Глава 26: Чарівний кристал

Чарівний кристал Магеса. Король з королевою та маленькі спадкоємці стояли навколо величезного кристалу. Він виблискував холодними відблисками світла Це місце було наповнене магією, що відчувалася у кожному подиху. 

Х'юстон, тримаючи в руках старовинний сувій із мерехтливим текстом, що мерехтів перед ним. Його очі блиснули розумінням, коли він підняв голову. 

— Це вона, — сказав він, дивлячись на Вейліс, яка безтурботно спостерігала за своїм братом. — Її сила здатна зруйнувати крижаний бар’єр. Але це лише перша частина. Естран повинен утримати енергію, яка звільниться, а ви, ваша величність, — він поглянув на Ервіна, — маєте зайти у вогонь, щоб потрапити у той світ. Там знаходяться ваші батьки. 

Августа застигла від хвилювання, міцніше притискаючи дітей до себе. 

— Але ж це небезпечно! — прошепотіла вона, дивлячись на чоловіка. — Що, як щось піде не так? 

Ервін підійшов до неї, ніжно торкнувшись її обличчя. 

— Все буде добре, кохана. Це — наш єдиний шанс. Вони пожертвували собою, щоб врятувати цей світ. Тепер моя черга. 

Х'юстон жестом попросив передати Вейліс йому. 

— Не бійтеся, ваша величність, — сказав він Августі, — її магія пробуджується природно. Вона сильна, і я буду поруч. 

Маленька Вейліс, здавалося, відчувала відповідальність. Вона не плакала, коли Х'юстон підняв її і обережно тримав перед кристалом. Її маленькі руки потягнулися до холодної поверхні, яка відразу почала тріскатися від тепла її магії. Лід почав танути, утворюючи потоки води, які перетворювалися у сяючий туман. 

Естран, як завжди, був спокійним і тихенько сидів на руках у мами, але в його очах горів вогонь рішучості. Коли перші язики полум’я вирвалися з-під кристалу, він зробив щось чарівне і  підняв руки, і полум’я підкорилося його волі, зібравшись у його маленьких долонях. Він тримав його, немов майстерний воїн тримає меч. 

Ервін поглянув на своїх дітей, потім перевів погляд на Августу. Вона кивнула, стримуючи сльози. Він розкинув руки і миттєво почав трансформацію. Білосніжний дракон із крижаними очима і сяючими крилами постав перед усіма. 

— Час настав, — промовила Арія. 

Ервін зробив крок у магічне коло з живого вогню, що утворилося перед ним. Полум’я оточило його, але він не відчув болю. Його сила і рішучість вели його далі, крізь вогонь, у той світ, де чекали його батьки. 

Його блакитні очі світилися рішучістю, а серце билося рівно, мовби його не торкались сумніви. Він знав, що попереду чекало щось невідоме — небезпека, біль чи, можливо, надія. Але він не міг відступити. Перед ним була його доля, його кров, його спадщина. 

Крок за кроком він проходив крізь магічний вогонь. Полум’я здавалося живим — ворушилося, шепотіло щось нерозбірливе. Наче намагалося зупинити його… чи підказати шлях. На мить він побачив відображення вогню на своїх руках — сильних, але трохи тремтливих. Це був не страх, а хвилювання, глибока внутрішня тривога. 

Позаду, на відстані, стояла Августа. Серце стискалося від хвилювання, але вона трималася. Її руки — м’які, звичні до ніжності — зціпилися в кулаки. Нігті вп’ялися в долоні. Вона мовчала, не зводячи погляду з Ервіна, який зникав у світлі. 

"Я буду поруч, завжди," прошепотіла вона ледь чутно, хоча знала, що він цього не почує. 

Раптом все навколо змінилося. Полум’я зникло. Ервін опинився у просторі, сповненому сріблястого світла. Навколо були зірки. Але небо було іншим — воно сяяло блакиттю й теплом, ніби це була межа між світом живих і світом магії. 

Посередині цього простору стояв кристал. Великий, сяючий і живий, він випромінював енергію, яка проникала до самого серця. Ервін відчував, як його ноги ніби вросли у землю, а шкіра, здавалося, вкривалася крижаними тріщинами. Він бачив своїх батьків, застиглих у кристалі, і відчував, як їхній біль передається йому. Внутрішній голос, слабкий, але непохитний, казав: "Ти обіцяв повернутись до неї. Ти не маєш права зламатися." 

Полум’я кристалу спалахнуло з новою силою, обплітаючи Ервіна і наче намагалося поглинути його. Блакитні очі короля палали, але всередині зростав страх. 

Августа, відчуваючи, що щось не так, побачила, як полум’я, що виливалося з кристалу, почало тягнутися до неї. Вона озирнулася — їхні діти, маленький Естран і Вейліс, плакали так гучно, що її серце стискалося. Августа зрозуміла: це не просто енергія, це зв’язок між минулим і теперішнім, який може зруйнувати їхню сім’ю. 

"Ні, я не дозволю нікому забрати його!" — подумала вона. 

Не зволікаючи, Августа віддала сина охоронцю зробила крок уперед. Її темні очі зустріли палаючий погляд кристалу. Полум’я заграло новою силою, але вона не зупинилася. Її серце сповнювалося любов’ю та захистом — не лише до Ервіна, але й до їхніх дітей. 

"Цей вогонь — це я. Це моя родина. І я не дозволю йому знищити нас." 

Вона простягла руку до полум’я. Її дотик викликав вибух світла, настільки яскравий, що весь простір затремтів. Ервін уже був на межі. Але раптом він відчув тепло — Августа. Її сила проникла в нього, пройшла крізь душу. Тріщини на його шкірі почали зникати. Він знову міг рухатися. 

"Августо!" — закричав він, побачивши, як її рука потрапила в полум’я. Але вона навіть не здригнулася. Навпаки, її сила пробудила щось більше. Полум’я кристалу почало змінюватися, ставши м’якішим і теплішим. Здавалось, що кристал почав "прислухатися" до Августи. 

В цей момент дитячий плач стих. Естран і Вейліс дивилися на маму, їхні очі сяяли. Маленький Естран підняв руку, і вогник, що з’явився з його долоні, наче відобразив силу кристалу. Вейліс простягнула руку до брата. Її дотик до його долоньки з’єднав їхню енергію. 

Полум’я кристалу остаточно змінилося. Воно більше не обпалювало, а стало м’яким і затишним. Постаті Єстнан-фо і Кассандри в кристалі стали чіткішими. Наче в них щось ожило. 

Августа відчула, як кристал почав говорити з нею — не словами, а думками та емоціями. "Ви пробудили нас, але ваш шлях ще не завершений." 

Ервін стояв перед кристалом, що ось-ось мав розколотися під тиском вогню, який виривався назовні. Він відчував тепло маленької донечки Вейліс, яка, хоч і несвідомо, вже демонструвала свій дар тепла. Вогонь, який могла б зупинити лише її м'яка енергія, тепер ставав некерованим, і лише щит Естрана, її брата, втримував його від вибуху. Немовлята, незважаючи на свій маленький вік, вже були залучені до великої магії роду драконів Де Освільдів. 

Августа спрямувала свої думки на підтримку чоловіка. Її любов до Ервіна була настільки сильною, що вогонь підкорився їй, немов кохання між ними стало ключем до розгадки. Вона відчула, як зв'язок між їхньою сім'єю об'єднується у щось величне, нездоланне. 

Ервін зосередився. Його блакитні очі, які зазвичай випромінювали спокій, тепер палали — всередині точилася боротьба. Він зрозумів: це не лише магічне випробування. Це — мить вибору, особиста і глибока. 

"Чи зможу я виконати свою обіцянку повернути їх додому? Чи залишився я тим сином, який заслуговує на їхню довіру?" – ці думки пробігали в його думках. Він згадав, як у дитинстві батьки були для нього втіленням ідеалу: величні дракони, які завжди знали, що робити, завжди сильні, завжди мудрі. Але тепер він сам був королем, і його дитячі мрії розбивалися об реальність. 

"Що я скажу їм? Як пояснити, що наш світ змінився, що їхні жертви залишили мене на самоті? Чи зможу я довести, що я — їхній син, але й король, який вартий їхньої спадщини?" 

Він зробив крок уперед, торкнувшись кристала. Його рука злилася з палаючою поверхнею, і портал розкрився. Вогняний вихор затягнув його, і Ервін зник у полум'ї, вирушивши за батьками. 

Августа стиснула губи, спостерігаючи, як чоловік зникає у магічному вирі. Її страх і віра боролися в серці. Вона знала, що він повернеться, але як? Чи зможе він витримати зустріч із минулим? 

Усередині кристала Ервін побачив своє дитинство, яке ожило перед його очима: він, малий, із радістю спостерігав, як батько навчав його літати, а мати розповідала казки про їхній великий рід. Вони здавалися такими величними, такими незламними. Але тепер вони були ув'язнені, наче звичайні смертні, і це боліло. 

Коли Ервін ступив у вогняний портал, його тіло пронизав нестерпний біль, наче тисячі розпечених голок одночасно вп'ялися в його шкіру. Серце калатало в грудях, а кожен подих давався з неймовірними зусиллями. Відчуття страху охопило його, коли він зрозумів, що його могутнє драконяче тіло наче вкривалося кам’яною кіркою — шкіра втрачала тепло, а рухи ставали непідконтрольні, рухи ставали непідконтрольні. 

У цей момент Августа відчула його страждання — через глибокий зв’язок між ними. Вона зосередила всю свою силу і любов. Її воля ринула крізь темряву — щоб дістатись до нього. Вона надіслала йому пульс любові, який 
досяг його серця. Це тепло розтопило кригу страху, і кам'яна оболонка почала тріскатися, розсипаючись на дрібні шматочки. Ервін відчув, як життя повертається до його тіла, а біль поступово відступає. 

Коли він нарешті знайшов своїх батьків, перед ним постали дві величезні кам'яні статуї у формі драконів. Їхні очі, однак, залишалися живими, сповненими болю та надії. Зібравши всю свою силу, Ервін дмухнув на них своїм льодовим полум'ям. Магія торкнулася їхніх тіл, і кам'яна оболонка почала тріскатися, розлітаючись на тисячі шматочків. Вони стояли перед ним у людській подобі — виснажені, але живі. 

Луска розлетілася. Кассандра похитнулася і почала падати. Ервін встиг — він підхопив її й не дав торкнутися землі. Його батько, Єстнан-фо, як справжній король, встояв на ногах, але був помітно знесилений. 

— Хто ти? — запитав Єстнан-фо, його голос був сповнений подиву та недовіри. — Чому ти тут? 

Ервін на мить відчув страх, але згадав, що його батьки бачили його лише маленьким хлопчиком. Він глибоко вдихнув і, зібравши всю свою впевненість, відповів: 

— Я — Ервін Де Освільд, король Південного замку, Крижаного Полум'я. 

Єстнан-фо здивовано підняв брови, не впізнаючи перед собою дорослого сина. Ервін зрозумів, що його слова не досягли мети, тому вирішив змінити форму. 

Коли він набув людської форми, перед батьками постав молодий чоловік. Його риси одразу нагадали їм про рід Де Освільд. 

Він тримав свою матір, Кассандру, в обіймах, намагаючись втримати емоції, що вирували в його душі. Перед ним стояв його батько, Єстнан-фо, опертий на кристалічну стіну. Його постава, хоч і ослаблена довгими роками в ув'язненні, залишалася гордою. Його блакитні очі, такі самі, як у сина, випромінювали подив і біль. 

– Ти мій син? – хрипко промовив Єстнан-фо, вдивляючись у Ервіна. 

Ервін кивнув, сказав тремтячим голосом: 

– Так, батьку. Я прийшов, щоб вас звільнити. Ви так довго страждали. 

Кассандра повільно відкрила очі, її погляд зустрівся з очима сина. Її голос, слабкий, але сповнений ніжності, прошепотів: 

– Сину… ти виріс… і став таким сильним. 

Вона простягнула руку, щоб торкнутися його обличчя, і сльози покотилися по її щоках. Притиснувшись до її руки, він на мить забув про небезпеку 

– Ми ніколи не втрачали надії, – сказав він, обіймаючи матір. – Я завжди вірив, що ви живі. Я не зупинюся, доки не поверну вас додому. 

Єстнан-фо, здавалося, зібрав залишки своїх сил, щоб заговорити. 

– Сину, чому ти тут?
– Я прийшов повернути вас додому. 

Але чи зможете покинути полон? Чи приймете новий світ, який чекає на вас? 

"Світ змінився," – промовила його мати, Кассандра, її сріблясті луски сяяли крізь полум'я. "Але любов і сила нашого роду залишаються незмінними. Ми віримо в тебе, Ервіне. Веди нас." 

Із цими словами кристал затріщав, як крига під ногою. Король відчув, як енергія розливається навколо нього. Він знав, що настав момент діяти. 

– Додому… але цей шлях не буде легким. Кристал не просто тримав вас у полоні. Він пов’язаний з магією, яка вас тут заточила. 

Він торкнувся стіни, яка все ще мерехтіла залишками магічної сили. 

– Портал, через який ти потрапив сюди, закритий. Сказав Єстнан-фо. Єдиний вихід – це створити новий, але для цього потрібна сила, яку маєш ти і твоя королева. 

Ервін, почувши згадку про Августу, відчув, як хвиля туги накрила його. Вона була далеко, але він знав, що її любов і сила допоможуть йому. 

– Я спробую, – сказав він, зосереджуючи свою енергію. Його руки засяяли блакитним світлом, яке почало формувати руну кристального вогню. 

Разом вони створили портал, очікуючи побачити знайомі стіни храму, Августу, світло. Але замість цього — на іншому боці здіймалася темна земля, оповита туманом і тінями. По той бік розкинувся ландшафт тіні наче жили власним життям. 

– Це не наш дім, – тихо сказав Ервін, спостерігаючи за невідомим краєвидом. 

Єстнан-фо ступив уперед, його голос сповнився рішучості: 

– Але це наш шлях. Лише пройшовши його, ми зможемо повернутись.
Тримаючи матір на руках, Ервін зробив перший крок до порталу. Єстнан-фо рушив поруч, і в їхніх очах палала рішучість.
Вони зробили перший крок у невідомість. Їх чекала непроста дорога — але тепер вони йшли разом.