Глава 6: Єдність сердець і мечів

Августа почувалася так, ніби її серце ось-ось вискочить із грудей. Холодне сяйво оточувало їх, а примари наближалися, утворюючи коло. Їхні шепоти були незрозумілими, але вони викликали відчуття тривоги, що росла з кожною миттю. 

Ця мить — вирішальна, – сказав Ервін, стискаючи руку коханої. Його голос звучав спокійно, але вона відчувала, як його долоня була напружена. – Не бійтеся, вони лише відображають наші сумніви. 

Х’юстон ступив уперед, тримаючи меч у руці. Його погляд був зосереджений, і він ніби вже звик до випробувань, які випадають на їхній шлях. Він підняв меч: 

– Якщо хочете перевірити нашу віру — ми готові. Але ваш страх на нас не подіє. 

Примари відступили на крок, їхні форми наче потьмяніли. Вони продовжували шепотіти, але тепер це було скоріше попередження, ніж загроза. 

Августа зважилася ступити вперед. Її кроки були впевненими, хоча в душі вона відчувала хвилювання. 

– Ми готові довести, що наша сила не в страху, а в довірі та любові, – промовила вона, дивлячись прямо на моноліт. – Я не боюся, бо знаю, що ми разом зможемо подолати будь-які випробування. 

Моноліт, наче почувши її слова, засвітився яскравіше. Написи змінили колір із червоного на золотавий, і в повітрі залунала мелодія, яка нагадувала древню пісню. Примари завмерли, і риси їхніх облич наче прояснилися — ніби страх, який вони викликали, втратив свою силу. Тепер вони виглядали спокійними, навіть трохи вдячними. 

– Ви пройшли перший етап, – прозвучав голос одного з примар, що віддалявся. – Але пам’ятайте королева: найважче ще попереду. 

Моноліт розійшовся навпіл, відкриваючи шлях углиб лісу. Августа відчула полегшення, але розуміла, що випробування лише почалися. 

Ервін обійняв її та поцілував. 

– Ти чудово справилася, – сказав він, посміхаючись. – Але тепер ми маємо бути ще обережнішими. Цей ліс – лише початок нашого шляху. 

Х’юстон підняв руку, вказуючи на стежку, що відкрилася перед ними. 

– Ми не можемо зупинятися, – сказав він. – Кожен крок важливий. Але я вірю, що разом ми впораємося. 

Вони вирушили далі, відчуваючи, як кожен крок у цьому магічному лісі стає частиною їхньої історії. Августа знала, що попереду їх чекає ще багато випробувань, але вона була впевнена: разом із коханим вони зможуть здолати все. 

Вона тримала руку Ервіна, її пальці злегка тремтіли. Ліс, що здавався нескінченним, наповнював її водночас і страхом, і надією. Його тиша була занадто гучною, а тіні дерев, наче живі, рухалися за їхніми кроками. 

— Це місце ніби живе, — промовила вона, спостерігаючи, як туман обвиває їхню невелику групу. 

— Живе, — коротко відповів Ервін, стискаючи її руку трохи сильніше. — Але чи вороже воно до нас, чи ні — скоро дізнаємося. 

Попереду Х’юстон, що досі тримаючи в руках меч, який світився легким зеленим відблиском, зупинився. Він розвернувся до групи, його молоде обличчя було серйозним, навіть трохи зосередженим. 

— Магія тут дуже сильна, — сказав він. — Ми наближаємося до наступного випробування. 

Арія підійшла до одного з дерев і поклала руку на його кору. Її очі засяяли яскраво-синім, наче вона вдивлялася крізь туман. 

— Цей ліс хоче нас випробувати, — промовила вона. — Але водночас він може дати відповіді, які ми шукаємо. 

Ервін і Августа обмінялися поглядами. Її темні очі світилися тривогою, але водночас і рішучістю. Король торкнувся її плеча, намагаючись передати спокій. 

— Що б це не було, ми разом. 

— Разом, — повторила вона. 

Раптом із землі почало пробиватися світло, утворюючи круглий портал із сяючим центром. Голос, що лунав із порталу, був глибоким, майже всесильним: 

— "Щоб пройти далі, ви маєте здолати свої страхи й об’єднати свої серця. Тільки єдність відкриє вам шлях." 

Х’юстон, не чекаючи, ступив уперед. Його меч освітив простір навколо. 

— Якщо ми хочемо знайти відповіді, ми повинні йти, — сказав він. 

Ервін кивнув і, тримаючи Августу за руку, рушив за молодим воїном. Арія замкнула групу, прошепотівши кілька захисних заклять. 

Коли вони увійшли в портал, світ навколо змінився. Тепер вони опинилися на широкій галявині, оточеній темрявою. У центрі неї стояв стіл, на якому сяяв кристал. Його світло було теплим, але водночас змушувало відчувати страх і повагу. 

— Що це? — запитала Августа, підходячи ближче. 

Арія оглянула кристал, її обличчя стало серйозним. 

— Це ключ до наступного етапу. Але для цього потрібна жертва. 

На поверхні кристала з’явилися слова: 

— "Тільки об’єднані серце, розум і меч зможуть здолати цей бар’єр. Ви повинні довіряти одне одному, інакше ваш шлях закінчиться вже тут." 

Ервін поклав руку на кристал, і світло навколо стало майже сліпучим. Воно з’єднало їх усіх, їхні серця почали битися в унісон. 

— Ми готові, — сказав король. 

Кристал засвітився яскравіше, і перед ними відкрився ще один портал. 

— Пора йти, — промовила Арія, і вони пішли ще далі, ще глибше. 

Попереду був невідомий світ, але вони знали, що разом зможуть здолати всі перешкоди. Адже їхня сила була у єдності. 

Арія йшла позаду всіх, але кожен крок давався їй важче, ніж попередній.
Магія в ній кипіла, мов розбурхане море — не слухалась, не заспокоювалась, а билася об ребра, наче намагалася вирватися назовні. 

Вона мала бути тією, хто відчуває небезпеку першим.
Та ліс… ліс мовчав для неї занадто гучно. 

Чому так легко?
Чому так просто?
Чому портал відчинився без жодного спротиву? 

Х’юстон ішов попереду, тримаючи меч, ніби він був єдиною правдою, яку він міг зрозуміти.
Він нічого не бачить, подумала Арія, відчуваючи, як холод пробігає спиною.
Його сила передбачення мала б уже кричати про небезпеку — але замість цього хлопець втопився у власному мечі, у власній відвазі, ніби магія свідомо відвела його погляд убік. 

А король і королева…
Вони були надто спокійні.
Надто впевнені. 

Арія подивилася на їхні руки, що з’єднувалися у світлі порталу, на їхні рівні кроки і сяйво навколо них. 

Наче сам ліс оберігає їх, подумала вона.
Наче він… пропускає їх. 

Але її ніщо не оберігало.
Навпаки — чим ближче вони йшли до пустелі, тим голосніше магія в ній шепотіла, стискаючи груди. 

Чи не мене перевіряє ця дорога?
Чи не я — та, кого хоче зламати пустеля? 

Вона зупинилася на мить, прислухаючись.
Дерева не ворушилися.
Туман застиг.
А земля під ногами наче затримала подих. 

Наче світ навколо… чекав. 

— Це неправильно, — прошепотіла Арія сама до себе. Її пальці тремтіли від магічного жару. — Щось веде нас уперед. Але не з добром. І не з милістю. 

Вона підняла погляд на тих, хто йшов попереду. 

Якщо сила пустелі дійсно пробудилася…
…то ми лише перший ковток у її голоді.