Глава 2: Зачаровані світанком, вони мали готуватися до темряви

Августа стояла у своїх покоях, дивлячись на дві колиски, де мирно спали їхні діти. Серце її розривалося. Дівчинка Вейліс спала спокійно, її маленькі ручки стискали шовкову ковдру. Хлопчик, названий на честь дідуся, був схожий на свого батька, навіть у такому юному віці він випромінював спокій і силу. 

Вона заплющила очі, й одразу відчула, як теплий спогад огортає її, мов м’яка ковдра.
Недавнє свято стояло перед нею так чітко, ніби все сталося вчора.
Їхній перший рочок… казковий, світлий день, у якому не було місця темряві. 

Зала тоді була прикрашена так, як Августа навіть не мріяла. Величезні різнокольорові кулі здіймалися під стелю, наче маленькі світи. Сріблясті стрічки спадали з балок, а між ними плавали дрібні чарівні іскорки — подарунок від магів, які побажали близнятам щасливої долі. 

Столи ломилися від страв: Теплі фруктові пироги з південних земель, морозні десерти, які танули на язиці, мов сніг у променях сонця, прозорі солодощі з Туманних островів, що мерехтіли синім сяйвом. 

Августа пригадала, як приїхали її батьки з братами.
Мати одразу кинулася до малюків, не приховуючи сліз. Вейліс тихенько тягнула ручку до бабусиної коси, зачарована золотим відблиском. А хлопчик, дивився уважно, немов намагався впізнати в кожному гості щось знайоме. 

Її батько сміявся так голосно, що здавалося — стіни зали відлунюють його сміх.
Брати сперечалися між собою, хто понесе малюків першим, і хлопчик так щиро засміявся, що в залі всі одночасно подивилися на нього — і теж посміхнулися. 

А потім з’явилися батьки Ервіна — величні, мов із криги та світла створен.
Колишні король і королева крижаного полум’я, величні, але з очима, повними любові. Вони принесли подарунки, загорнуті в срібний шовк. Коли вони торкнулися голівок близнят, зала наповнилася теплим золотим сяйвом — давньою благословенною магією їхнього роду. 

Ервін не стримав посмішки, коли хлопчик схопив його за палець і пробував щось пробурмотіти — ніби вимовити перше слово.
А Вейліс, як завжди, потяглася до світла — до маленької іскри, що летіла, танцюючи, над її колискою. 

Дітям подарували стільки іграшок, що слуги ледве встигали складати їх у кут зали.
Великий дерев’яний дракон.
Маленька музична скринька.
Амулет від страхів.
І краваточка для хлопчика, яку той одразу ж намагався пожувати. 

Августа пригадала, як Ервін узяв Вейліс на руки і прошепотів:
— Це лише перший із багатьох свят, моя принцесо. 

А потім він поглянув на Августу — і в тому погляді було все: кохання, гордість, надія. 

У залі тоді панувало відчуття дива.
Магія, сміх, музика…
Усі були разом.
Усі були живі.
Усі були щасливі. 

А зараз… 

Августа розплющила очі, і тепло згасло, мов свічка під подихом вітру. Свято закінчилося. Настав час війни. 

Вона мала їх залишити. Мала залишити все, що любила більше від життя. 

Бо світ потребував короля і королеву. 

Більше, ніж малюкам потрібні були їхня мама й тато. 

Її серце стислося так, ніби хтось видер шматок живої плоті. 

— Як я можу залишити їх, Ервіне? — прошепотіла Августа, коли король зайшов до кімнати. Його кроки були легкими, але рішучими. 

— Я розумію, — відповів він, торкаючись її плеча. — Але вони в безпеці тут, у замку. Ти знаєш, що на цей раз ми не можемо їх взяти з собою. На Туманні острови ми ще могли ризикнути, але цього разу — ні. Вони мають бути вдома. 

Августа обернулася до нього, її темні очі наповнилися сльозами. 

— А якщо ми не повернемося? А якщо щось трапиться з нами? Вони… вони лишаться сиротами. 

Ервін підняв її обличчя, дивлячись у її очі. 

— Ми повернемося. Я не дозволю, щоб щось трапилося з тобою чи зі мною. Наші діти потребують нас, але зараз світ потребує короля і королеву. 

Августа видихнула, намагаючись заспокоїти себе. Вона знала, що він має рацію, але її серце все ще вагалося. 

— Добре, — нарешті сказала вона. — Але я хочу, щоб із ними залишилися найкращі захисники та маги. І щоб ми підтримували зв’язок через портал. 

— Так і буде, — запевнив її Ервін. 

Уже через кілька годин замок Де Освільд наповнився метушнею. Слуги пакували речі, маги готували захисні заклинання, а солдати отримували останні інструкції. 

— Моя королево, — звернувся до Августи старший маг, схиляючись перед нею. — Ми підготували амулет, що дозволить вам підтримувати зв’язок із замком і вашими дітьми. Якщо виникне небезпека, ми негайно повідомимо вас. 

Августа взяла амулет, її пальці злегка тремтіли. Він був холодним, мов крижана сльоза — наче нагадував про небезпеку, що чекала попереду. 

— Дякую, — сказала вона, намагаючись звучати впевнено. — Подбайте про них. 

Тим часом Ервін віддавав накази головнокомандувачу Сю Вальфорту. 

— Ти залишишся в замку, Дереку, — мовив Ервін, стискаючи пояс меча.
Його голос був твердим, та в очах читалася довіра. 

Дерек Сю Вальфорт завмер. На мить він лише дивився на короля, немов перевіряючи, чи правильно почув.
Бо для нього залишатися — означало відмовитися від битви, від шансу захистити свого короля на передовій. 

Та вже наступної секунди він опустився на одне коліно.
Швидко, різко, як військовий, який не дозволяє собі вагатися. 

— Мій королю… — його голос був хриплим. — Мені буде важко стояти осторонь битви. Але якщо ви довіряєте мені найдорожче — я прийму це як честь, як чоловік, який віддає не життя — а серце.
Він підвів очі на Августу.
І в його погляді не було ні страху, ні сумніву — лише клятва. 

— Я захищатиму ваших дітей так, ніби вони мої власні, — мовив він повільно. — Ніхто не торкнеться їх, поки я живий. 

Августа відчула, як щось тепле прокотилося її грудьми.
Вона завжди поважала Дерека, але зараз… зараз він здавався стіною. 

— Я знаю, — тихо сказала вона. — Ти ніколи нас не підводив. 

Дерек ледь опустив голову: — І не підведу.
Навіть якщо темрява прийде в цей замок, я стану між нею і вашими дітьми. 

Ервін кивнув, та очі його пом’якшали. 

— Ти вже врятував їх одного разу, — промовив він. — Я пам’ятаю той день на східних стінах, коли монстри прорвалися до внутрішнього двору. Якби не ти… 

Дерек опустив погляд.
Кров тоді кипіла в жилах, а меч у руках був продовженням його волі. Він бився, не думаючи про смерть, — лише про те, що двоє маленьких драконів королівської крові не повинні побачити жаху світу. 

— Я зробив те, що мав зробити, — тихо відповів він. — І зроблю знову, якщо доведеться. 

Августа відчула, що її серце стискається не від страху — від подяки. 

— Дереку, — промовила вона м’яко, — прошу… бережи їх.
І бережи себе. 

Він підвівся.
Високий, сильний, вірний. 

— Для вас… завжди, моя королево. 

— Але якщо ви потребуватимете моєї допомоги, я готовий відкрити портал у будь-який момент. 

Ервін кивнув, задоволений. 

Коли настав час вирушати, Августа востаннє обійняла своїх дітей. 

— Я повернуся, — прошепотіла вона, цілувавши кожного в лоб. — Мама повернеться. 

Ервін підійшов до неї, його погляд був сповнений ніжності. 

— Готова? — запитав він. 

Августа вдихнула глибоко і, схиливши голову, відповіла: 

— Готова. 

Коли вони відкрили портал, який вів на схід, Августа відчула, як її серце стискається. Вона ще раз подивилася на замок, на колиски, що залишилися позаду, і на друзів, які тепер відповідали за їхню безпеку, і відчула, як невидима нитка тягне її назад — до дому. 

— Разом, — прошепотіла вона собі.