круг. Його полум’я сяяло так яскраво, що складно було дивитися на нього. 

— Увійдіть разом, або залиште це місце назавжди, — сказав охоронець. 

Ервін простягнув руку до Августи. 

— Тільки разом, — тихо промовив він. 

Вона взяла його руку, її погляд був рішучим. За ними рушили Х’юстон і Арія. Коли вони ступили у вогняне коло, полум’я оточило їх, але не обпекло. Воно ніби досліджувало їх, проникаючи в найглибші куточки їхніх душ. 

Ервін нахмурився. Його інстинкти дракона підказували, що вони в небезпеці. Тонкі потоки вітру, що звивалися між дюнами, раптом перетворилися на бурю. Пісок злітав у небо, утворюючи блискавичні спіралі, і невдовзі темрява затулила сонце. 

Коли портал почав закриватися за ними, щось пішло не так. 

Повітря раптово стиснулося, немов живе. Простір здригнувся — не плавно, а різко, болісно. Замість світла здійнявся гарячий вітер, пронизаний шепотом. 

Августа відчула, як у грудях щось обірвалося. 

— Ервіне… — видихнула вона, стискаючи його руку. 

Але її слова загубилися в реві. 

Полум’я не чекало.
Воно рвонуло з усіх боків — не яскраве, а темне, густе, ніби просочене злобою. Пісок під ногами зник, і кожен крок став падінням. 

Арія різко зупинилася. 

— Ні… — прошепотіла вона. — Це не пустеля. Це… хтось втрутився. 

Холодна хвиля темної магії вдарила в неї зсередини, змушуючи похитнутися. Їй здалося, що вогонь шепоче її ім’я. 

Ти не пройдеш…
Ти занадто близько… 

Х’юстон спробував прикрити магесу, але вітер розірвав лад.
Пісок здійнявся стіною, засліплюючи, ріжучи шкіру, наповнюючи легені вогнем. 

— Тримайтеся разом! — прогримів Ервін, відчуваючи, як його магія не просто не діє — її глушать. 

Він відчув це чітко.
Це була не земля.
Це був чужий вплив. 

Полум’я згустилося у вихори, і в кожному з них чулося щось схоже на сміх. 

Августа раптом побачила перед собою не пустелю — а порожні кімнати, перекинуті колиски, зруйнований замок. 

Вона скрикнула — і в цю ж мить вихор рвонув її вбік.
— Августо! — крик Ервіна розчинився в бурі. 

Останнє, що він відчув, — як їхні пальці вислизають одне з одного. 

Пустеля розірвала їх. 

Моргастар стояв серед розірваного простору, і на його губах з’явилася ледь помітна усмішка.
Він відчував це шкірою, кістками, самою суттю своєї магії. 

Вони пройшли. Першими. І не разом. 

Бар’єр Пустелі Вогняних Вітрів здригнувся й пропустив їх — ціною болю, страху і хаосу.
Група була розбита.
Саме так, як він і планував. 

— Тепер у гру увійде Кілан… — прошепотів Моргастар, і темрява навколо нього задоволено заворушилася.
І тоді час зупинився. 

Не повільно — миттєво.
Полум’я завмерло в повітрі.
Пісок завис у вітрі, немов криваві іскри.
Навіть шепіт магії стих. 

Перед Моргастаром згустилася тінь.


Велична.
Безформна.
Страшніша за ніч і глибша за безодню.
Від неї тремтіла сама земля. 

— Твоїх сил недостатньо, Моргастаре, — пролунало з темряви. Голос не мав ні віку, ні емоцій. — Ти витримаєш? 

Моргастар опустився на одне коліно.
Не зі страху — з розуміння. 

— Не сумнівайтеся, мій володарю, — тихо відповів він. — Те, що Де Освільд увійшов до Пустелі першим, грає нам на руки. 

Тінь ворухнулася. 

— Я стримав їх, — продовжив Моргастар. — Я розбив їхню групу.
— І я зможу впустити туди вашу армію.
— І Кілана. 

Темна сутність засміялася. 

Це був не звук — резонанс.
Земля загуділа, немов глибоко під нею прокинулася давня істота. 

— Я знаю, що ти віддаси все, — промовив голос. — Але не помирай. 

Моргастар здригнувся. 

— Мені буде складно дістати твою душу у Дархага, — продовжила Тінь. — Він ображений.
— Через поразку.
— І через те, що я забрав у нього Кілана. 

Темрява згустилася ще більше.
— Він жадає смерті Августи.
— Ервіну — божевілля.
— Але ці двоє… — пауза була довгою й болісною. — Мені потрібні живими. Поки. 

Моргастар не підняв голови. 

— Я розумію, мій володарю. 

Тінь схилилася ближче, і її присутність стала нестерпною. 

— Я не буду відволікати тебе, Моргастаре, — промовив голос уже тихіше. — Але пам’ятай одне. 

Простір навколо потемнів. 

— Августа не має пробудити свої сили. За жодних обставин. 

На мить Моргастар затамував подих. 

— Інакше… — додала Тінь. 

Час рушив знову. 

Полум’я впало на землю.
Пісок знову закрутився у вітрі.
Світ повернувся до руху. 

А Моргастар залишився стояти — блідий, але усміхнений. 

— Не пробудить, — прошепотів він. — Я подбаю про це.