Глава 23: Дракон у колисці

Магія островів ставала дедалі густішою. Повітря навколо бриніло, ніби саме життя затамувало подих у передчутті чогось величного. 

Х’юстон ішов упевнено, мов крізь сон, його очі світилися неземним світлом, вказуючи шлях, якого не бачив ніхто інший. Попереду мерехтіли кристали — великі, мов дерева, — і один з них мовби притягнув Августу до себе. 

Вона зупинилася біля велетенського кристала, що випромінював м’яке, блакитне світло. Тепло, яке огортало її тіло, здавалося дивно знайомим, наче вона вже була тут колись — у сні чи в спогаді, що живе у крові. Не думаючи, вона доторкнулася до поверхні, й у ту ж мить її поглинуло видіння. 

Перед нею постала висока жінка в сяючій сукні, переливчастій, як перламутр. Обличчя її було мов відображення у воді — невловиме, але рідне. Вона простягала руки, запрошуючи ближче. 

"Ти маєш мою кров, дитино," — промовив голос, сповнений сили й ніжності. — "Ці острови — твій спадок. Твій зв’язок із ними глибший, ніж ти уявляєш. Її думки були зайняті недавніми подіями, але раптом щось привернуло її увагу. З темряви джунглів з’явилася істота, яку вона ніколи раніше не бачила. 

Це була витончена, неймовірно гарна істота, схожа на дракона, але значно менша за розміром. Її тіло було вкрите лусками, які переливалися всіма кольорами веселки, а очі сяяли яскравим білим світлом. Вона рухалася, ніби була зроблена з чистого світла і води одночасно, а за нею тягнувся хвіст, який світився у темряві, як зоряний пил. 

Королева застигла від подиву, але істота повільно наблизилася до неї. Здавалося, вона вивчала кожен рух королеви, кожен подих. Раптом істота обережно змахнула крилами і схилилася перед Августою, торкнувшись носом її руки. Від цього дотику вона відчула тепло, яке розлилося по всьому тілу. 

– Хто ти? – прошепотіла Августа, не вірячи своїм очам. 

Істота, здавалося, зрозуміла її питання. Вона повільно змахнула хвостом, і навколо них утворився коло світла. У цьому колі з’явилися видіння — стародавні дракони, магія Туманних островів і дивовижний момент створення цієї істоти. Її створили, щоб оберігати найцінніше — світло і нове життя. 

Августа зрозуміла: ця істота – хранителька Туманних островів, яка завжди чекала на гідного господаря. Вона відчула щось дивне – немов істота не обрала її. Натомість погляд цього створіння перемістився на маленьку Вейліс, яка спокійно спала поруч у своїй колисці, над якою танцювали срібні зірки. 

Істота піднялася на задні лапи і легко змахнула своїми світловими крилами. Вона зробила рух, ніби схилялася перед принцесою, і ніжне світло обвило тіло маленької Вейліс. І хоча Августа намагалася зрозуміти, що відбувається, відчула глибокий спокій. Здавалося, це було правильним, природним. 

– Вейліс... – прошепотіла вона. – Її обрано. 

Істота дивилася на Августу, ніби підтверджуючи її слова. Вона витончено обійшла навколо дитини, неначе малюючи коло захисту. Коли світло згасло, істота зникла, але її присутність залишилася. 

На ніжці Вейліс з'явився маленький сяючий знак у формі місяця, який був символом єднання з цією магічною істотою. 

Августа зрозуміла, що її донька тепер має не лише майбутнє королеви-дракона, але й магічний дар, який ще не розкрив усіх своїх таємниць. 

Ервін, який стояв поруч, побачив, як Августа завмерла, торкнувшись кристала. Він обережно поцілував її. "Ти в порядку?" – його голос був сповнений тривоги. 

Августа повернулася до нього, її очі сяяли від глибокого переживання. "Ці острови… я відчуваю, що вони чекають на нас. І не лише на нас. Вони мають історію, яка пов'язана з моєю родиною. Ми мусимо дізнатися більше." 

Ервін уважно спостерігав за її обличчям, на якому відбивалися відтінки здивування, радості й тривоги. Він міцніше взяв її за руку, відчуваючи, як між ними пробігло тепло, схоже на те, яке Августа щойно відчула від магічної істоти. 

— Якщо ці острови обрали Вейліс, то ми маємо це прийняти, — промовив він, його голос був спокійним, але в ньому тремтіло приховане хвилювання. — Але це також означає, що наше майбутнє тепер пов’язане з цим місцем. І, можливо, з тим, що тут спочиває. 

Августа кивнула, її погляд зупинився на маленькій донечці, яка спокійно спала, ніби магічна істота залишила в ній частинку свого благословення. Її серце сповнилося материнською гордістю і водночас тривогою — що це означатиме для їхньої доньки? 

— Цей знак... — прошепотіла Августа, обережно торкнувшись сяючого місяця на ніжці Вейліс. — Я відчуваю, що це більше, ніж просто символ. Це обітниця, яка пов’язує її з цим місцем і, можливо, з чимось ще більш могутнім. 

Ервін схилився до доньки, уважно розглядаючи знак, ніби намагався вчитатися в приховане послання, що лишилося у сяйві місяця. Він намагався пригадати всі стародавні легенди, які чув у дитинстві від свого діда. Вони розповідали про обраних дітей, які отримували особливий дар від древніх сил. Але такі історії завжди закінчувалися тим, що дар приносив як велич, так і небезпеку. 

— Ми маємо захистити її, — сказав він, його голос звучав твердо. — Але для цього нам потрібно більше знати. Якщо ці острови пам’ятають твою пращурку, Августо, то, можливо, вони відкриють і таємниці нашого майбутнього. 

Августа подивилася на Ервіна з вдячністю. Вона знала, що його слова не були просто обіцянкою — це була клятва дракона, яку він виконає за будь-яку ціну. 

Наступного ранку вони вирушили глибше в джунглі, шукаючи відповіді. Ервін йшов попереду, пильно вдивляючись у шлях, а Августа несла маленьку Вейліс у м’якому шовковому шарфі, який захищав її від вітру. Її маленький братик мирно спав у Х'юстона на руках. Їх супроводжували магеса та кілька вірних воїнів, але навіть у їхній компанії вони відчували тривогу. 

— Тут щось є, — промовила Арія, коли вони дісталися старого храму, схованого серед густої рослинності. Його колони були вкриті магічними рунами, які сяяли слабким світлом, ніби оживали від їхньої присутності. 

— Це місце нагадує мені легенди про перших драконів, — сказав Х'юстон, торкаючись руни. — Тут може бути щось більше, ніж просто магія. 

Магеса підійшла ближче, уважно вивчаючи храм. Вона прочитала руни вголос. Її голос лунав, мов відлуння в порожньому залі. 

— "Тут лежить ключ до світу драконів і таємниць світла. Лише обраний може доторкнутися до нього, інакше світ повернеться до хаосу." 

Августа відчула, як у неї перехопило подих. Її погляд зупинився на Естрану та Вейліс, яка несподівано відкрила свої очі, і в них з’явився дивний блиск, ніби дитина вловила суть слів магеси Арії 

— Вона... вона щось відчуває, — промовила магеса. 

Ервін підійшов до доньки, його обличчя було сповнене турботи і подиву. Він знав, що їхня подорож тільки почалася, і відповіді, які вони знайдуть у цьому місці, змінять не тільки їхнє майбутнє, а й долю всього королівства. 

Ервін нахилився до своєї доньки, яка уважно дивилася на сяючі руни. Вейліс простягла маленьку ручку вперед, і здавалося, що магічне світло відповідає на її дотик, підсилюючи сяяння. Арія виглядала схвильованою, але швидко взяла себе в руки. 

— Вона пов’язана з цим місцем, — сказала Арія напружено, але з нотками захоплення. — Можливо, Вейліс і є тим ключем, про який говорять руни. 

— Але ж вона ще зовсім мала, — промовила Августа, обережно притискаючи доньку до себе. — Як це можливо? 

— Магія не знає віку, королево, — відповіла Арія, підійшовши ближче. — Про її народження було сказано в зорях. Вона — спадкоємиця стародавньої сили, про яку ми навіть не здогадуємося. 

"Ервін ступив уперед і став між магесою та своєю родиною, його голос був спокійним, але твердим: 

— Вона ще дитина. Її час прийде, але зараз я не дозволю втягнути її в жодну небезпеку.
Арія кивнула, але її очі залишилися прикутими до рун, які тепер сяяли яскравіше, ніж будь-коли. Серед символів почали проявлятися зображення драконів, які летіли над хмарами, і жінка з сяючим кристалом у долонях. 

— Це пророцтво, — прошепотіла магеса. — Вейліс, можливо, перша дівчина-дракон, що зможе пробудити цю силу. 

Храм раптово здригнувся. Руїни навколо ожили, і в повітрі почав звучати глухий гуркіт. Магічний портал відкрився прямо перед ними, а з нього виринув яскравий промінь світла, що огорнув Вейліс променем. 

— Що це? — запитала Августа, намагаючись утримати доньку від цього незрозумілого явища. 

Ервін поклав руку на плече дружини, намагаючись заспокоїти її, хоча й сам був збентежений. 

— Це її вибір, навіть якщо він лякає мене. 

— Її вже обрала магія. 

Раптом промінь розсіявся, а руни на стінах згасли. Вейліс тихо засміялася, ніби все це було просто грою для неї. Арія зітхнула з полегшенням. 

— Храм прийняв її. Але це лише початок, — сказала Арія, відступаючи на крок назад. Її голос відлунював під склепінням, ніби не лише люди, а й сам камені слухали. — Тут приховано щось більше, і нам доведеться це знайти. 

Ервін озирнувся. Погляди його воїнів і Х’юстона були напруженими. Всі мовчали, кожен відчував: щось змінилося в повітрі. 

У ту ж мить на стінах храму загорілися руни — тьмяні символи, які донині дрімали в камені. Вони світилися ніжним світлом, ніби зітканим із місячного сяйва. Простір затремтів. Зі стелі почали сходити вогники, які кружляли у повітрі, з'єднуючись в єдину фігуру. Це була не істота, а голос — присутність. 

Він говорив не словами, а думками, що лунали просто в серце: 

"Діти світла вже прийшли. Ви маєте вибір. Ваша кров пов’язана з майбутнім і з минулим. Тут, на цих островах, спочивають ті, хто пожертвував собою, аби світ не згорів у полум’ї зради. Дракони, які віддали життя… не загинули. Вони полонені. Вони чекають." 

Усі присутні відчули, як серце стискається від глибини цих слів. Навіть вітер змовк. Лише полум’я рун потріскувало в тиші. 

"Ви можете залишитися, щоб дізнатися пророцтво про дітей — про їхню силу і долю. Але ви також можете спробувати зруйнувати кристал, у якому полонені ті, хто був вам батьками. Та будьте обачні. З кожним тріском тріщить печать, і якщо звільнити більше, ніж слід — з темряви вирветься те, що має страшне ім’я." 

Августа злегка притиснула руку до грудей. Серце билося шалено. Її погляд зустрівся з поглядом Ервіна. 

— Що ми маємо робити? — прошепотіла вона. 

— Вибрати, — відповів Ервін, дивлячись на палаючі руни. — І прийняти наслідки. 

— Ми залишимо це місце. Але спершу ми мусимо врятувати моїх батьків, — сказав він, його погляд сповнений рішучості. 

Подорож до таємниць храму зачекають, і ніхто з них не міг уявити, які виклики будуть попереду. 

— Ервіне, ти впевнений, що варто залишити храм? — запитала Августа, її голос був тихим, але в ньому звучала тривога. Її темні очі вдивлялися у зникаючі світляні руни, немов вона боялася, що вони більше ніколи їх не побачать. 

— Так, — відповів він, повернувшись до неї. — Наші сили потрібні в іншому місці. Але я залишу тут слід, щоб ми могли повернутися, коли прийде час. 

Ервін змахнув рукою, і на підлозі храму з'явився знак — символ Де Освільдів, що світився холодним синім полум'ям. Він засяяв на мить і розчинився в камені. 

— Це маячок, — пояснив він. — Тепер ми зможемо відкрити портал і повернутися сюди, коли будемо готові. 

Августа кивнула, хоч тривожний біль стискав її серце. Вейліс, притиснувшись до неї, дивилася на храм з дитячою цікавістю, немов щось невидиме вабило її назад. Х'юстон стояв поруч із маленьким Естраном мовчки, спостерігаючи, як руни остаточно згасають. 

— Арія, Х'юстон, час вирушати, — промовила королева, взявши Ервіна за руку.