Глава 7: Злість Моргастара

Темна зала крижаного замку, де колись правив Барон Градовський, стала ще більш зловісною. Моргастар, старий маг із глибокими зморшками на обличчі, стояв біля свого величезного казана, з якого виривалося багряне сяйво. Його очі палали ненавистю до Ервіна Де Освільда та його нової родини. 

– Ти думав, що зможеш зупинити мене, Де Освільде? – хрипким голосом промовив він, кидучи у казан останні інгредієнти. – Моя сила набагато більша, ніж ти можеш уявити. 

За кілька секунд у центрі залу утворився вир темряви. Із нього виринув Кілан. 

Його темне волосся було сплутане, плащ розірваний, а на обличчі проступили рубці — сліди магії, що ще пульсувала під шкірою. Він упав на коліна, немов земля відмовилася тримати його, але вже за мить різко підвівся. 

Погляд його був диким. 

— Моргастаре… — промовив він, і в голосі змішалися лють і стримана цікавість. — Ти вирвав мене з полювання. 

Він зробив крок уперед, тінь за його спиною здригнулася й потягнулася слідом. 

— Я відточував бойове підкорення тіней, — прошипів Кілан. — Вчив їх слухатися мене. Вони майже підкорилися. 

Моргастар не поспішав відповідати. Він уважно розглядав хлопця, немов оцінюючи зброю — чи не тріснула вона після останнього удару. 

— Вони реагують на твою кров, — нарешті промовив маг тихо. — На твоє бажання. Ти — їхній ключ, Кілане. Їхній наказ. 

Кілан стиснув кулаки. Тінь довкола нього загусла, мов жива істота. 

— Тоді навіщо ти мене кликав? 

Моргастар зробив кілька повільних кроків ближче. Його постать здавалася ще вищою у світлі тьмяних рун.


— У нас спільний ворог, хлопче.
— Ервін і його королева. 

Ім’я пролунало, мов прокляття. 

— Вони шукають силу, — продовжив маг, — силу, здатну знищити і мене, і тебе. Якщо вони дістануться Пустелі Вогняних Вітрів — усе зміниться. 

Він зупинився просто перед Кіланом. 

— Я стримую їх, як можу. Але… — Моргастар звузив очі. — Магеса Арія вже почала щось відчувати. 

Кілан насторожився.


— Вона небезпечна?
Моргастар скривив губи в подобі усмішки. 

— Більш ніж мені хотілося б визнавати.
— Вона сильна.
— І якщо вона зрозуміє, що саме шукає Ервін, — нам кінець. 

Він нахилився трохи вперед, і його голос став холодним, як лезо. 

— Її треба вбити. 

Тиша в залі стала важкою.
Тіні за спиною Кілана повільно заворушилися, відчуваючи його гнів. 

— Ти хочеш, щоб я це зробив? — тихо запитав він. 

Моргастар випростався. 

— Я хочу, щоб ти став тим, ким маєш бути.
— А Арія… лише перша перешкода. 

Кілан нахмурився, згадуючи приниження, яке він пережив у в’язниці. Його гордість і амбіції знову прокинулися. 

– Що ти пропонуєш? 

Моргастар посміхнувся, показуючи свої жовті зуби. 

– Я створю зілля, яке дозволить нам прорватися крізь захисні бар’єри Пустелі Вогняних Вітрів. Там ми нападемо на них під час випробування, яке вони мусять пройти. Але пам’ятай, Кілане, це зілля має свою ціну. Ти станеш ще ближчим до темних сил. 

Кілан на мить задумався, але ненависть до Ервіна перемогла. 

– Я зроблю все, аби поквитатися з ним. 

– До дна, Кілане, – хрипко сказав Моргастар, підносячи склянку з темно-багряним зіллям. 

Кілан, не вагаючись, випив його. Гіркий смак заполонив його рот, і він відчув, як зілля обпікає його горло. Біль пронизав усе його тіло, а потім змінився на відчуття сили. Його очі почали світитися темно-бордовим кольором, а в грудях народився глибокий, пронизливий сміх. 

– Я відчуваю це... – прошепотів він, стискаючи кулаки, що тепер були покриті темними жилками, які пульсували силою. – Тепер я готовий знищити будь-кого. 

Моргастар хитро посміхнувся, задоволений результатом. 

– Це лише початок, хлопче. Пустеля Вогняних Вітрів – їхня наступна ціль. Ми захопимо їх зненацька. Монстри підуть за нами. 

Маг змахнув руками, і в центрі зали почав утворюватися портал. Він був не схожий на звичайні магічні проходи – це була вируюча безодня, сповнена жахливих звуків і моторошного блиску. З неї виривалися темні відблиски, що нагадували примарні руки. 

– Цей портал такий же страшний, як твоя душа, Моргастаре, – кинуто промовив Кілан, але в його словах була не зневага, а схвалення. 

Монстри, що чекали в затінку, почали рухатися до порталу. Їхні деформовані форми були наповнені силою темної магії, і вони з нетерпінням кидалися вперед. 

– Ти станеш більшим, ніж просто сином Градовського, Кілане. Ти станеш повелителем хаосу, – сказав маг, коли вони ступили в портал. 

Із ревом і скрипом портал поглинув їх, ведучи прямо до Пустелі Вогняних Вітрів. Тепер Кілан був озброєний новою силою, і його лють була нездоланною. 

Арія зупинилася за кілька кроків від бар’єра.
Її серце стислося без видимої причини. 

Щось було не так. 

Повітря тремтіло, але не так, як мало б перед переходом. Магія навколо була напруженою, ніби натягнута струна, готова розірватися від найменшого дотику. 

Арія заплющила очі й зосередилася. 

Тут є щось темне…
Щось, що не хоче, аби ми пройшли. 

Вона підняла руки й почала плести закляття перевірки — тонке, майже непомітне для інших.
Чари лягали одне на одне, обережно, як шари шовку. Вона вкладала в них чисту силу, не бажаючи тривожити команду марно. 

І саме в цю мить… 

Холод ударив різко. 

Не ззовні — зсередини. 

Темна сила рвонула крізь її захист, мов отруйний шип, пронизуючи груди. Арія здригнулася, але не зрушила з місця. Для інших усе виглядало так, ніби вона просто стоїть і зосереджено працює з магією. 

Це пастка…
Темрява чекає. 

В її свідомості здійнявся вихор.
Шепіт.
Глузливий, холодний, чужий. 

— Ти не маєш тут бути…
— Це не твій шлях… 

Арія стиснула зуби.
Її руки затремтіли, але вона не дозволила магії розсипатися. 

Ні.
Я не відступлю. 

Темрява намагалася зламати її зсередини — давила на страхи, на сумніви, на втому. Вона відчувала, як сила повільно вислизає, як кожен подих стає важчим. 

Вона була на межі. 

І ніхто цього не бачив. 

Для Ервіна шлях залишався відкритим.
Для Августи — випробування здавалося легким.
Для Х’юстона — усе було під контролем. 

Але Арія боролася. 

Ти не зламаєш мене, — подумки прошепотіла вона й зібрала залишки світла, яке берегла глибоко всередині. 

Вона не атакувала.
Вона очистила. 

Світла хвиля пройшла крізь неї, мов подих. Темна сила здригнулася, заверещала — і зникла, залишивши по собі лише холодний відгомін. 

Арія повільно опустила руки. 

Її коліна ледь не підкосилися, але вона втрималася.
Обличчя залишалося спокійним — ніхто не помітив, якою ціною далася ця тиша. 

— Можемо йти, — тихо сказала вона.
І лише вона одна знала:
це було не випробування Пустелі.
Це була спроба не пустити їх туди.