Глава 32: Нова загроза

Світ дихав спокоєм — оманливим, тендітним, як тонкий лід над безоднею. У замку Де Освільд, де сніжинки танцювали у кришталевому повітрі, життя йшло своїм ходом. Діти короля та королеви, Вейліс і Естран, були в центрі уваги придворних. Їхнє щебетання наповнювало замок радістю, але над цією гармонією нависла тінь. 

У тронній залі король Ервін обговорював зі своїми радниками посилення захисту кордонів, тримаючи на руках доньку Вейліс. Королева Августа поруч із ним ніжно колисала Естрана, спостерігаючи за обличчям чоловіка, на якому відбивалися турботи. Маленька Вейліс сміялася, тягнучи рученятка до кришталевої люстри, і цей щирий звук, здавалося, розтоплював навіть суворість крижаних стін. 

Ніхто не знав, що внизу, під самим серцем замку, крига вже тріщала від сили, яка прокидалася. 

У цей час у глибоких підземеллях замку лежав Кілан, син барона Градовського. Він був ув'язнений у крижаному саркофазі — покарання, яке гарантувало, що він більше не зможе нашкодити королю та його родині. Але темрява знайшла спосіб проникнути навіть у найглибші темниці. 

Чорний туман, густий і тягучий, наче жива істота, просочився у камеру. Він повільно обійняв тіло Кілана, і ледь чутний шепіт почав звучати в його голові: 

— Ти бажаєш помсти? Я дам тобі помсту… і армію, якої ти навіть у найтемніших снах не міг уявити. Ти зможеш відновити свою честь і забрати все, що належить тобі. 

Очі Кілана розплющилися, в них горіла ненависть. Він зненавидів сам замок, його крижані стіни, що стали для нього в’язницею. 

— Що тобі потрібно взамін? — запитав він. 

Голос засміявся: 

— Ти віддаєш себе. Я дарую тобі силу, але тепер ти служитимеш мені. 

Кілан, не вагаючись, відповів: 

— Я згоден. 

Очі мага блиснули темним вогнем.
— Тоді приготуйся. Тобі буде дуже боляче. У тобі ще залишився слід сили Астарахса… і я мушу його вигнати. 

Долоня мага торкнулася чола Кілана. Мить — і тіло юнака пронизала блискавка. Біль був нестерпним, пекучим, він проник у самі кістки, в саму сутність. Крижаний саркофаг здригнувся, тріщини поповзли по його поверхні, немов сам лід не витримував цієї муки. 

Темрява здригнулася й вибухнула. Крижана оболонка розкололася зі звуком, схожим на гуркіт грому. Тріщини розбіглися, немов по склу, і з кожної вирвалося чорне сяйво. Потужний удар розніс кригу в усі боки — уламки зависли в повітрі, обертаючись навколо нього, немов крижаний вихор, і повільно танули від чорного вогню. 

Кілан виринув із темряви, мов тінь, його тіло парувало, а подих став важким, наче він щойно воскрес. У жилах нуртувала сила, від якої здригалися навіть стіни підземелля. 

Коли все скінчилося, з лоба Кілана стікав гарячий піт, змішуючись із краплями крові. Він тяжко вдихнув і, озирнувшись на себе, застиг. 

— Ти… ти зробив мене людиною? — його голос зривався. — Я не зміг здолати дракона у тілі монстра. Що ж зможе людина?.. 

Маг розсміявся. То був холодний сміх, від якого лід на стінах вкрився інеєм.
— О, мій хлопчику. Скоро ти дізнаєшся. Людина… найнебезпечніша зброя, бо її серце завжди готове зрадити. 

З пітьми виринув високий маг у чорному плащі, його крижані очі світилися, відкидаючи синю тінь. 

— Вітаю, Кілане, — промовив він. Його голос рознісся залом, ніби відлуння десятків голосів. — Тепер у твоїх жилах тече сила, але твій шлях буде нелегким. Пам’ятай: кожна сила має свою ціну. 

Кілан ледь помітно посміхнувся, торкаючись тріщин на долонях, з яких досі просочувалося чорне сяйво. 

— Я знаю, чого хочу. І готовий віддати все заради цього.
Маг простягнув йому амулет — він пульсував темним світлом, мов живе серце. 

— Це ключ до твоєї влади. Але відтепер ти більше не належиш собі. 

Кілан стиснув амулет у руці. Його очі блиснули — не людською, а хижою рішучістю.
— Я поведу нових союзників, — прошепотів він.
Маг засміявся. То був холодний, різкий сміх, від якого камінь у стінах потріскався. 

— О, хлопчику, тобі не потрібні союзники. Тепер ти — ЙОГО. І поведеш найкращу армію з усіх, що коли-небудь ступала цими землями. 

За спиною Кілана тіні почали ворушитися. Спершу вони були схожі на клуби диму, але поступово набрякали формами. Постали силуети воїнів у розбитих обладунках, їхні очі світилися мертвим вогнем. За ними здіймалися постаті більші, схожі на спотворених драконів, чиї крила складалися з чорного попелу й кісток. 

Земля під ногами здригнулася, і з розломів полізли істоти, схожі на поєднання звіра та тіні. Вони не мали голосів — лише хрип, що звучав так, ніби з тисяч глоток виривали душу. 

Амулет у його руці калатав, мов живе серце, в такт його власній ненависті, і він зрозумів: це лише початок. Ця армія — не з людей і не з драконів. Вона складалася з тих, кого світ давно забув, і кожен їхній крок лунав, як удар похоронного дзвону. 

— Дивись, Кілане, — прошепотів маг. — Це — тіні стародавніх війн. І тепер вони служать тобі. 

— Оо, моя армія! — очі Кілана палали, він розкинув руки. — Вона непереможна! Ми нападаємо зараз! 

— Ні, хлопчику, — маг промовив тихо, але його голос відлунював, мов гуркіт грому. — Ще не час. 

Він вдарив посохом об землю. Камінь під ногами затріщав, і в повітрі розчинилася тріщина, з якої вихопився крик — чи то вітру, чи то загублених душ. Портал розкрився перед ними, його сяйво було не світлом, а чорним полум’ям, що виривалося назовні, торкаючись стін. 

— Тут надто небезпечно, — додав маг, і його очі спалахнули крижаним сяйвом. — Я витратив забагато сил, щоб звільнити тебе. Ми повернемося, коли світ остаточно забуде про страх. 

Тіні армії заворушилися, відступаючи в темряву. Кілан стискав кулаки, його ненависть пульсувала в жилах, але він змушений був підкоритися. 

Вони зникли в чорному порталі, а в підземеллі знову запанувала тиша. Лише уламки криги й присмак мороку у повітрі нагадували, що світ утратив ще одну свою межу. 

У цей самий час у тронній залі старий маг Ельсар повідомив королю про незвичайне явище. У його руках тремтів уламок кристала, що світився темним сяйвом, ніби в ньому ще дихала чиясь воля. 

— Ваша Величносте, це не просто уламок, — голос мага лунав глухо, наче йшов з-під землі. — Це ознака того, що темрява повертається. Хтось звільнив сили, які ми вважали знищеними. 

Ервін зосереджено подивився на уламок, і його пальці стиснули руку Августи.
— Ти відчуваєш? — запитав він, не зводячи очей із кристала. 

— Так, — відповіла вона, і тільки слово злетіло з її вуст, як двері зали розчахнулися. 

Охоронець, захеканий і блідий, упав на коліно:
— Ваша Величносте!.. Кілан… він зник! Крижаний саркофаг розбитий! 

Ельсар поблід, його руки з уламком кристала затремтіли.
— Неможливо… — прошепотів він, і в тронній залі запанувала тиша, така важка, що навіть подихи здавалися зайвими. — Це було… неможливо зламати. Я сам накладав печаті.
Він підняв очі, і в них палав жах:
— Якщо він вільний… то значить, хтось сильніший за нас усіх торкнувся цієї в’язниці. 

Ервін нахилив голову, його погляд потемнів.
— Отже, він уже має союзника. 

Августа пригорнула руки до грудей, відчуваючи, як холод пробігся по тілу, і прошепотіла:
— Або… щось ще гірше. 

— Ми повинні діяти негайно. Дерек, готуй розвідників. Я не дозволю, щоб темрява знову загрожувала моїй родині, — голос Ервіна був твердим, мов криця. 

Королева Августа стиснула руку чоловіка ще міцніше. У її очах, поряд із тривогою, спалахнула рішучість. Вона знала: попереду їх чекає нова битва. Але тепер вони були не самі — за їхніми плечима стояло майбутнє, яке потрібно було захистити. 

І в цю мить у вікнах тронної зали миготнув відблиск грому. Небо над замком розітнула чорна блискавка, ніби сам світ підтвердив: буря вже почалася. 

Кілан із темним амулетом у руках стояв на вершині пагорба, звідки відкривався вид на королівство драконів. Вітер розвівав його волосся, а тіні, немов живі, звивалися довкола ніг. У його очах палала ненависть, підживлена шепотами темних сил. 

За його спиною здіймалася армія — не люди, не дракони, а створіння мороку, що повільно виринали зі сплячки. Їхні очі жевріли червоним, а кроки віддавалися глухим гулом у землі. 

— Вони думають, що перемогли? — голос Кілана прорізав ніч, змусивши навіть тишу здригнутися. — Вони ще не знають, що таке справжній страх. 

Темна енергія здіймалася стовпами, змушуючи нічне небо тремтіти, немов саме світло боялося наблизитися. Кілан стиснув амулет і зробив крок уперед. Земля під ногами здригнулася, а тіні за його спиною рушили слідом, наче чекали цього сигналу. 

— Час показати їм, хто тут справжній спадкоємець, — холодно кинув він. 

Маг підняв жезл.
— Пам’ятай, хлопче: кожна сила має плату. І вона завжди вища, ніж ти здогадуєшся. 

У цей самий час у замку Де Освільд раптом зникла звична тиша. Ервін відчув, як у його грудях щось різко обірвалося — немов світ поділився надвоє. Холодний подих темної магії прорізав стіни замку й торкнувся його душі.
— Вони тут, — прошепотів він, стискаючи кулаки. У його блакитних очах спалахнуло крижане полум’я. 

Августа, яка сиділа поруч, підняла голову — її серце відчуло те саме. Її темні очі засяяли рішучістю й спокоєм, що народилися разом із новим життям у їхній родині. 

— І вони чекають на нас, — відповіла вона, підводячись. Її постава була величною, а погляд — непохитним. 

До зали вбігла служниця, схвильовано схилившись:
— Мої володарі, біля східного порталу з’явилося сяйво. Наші маги кажуть, що це сигнал тривоги. 

Ервін рішуче вихопив меч, що спочивав біля трону.
— Збираймося. Війна починається. 

Августа поклала руку йому на спину:
— Ми впораємося. Разом. 

Їхні погляди зустрілися — у цьому зіткненні було все: сила дракона, людська відвага і клятва стояти разом до кінця, готових прийняти виклик заради свого королівства. 

Портал розчинився у темряві, і Кілан зник, ведучи за собою армію мороку. Земля довго ще дрижала, а небо затягнулося червоними хмарами, що сяяли, мов розпечене залізо. 

У замку Де Освільд Ервін і Августа стояли пліч-о-пліч, їхні руки переплелися, але серця відчували: це лише початок. Попереду чекало щось більше, ніж війна — пробудження сили, здатної змінити весь світ. 

І над крижаними шпилями замку пролунав шепіт, який ніхто, окрім Ервіна, не почув: 

"— Настав час… Пустелі Вогняних Вітрів…" — пролунав шепіт, мов подих самої вічності.