Глава 29: Темний кристал

У цей момент у замку Де Освільд Дерек Сю Вальфорт доповідав королю про те, як важко було врятуватися з лігва Кілана. 

– Його люди нас помітили, Ваша Величність – сказав Дерек. – Це лише питання часу, коли вони розпочнуть наступ. Ми бачили, як він використовував кристал. Це щось небачене. Він уже не просто людина. 

Ервін нахмурився, його блакитні очі загорілися вогнем. 

– Кілан грає в небезпечну гру, – сказав він, підійшовши до вікна. – Та цей вогонь спалить його самого. Ми повинні бути готові. Августа має знати правду. Кристал — це загроза не тільки для нашого королівства, але й для всього світу. 

– Що ти накажеш, Ваша Величність? – запитав Дерек. 

– Ми розпочнемо підготовку до нового протистояння, – промовив Ервін, дивлячись на обрій. – Але цього разу ми підемо не самі. Наші союзники мають бути готові, і Туманні острови можуть дати нам перевагу. 

Доля світу вирішуватиметься у битві, де зійдуться два вогні: темрява кристала та велич усіх драконів. 

І поки світло об’єднувало одних, темрява вже діяла в іншому кінці світу. 

У самому серці темної зали, закутаної в тіні й магію, сидів Кілан Градовський. Простір навколо дихав холодом і світився лише мерехтінням синьо-чорного світла від кристала. Він не зводив очей із кристала, що випромінював моторошне тепло. Кристал здавався живим, його поверхня ніби дихала, а в глибинах щось рухалося, шепочучи незнані слова. 

– Відчуваєш, як вона пульсує в тобі?.. – шепотів голос кристала. Це був голос темряви, магічний і настирливий, який постійно підбурював його до дій. – Вона чекає на тебе. Відплати тим, хто забрав у тебе все. 

Кілан стиснув кулаки, згадуючи смерть батька та приниження його роду. Він не міг пробачити, що король драконів розгромив війська його батька, зруйнував усі плани, а та ще й володів тією, кого він, Кілан, вважав своєю нареченою. 

– Я поверну своє, – прошепотів він, дивлячись на кристал, що мерехтів у такт із його серцем. – І навіть більше. 

Я уклав союз із кількома родинами, які втратили своїх воїнів у битвах проти короля Ервіна. Вони жадали помсти, і я обіцяв їм силу. Я переконав їх, що магія кристала може відродити їхні втрати й дати їм шанс повернути втрачену честь. 

І ось тепер, у старій кам’яній залі, захованій у глибині Туманних островів, зібралися ті родини, аби почути його волю. Вогонь факелів блимав на холодному камені, а в повітрі відчувалась напруга — передчуття великої змови. 

Серед них були лорди Міхаель та Кастель, що колись втратили своїх воїнів і змушені були підкоритися владі короля драконів. 

– Король Де Освільд загрався, – промовив Кілан, дивлячись на зібраних. – Він принизив наші родини, забрав землі та зруйнував усе, що ми будували. Але настав час повернути контроль. Я дам силу, яка дозволить не тільки відновити все втрачене, але й підкорити це королівство. 

– "Ти вже казав це!" — вигукнув один із лордів, на ім’я Мартен, стукнувши кулаком по столу. – І твій батько теж обіцяв перемогу, і де він тепер? Ми втратили людей, землі та честь. Чому ми маємо вірити тобі зараз? 

Кілан лише посміхнувся й підніс кристал. Чорне сяйво заполонило залу, і лорди відчули, як холодний страх проник у їхні серця. 

– Бо тепер у мене є те, чого не мав навіть мій батько", — промовив він. – Силу, здатну підкорити навіть драконів. Зі мною ви станете володарями цього світу. 

Кастель різко підвівся з місця, в очах спалахнула тривога. 

— Кілане, якщо я не помиляюсь, це ж... кристал Мороку? 

Кілан гучно розсміявся. Стіни здригнулися від його сміху, і по каменю поповзли тонкі тріщини. 

— Перемога не питає, звідки її сила, — прорік він. — Мені байдуже, чий це кристал. Важливо інше: він дає нам силу. І саме вона вирішить, хто стоятиме на троні. 

— Це нечиста магія! — вигукнув старший лорд Делемар, відступаючи на крок. — Я бачив подібне ще за часів війни на заході. Всі, хто торкнувся цього кристала, зійшли з розуму... або зникли без сліду. 

Очі Кілана спалахнули холодним вогнем. 

— Я не зник. І мій розум гостріший, ніж у всіх вас разом узятих. Ви боїтеся того, чого не розумієте. А я — навчився слухати його. 

Він поклав долоню на кристал, і той спалахнув темно-синім полум’ям, шепочучи щось, що чув лише Кілан. 

У залі переговорів запанував моторошний холод. Повітря раптом згусло, і лорди відчули це першими — легкий морозець пройшовся шкірою, викликаючи мурашки, а в декого навіть ворухнулося волосся на руках, наче щось темне, невідоме, щойно пройшло повз. 

Кілан мовчки стояв біля столу з кристалом у руці. Його поверхня затремтіла, а потім спалахнула тьмяним полум’ям — чорним із вогняним присмаком. Вогники кольору лави побігли його руками, мов розпечене тавро, що оживало з його плоті. 

У голові пролунав голос. 

— Забери те, що належить тобі… 

Кілан напружився, але не відвів руки. Голос повторився — тепер ближче, хрипко, майже ніжно: 

— Вона твоя. Королева. Вона не кохає його. Вона ніколи не хотіла цього шлюбу. Вона жадає тебе, як ти її… 

Він стиснув кулак, кристал завібрував. 

— Ти ж відчуваєш? Вона боїться. А я чую її страх… і смакую його. Принеси мені ще... Принеси мені душі — і вона буде твоєю. 

Кілан стояв, не рухаючись, немов зачарований. залі лунали голоси, але всі вони зливалися у далекий гул. Для нього існував лише цей голос — чужий, древній, повний спокуси й влади. 

— Подивися, як вони бояться тебе. Як легко зламаються. Їхня кров — твоя дорога. Їхній страх — моя пожива. 

Кілан стиснув щелепи, але не відпустив кристал. У його грудях заворушився згусток люті й спраги до влади. Гнів. Гордість. Біль. Бажання… Бути не гіршим за батька. Перемогти Ервіна. Отримати те, що він втратив. 

— Вони присягнуть тобі. Всі. Якщо ти забереш її від нього. Вона не з криги — вона з… І вона належить мені… 

Кілан зітхнув. Він знав, що його роздирає навпіл. Частина його ще пам’ятала — ким він був. Сином, братом… Людиною. Але кристал тримав його сильніше, ніж будь-хто колись. 

— Візьми її, і я зроблю тебе імператором усіх земель це набагато краще ніж бути королем льоду. Вони будуть кланятися тобі, Кілане. Навіть дракони. 

— Досить… — прохрипів він, але голос не вщухав. 

— Вона чекає. Сама. Беззахисна. І ти — її порятунок. 

У цей момент зала знову завмерла. Лорди помітили — очі Кілана змінилися. Вогники в зіницях танцювали, відображаючи полум’я, якого тут не було. Його голос, коли він заговорив, став чужим — глибшим, важчим: 

— Ми починаємо. Вже сьогодні вночі… 

Тінь увійшла до зали без запрошення.
Жоден лорд не обернувся. Жоден звук не змінився. Лише полум’я у факелах тремтіло і ледь схилилося вбік, мов би щось невидиме пройшло повз. 

Дархаг.
Він ішов без кроків, його рух не створював шепоту, не порушував повітря.
Його присутність — інша реальність. Залишена у тріщинах світу, в глибині забуття. 

Він спостерігав. 

— Хлопчику… — прозвучало з порожнечі, самій лише тіні, — ти справді віриш, що керуєш? Що це твоя війна? 

Тінь схилилася ближче до Кілана, як хижак, що вивчає здобич. 

— О, ні. Ти — лише сірник. Я ж — буря.
Твоя лють — дитяча іграшка. А от його… його я чекаю. Його палаюча безумна лють. Лють того, хто втратить усе. 

Факел блимає. Дархаг говорить, сам до себе, але кожне слово — отрута для простору. 

— Вона… його королева…
Як же він її любить. Як солодко буде, коли вона кричатиме від болю.
Як же я скучив за цим — коханням, що перетворюється на попіл. Пам’ятаю Астарахса… він ревів, світ палав, міста тонули.
Але Ервін… його крик буде гучніший. Його біль — глибший. І я насолоджусь кожною краплею. 

Тінь опускається на кам’яні сходи, лишаючи слід холоду.
Ніхто не бачить. Але все — відчуває. 

— І ти, хлопчику, допоможеш мені.
Ти зруйнуєш його.
А коли лід розтопиться, і залишиться лише безумство — я увійду. 

Тиша. Потім — легке хихотіння.
Хрипке. В’язке. Занадто близьке. 

— Я — кінець.
І твій світ уже мій.