Епілог: Відлуння Крижаного Полум'я

Величний замок Де Освільдів потопав у сріблястому сяйві місяця. Сніг, який ніколи не танув, вкривав дахи та вежі, віддзеркалюючи світло так, ніби сама природа оберігала це місце. 

Августа стояла біля високого вікна, тримаючи на руках маленьку Вейліс. Дівчинка мирно спала, затишно вмостившись біля грудей матері. Поруч, у колисці, тихо посапував її брат та майбутній король драконів Естран. Королева легенько провела пальцями по його білосніжному волоссю — такому ж, як у батька. 

Ервін мовчки підійшов до дружини, обійнявши її за плечі. Його погляд був задумливим. Хоча в руках не було меча, а на обличчі — слідів битви, він знав: це лише затишшя перед бурею. 

— Ти думаєш про Кілана? — тихо запитала Августа, притулившись до нього. 

Ервін зітхнув, його пальці легенько погладили її волосся. 

— Я думаю про багато речей, моя королево, — його голос був м'яким, але сповненим внутрішньої напруги. — Ми виграли бій, але війна ще не закінчена. 

Августа розуміла, що він мав на увазі. Ворог не зник. Кілан не був знищений, і його тінь досі нависала над світом. Але не лише він був загрозою. 

— Але тепер, коли світ знову відчув подих загрози, ми маємо бути готовими до всього. 

Королева опустила голову, дивлячись на своїх дітей. 

— Вони ще зовсім маленькі, — прошепотіла вона. 

— Але вони вже сильні, — сказав Ервін. — У них кров Де Освільдів. 

Августа підняла голову і зустріла його погляд. В її темних очах з’явилося розуміння. 

— Що буде далі? 

Ервін злегка посміхнувся, торкнувшись її обличчя. 

— Ми вирушимо за відповідями. І як завжди, разом. 

Вдалині, на краю горизонту, загорілося багряне світло. Вітер приніс шепіт майбутнього — невідому, могутню силу, що пробуджувалася далеко за межами крижаних земель. 

І цього разу — разом.