Пролог. Хроніки Ельсара: Пробудження Пустелі

 Вітер співав над пісками.
Його пісня була давнішою за всі молитви, глибшою за людську пам’ять.
Він ніс у собі шепіт полум’я, що колись спалило небо. 

Ельсар сидів біля розтрісканої карти світу. На її краях, де колись була намальована зелена земля, тепер залишився лише знак — коло, у середині якого крутився спіральний символ вогню.
Він знав цей знак. І боявся його. 

— Він повертається… — прошепотів маг. — Той, кого навіть боги забули по імені. 

Полум’я у світильнику здригнулося, і з тіні виринуло обличчя, майже невидиме.
Старий Ельсар відчув подих жару.
— Ти занадто довго чекав, старче, — сказав голос, теплий і жорстокий водночас.
— Піски пам’ятають тебе. 

Маг підвівся, та вже запізно — вогонь торкнувся пергаментів. Вони спалахнули, утворивши в повітрі слова: 

“Коли крига торкнеться полум’я,
народиться та, що поєднає стихії.”
Ельсар відступив на крок. 

— Августа… — його голос затремтів. — Вона — ключ. 

Тієї ж ночі Августа прокинулася від того самого шепоту.
Сон вразив її, як подих розпеченого вітру: безкраї піски, що палають під сонцем, і тінь істоти з крилами з полум’я, яка здіймалася з-під землі.
Вона підвелася, стискаючи серце. Ервін, що спав поруч, відчув її рух і торкнувся руки. 

— Що сталося? 

— Я бачила пустелю… і дракона, — прошепотіла вона. — Але він не був ворогом. Він кликав мене… по імені. 

Ервін поглянув на неї довгим, мовчазним поглядом.
— Вітер приносить сни не просто так. Може, це знак? 

Августа не відповіла. Вона дивилася у вікно, де на обрії займалася світанкова зоря — червона, як кров і полум’я.
Вітер пройшовся залами замку, і на мить їй здалося, що він шепоче знайоме слово: 

"Повернися…" 

А в цей час, далеко за межами королівства, серед пісків розплющив очі давній маг.
Його обличчя вкривала пилюка віків, а у зіницях горіли дві зорі. 

— Час настав, — сказав він. — Королева вже бачить сни. 

Піски зрушили.
Світ готувався до зустрічі з вогнем.