Глава 25: Занурення у видіння

Після подій у храмі Х'юстон не знаходив собі місця. Видіння, які виринали у його розумі біля кристала, не давали спокою. Він бачив двох дітей, загорнутих у світло, тінь, що виповзала з-під земл, і зірки, які згасали одна за одною. Він не міг цього пояснити, але щось у ньому кричало — це не було випадковим. Це було попередження. 

— Аріє, — звернувся він до магеси тієї ж ночі, — я більше не можу цього ігнорувати. Якщо ми не дізнаємося, звідки походить ця сила, ми не зможемо захистити дітей. А я мушу це зробити. Я дав собі клятву. 

Арія підняла очі від старовинного сувою, який розгортала. У її погляді читалося розуміння. Вона теж щось бачила — і знала: час настав. 

— Ти пропонуєш пройти ритуал бачення? — тихо промовила вона. — Це небезпечний шлях. Але, можливо… саме він покаже нам правду. Про них. І про тебе. 

Руїни, що лишилися від древнього святилища білих драконів, тихо дихали минулим. У центрі, де колись молилися прощенню й надії, стояв вівтар із срібного каменю, покритий вигравіруваними рунами. 

— Це місце колись використовували дракони, щоби знайти відповіді на питання, які не могли зрозуміти розумом, — прошепотіла Арія. — Та з часом про нього забули. Можливо, недарма ми знайшли його зараз. 

Х’юстон провів долонею по рунах, ніби намагався збагнути сенс древніх слів не очима, а серцем.
— А якщо ми побачимо те, що не зможемо змінити?.. — запитав він неї, і водночас самого себе. 

— Тоді ми принаймні знатимемо, чого боятися, — відповіла Арія м’яко. — І, можливо, дізнаємося, чого саме не слід боятися. 

Він глибоко вдихнув. 

— Якщо цей шлях відкриє нам істину, я готовий. Навіть якщо вона болісна. 

Х'юстон поклав долоню на вівтар, і в ту ж мить відчув, як щось почало тягнути його всередину. Арія приєдналася, і магія розгорнулась довкола них, сплітаючи їхні свідомості. 

Світ зник. 

Вони стояли у порожнечі, яку поступово заповнювали образи — видіння, що плутались між реальністю та пророцтвом. Перед ними виросло дерево з білими листками, серед його коріння спали двоє немовлят, загорнутих у сяйво. Над деревом ширяла постать у срібному плащі з крилами, подібними до драконячих. 

— Це… Вейліс і Естран, — прошепотів Х'юстон. — Але чому вони тут? 

— Це древо часу, — відповіла Арія, відчуваючи, як щось приглушено говорить у її свідомості. — Їхні долі пов’язані не лише з магією, а й із самою тканиною світу. 

Постать у срібному плащі обернулася. Обличчя її було розмите, але очі світилися блакитним вогнем. 

— Якщо вони загинуть — майбутнє цього світу згасне разом із ними, — пролунав голос, глибокий і багатоголосий. — Якщо їх змусити рано пробудити кристал — світ впаде у рівновагу темряви. 

Х'юстон опинився у новому просторі — величезному залі з підвісними кристалами, що пульсували світлом. Серед них — той самий, що зависав у храмі. Але він був розбитий, а на підлозі лежала Августа з дітьми, охоплена тінню, що повзла зі щілини в землі. 

— НІ! — закричав він і кинувся вперед, але його спинив стіна вогню. Поруч постала Арія, бліда, немов місячне сяйво. 

— Це видіння майбутнього. Не дозволимо цьому статись. 

І раптом із полум’я з’явилась істота — змій із вогню та криги, той самий, що був породженням магії. Його очі — білі, як сніг, і вогняні, як сонце водночас. Його подих міг спалити… або зцілити. 

— Якщо хочете ключ — ви маєте прийняти істину, — пролунало навколо. — Не всі діти приходять у цей світ для миру. Дехто народжується, щоби розбудити Сили. 

Х'юстон і Арія не боролися — вони ступили до змія разом. Арія підняла руки, і вітер затанцював навколо її пальців. Х'юстон витягнув зі свого серця срібне сяйво й торкнувся лоба змія. 

Істота завмерла. 

— Ви прийняли — отже, ви готові. 

Кристал у храмі з’явився перед ними знову. Але цього разу — із символом драконів, що палає золотом. Змій розтанув у повітрі, перетворившись на дві іскри, які злетіли й оселилися в серцях Арії та Х’юстона. 

Їх свідомості миттєво перенеслися у паралельний вимір – темний, наповнений примарними істотами, що випробовували їх на страх і слабкість. 

Х'юстон побачив перед собою свого батька, капітана Фредеріка, який дорікав йому за те, що він недостатньо сильний і не готовий до того, щоб стати лідером. Він відчув, як старі сумніви почали повертатися, але погляд Арії, що боролася з власними демонами, додав йому сил. 

"Ти сильніший, ніж думаєш, Х'юстон," пролунали її слова крізь туман у його свідомості. 

Арія, своєю чергою, побачила перед собою спогади про загублені битви та своїх товаришів, яких вона не змогла врятувати. Вона чула шепіт істот, які нашіптували, що вона лише слабка магеса, яка не має шансів у цьому світі. Але коли вона озирнулася і побачила, як Х'юстон бореться заради неї, вона зрозуміла, що їхня сила – у підтримці одне одного. 

Останнє випробування було найскладнішим. Перед ними з'явився портал, а за ним – магічна істота, яку вони мали приручити, щоб завершити ритуал. Це був велетенський вогняний змій із крижаними очима. Його дихання могло спопелити все навколо, але Х'юстон і Арія діяли разом, довіряючи своїм інстинктам. 

Арія створила магічний щит, а Х'юстон зміг використати силу, яку він раніше не знав у собі. Їм вдалося приручити змія, який, визнавши їх гідними, наділив Х'юстона здатністю бачити майбутнє, коли він того забажає, а Арію – здатністю керувати стихіями вітру. 

Тиша опустилася на їхній простір. Змій повільно розтанув у сяйві, лишивши за собою жар, що завис у повітрі. Їхні тіла наче наповнились новим світлом — не яскравим, а глибоким, що осідало десь всередині, на самому дні душі. 

— Тепер ви знаєте правду, — прозвучав останній голос, глухий, немов ехо далеких зірок. — Діти — це ключ. Але ключ може як відчинити… так і зруйнувати. 

Все почало стиратися. Образи, світло, навіть подих часу. Вони не знали, скільки це тривало — мить чи вічність — але коли нарешті відкрили очі, то зрозуміли: повернулися. Руїни мовчали. Але кристали довкола них м’яко світилися новим вогнем. Арія поглянула на Х'юстона, в її очах не було страху — лише усвідомлення. 

— Їхній час ще не настав, — прошепотіла вона. — Ми маємо бути їх щитом, доки не настане зоря. 

Х’юстон кивнув. Його дар більше не був карою — він став шляхом, вітер обережно ворухнув листя, хоч вітеру не було. 

— І цього разу я готовий.