Глава 31: Бій у темряві

Темрява ще не розвіялася після битви.
Крига й попіл лежали впереміш на землі, а в повітрі тягнувся важкий присмак сірки й крові. Світ ніби затамував подих. Навіть вітер боявся ворухнутися, щоб не потривожити тишу. 

І тоді з неї вийшов він.
Дархаг.
Його постать не мала чітких обрисів — лише клубок тіні з очима, що горіли червоним, наче дві жарини в темряві. Його кроків не було чути, але з кожним рухом холод заповзав глибше в землю, і камінь починав тріскати. 

— Він переміг хлопця… але не мене, — його голос був шепотом і ревом водночас. — Я все ще тут. І я ще заберу те, що мені належить. 

Простір здригнувся. Тиша розірвалася світлом — не теплим, а важким, стародавнім.
Із розколини темряви постала інша постать. Її усмішка була холодною, мов лезо, а погляд — сповнений влади, що не належала цьому світу. 

— Дархаг, — пролунало тихо, але кожне слово билося, наче грім у кістках. — Ти перейшов мені дорогу. 

Дархаг застиг, його тінь ворушилася, наче жива. Очі спалахнули ще яскравіше. 

— Астарахс… — хрипко видихнув він. — Ти… ти перейшов мені дорогу. 

— Я лише там, де мені цікаво, — відгукнувся інший, його голос звучав повільно й важко, немов стародавній дзвін. — А зараз мене цікавить цей хлопець… і його королева. 

— Вона твоя мрія? — Дархаг засміявся, і його сміх був схожий на тріск заліза об камінь. — Її смерть належить мені. Я жадаю душ, болю й забуття. 

— Помиляєшся, — холодно відповів Астарахс, його силует спалахнув тьмяним сяйвом. — Августа потрібна мені живою. Як і Ервін. Вони — частина гри, якої ти не розумієш. 

— Гри? — Дархаг загарчав, і морок довкола нього загуснув. — Ти все ще тінь. Демон без плоті. Твоє тіло сховане глибоко в пісках, скуване драконами пустелі. Ти прокляв свій власний рід і знищив їх майже до останнього! 

Астарахс ледь нахилив голову, його усмішка стала гострою, мов ніж. 

— І все ж я тут, — промовив він тихо. — А отже, не ти володар цієї гри. 

Дархаг зірвався вперед, але простір сам відкинув його назад, немов невидима стіна розірвала темряву. Він завив, і від того завивання крига на землі потріскалася, а повітря наповнилося отруйним чадом. 

— Відступи, — голос Астарахса став ще важчим. — Августа й Ервін належать мені. 

— Ні, — прошипів Дархаг, і його тінь піднялася стіною. — Ти помиляєшся. Я доведу справу до кінця. Мені потрібна ця королева. Мені потрібен гнів твого спадкоємця, щоб живитися ним.
Хіба ти забув, Астарахсе, що рід Де Освільд колись належав тобі? Але ти збожеволів і знищив драконів Туманних островів… і драконів Пустелі Вогняних вітрів. Ти — лише тінь колишньої величі. 

Він розкинув руки, і тьма завирувала.
— Я — ніч, яка завжди приходить після дня. Я розпалюю війни. Я живу страхом і забуттям.
О, я пам’ятаю, як багато ти приніс мені користі, коли втратив її… твоя лють тоді була для мене найсолодшим смаком. 

Очі Дархага спалахнули кривавим вогнем.
— Тож іди у свою тінь і не заважай мені, Астарахсе. Пишайся прокляттям, яким позначений твій рід… Бо коли я заберу в Ервіна його кохану, це стане такою самою бенкетною ніччю, як тоді, коли я забрав її у тебе. 

На мить здалося, що світ розколовся навпіл. Очі Астарахса засвітилися люттю, і він кинувся у бій. 

— Так, це ти! — заричав Астарахс. — Це ти забрав у мене Мері! 

— О ні, — прошипів Дархаг, і його тінь затремтіла від сміху. — Її забрав не я. Я лише допоміг йому… і він це зробив. 

Астарахс завмер. Його погляд став вогнем, що палав, мов розпечене горнило.
"— Хто цей "він"?!" — прогримів його голос. 

Але Дархаг тільки розсміявся ще голосніше, і його сміх нагадував тріск поламаних кісток. 

Астарахс не витримав. Його рев сколихнув самі тіні, і він кинувся вперед. Він не чув нічого — лише власну жагу помсти. 

Зіткнення двох демонів розірвало простір. Їхня боротьба не торкалася світу людей: земля й небо залишалися нерухомими. Але Ервін відчув зміни — повітря стало важким, ніби саме серце світу здригнулося. 

Битва була шалена. Астарахс рвав тінь Дархага, і шматки темної плоті осідали на землю. Там, де вони падали, земля тріскалася, а все живе миттєво гинуло. Морок ревів і огортав усе, але давнє сяйво Астарахса проривалося крізь нього знову і знову. 

Поєдинок тривав, доки один із них не почав слабшати. Дархаг відчув поразку — і зник, розчинившись у пітьмі, як налякане кошеня. 

— Ервін мій! — прокричав Астарахс у слід. — Як і Августа! Не смій більше торкатися хлопця!
Його голос став ще нижчим, коли він додав:
— А Кілан… тепер належить мені. 

Дархаг відступив у тінь, його силует почав танути в мороці. Перед зникненням він кинув крізь стиснуті зуби: 

— Тоді я чекатиму, коли ти оступишся… і заберу їх обох. 

Астарахс лишився сам. Його погляд вп’явся в безмежжя, де світилися зорі й спочивала тиша. 

— Ви ще не знаєте, у що втягнуті, — прошепотів він, і його слова прозвучали як вирок. — Але тепер дороги назад немає. 

Для всіх навколо бій закінчився, але Ервін відчув як його серце стискалося від важкого відлуння, що йшло не з цього світу. Повітря пахло кригою й попелом, та крізь цей запах він відчував щось інше — холод, що не належав землі. 

Його погляд ковзнув по горизонту: там, де світло згущувалося у тінь, простір тремтів. Він бачив тріщини, яких ніхто інший не бачив. Наче сам світ не витримав удару двох демонів. 

— Я бачу тебе, дракон, — пролунав у його свідомості чужий голос, глухий і владний.
— Ти мій, як і вона. Не смій думати, що ця перемога — остаточна. 

Ервін здригнувся. Він обернувся до Августи — вона стояла поряд, але її очі нічого не відображали. Вона не чула цього голосу. 

І раптом з-поміж уламків криги й каменю виринув силует у чорному плащі. Його хода була повільною, але впевненою. В руках він тримав уламок кристалу, що ще тлів темним світлом. 

— Ви святкуєте зарано, — його голос розрізав тишу, мов ніж. — Господар ще повернеться. А я… приготую йому шлях. 

Моргастар підняв уламок до світла, і руни на його поверхні спалахнули червоним. Усмішка на його обличчі була холодною, як смерть. 

Ервін ще довго дивився на місце, де розчинився портал. Його серце билося важко. Він знав: те, що сталося, — лише початок. 

Августа торкнулася його руки.
— Це кінець? — тихо спитала вона. 

Він заплющив очі, вдихнув холодне повітря й повільно похитав головою.
— Ні. Я чув його. Голос, який не належав Дархагу. Він сказав… що ми належимо йому. 

В очах Августи спалахнув страх, але вона не відступила. Навпаки, її пальці стиснули його сильніше.
— Тоді ми не дозволимо йому взяти нас. Ніколи. 

Ервін глянув на неї. Її темні очі світилися відвагою, і він відчув — саме ця відвага тримала його в рівновазі серед хаосу. 

— Разом, — сказав він. — Інакше ніяк. 

За їхніми спинами темне поле битви лежало в тиші. Але тріщини у просторі ще світилися тьмяним сяйвом, нагадуючи: ворог не переможений. Він лише чекає свого часу.