Глава 22: Нова подорож

Королева стояла у своїй кімнаті, спостерігаючи, як служниці збирають речі для довгої подорожі. Її погляд зупинився на маленьких колисках, де спали її діти — Вейліс і майбутній король драконів Естран. Дівчинка здавалася особливо спокійною, немов відчувала, що материнська любов завжди поруч. Хлопчик, навпаки, ворушився уві сні, здавалося, вже готувався до пригод. 

Ервін увійшов до кімнати, обережно зачиняючи двері. Він підійшов до Августи і доторкнувся до її плеча. 

— Це непроста подорож, — тихо промовив він. — Але ми маємо знайти відповіді. Туманні острови — єдиний ключ до розгадки та безпеки наших дітей. 

Августа кивнула, дивлячись на свого чоловіка. Його блакитні очі палали рішучістю, та Августа відчувала: глибоко в ньому жив страх — не за себе, а за них усіх. Їхня сім'я була надто дорогою для нього. 

Караван, що складався з кількох карет та вершників, вирушив зі замку рано вранці. Дітей розмістили в спеціальній колисковій кареті, оббитій м'якими тканинами, щоб вони відчували лише комфорт. Довкола карети йшли вірні охоронці, які постійно тримали руки на руків’ях мечів. 

Магеса Арія, одягнена в темно-зелений плащ, сиділа в іншій кареті разом із молодим капітаном Х'юстоном. Його руде волосся сяяло в ранковому сонці, а погляд був прикутий до горизонту — насторожений і далекий. Він володів даром бачити майбутнє, але цей дар часто приносив йому неспокій. Х'юстон намагався передбачити небезпеки, що могли чекати їх у морі, але видіння були розмитими. 

— Ваша магія повинна допомогти, якщо щось піде не так, — звернувся він до Арії. 

— А твій дар не дасть нам потрапити в пастку, — відповіла магеса з усмішкою. — Тільки якщо ти навчишся довіряти йому. Магеса була загадковою фігурою в цій експедиції. Вона не тільки мала сильні магічні здібності, але й знання про стародавні артефакти та зв’язок з магічними істотами островів. Її присутність додавала впевненості всій команді. 

Коли король Ервін разом із родиною та вірними супутниками дістався морського берега, над гаванню здіймався туман із запахом солі та вітру. Віддалено мерехтіли вогні причалу, а за спинами вирувала тривожна тиша. Х’юстон, який вже йшов поруч із магесою Арією, зробив кілька кроків уперед і озирнувся через плече. 

— Вітаю у місті Сольбрей, — сказав він, трохи усміхаючись. — Якщо буде час, Аріє… я покажу тобі найчарівнішу таверну, що тільки може сховатися в цих краях. Називається "Гірка Крапля". Не лякайся назви — це найкраща юшка в цих краях. Навіть дракони про неї згадують. 

Августа наблизилася до краю дерев’яного настилу й завмерла. Її погляд зупинився на кораблі, що поволі виринав з імли. Вітрила були пошарпані, корпус — темний, але саме в цій густій тиші вона впізнала її. "Мовчанка". Той самий корабель, на якому багато місяців тому вони вперше вирушили до Туманних островів. 

З верхньої палуби пролунав знайомий шурхіт: хтось пробурмотів щось у трубку, затягнувся люлькою, і вже за мить на борту з’явився постать у темному каптані з компасом на грудях. 

— Добрий день, ваша величносте! — промовив Карлос Ґент, схиливши голову. — Я давно чекав на вас. Море вже декілька тижнів шепоче про мандрівку, схожу на легенду. 

У його погляді було щось більше, ніж просто вітання — він мовби знав про майбутнє. Карлос завжди залишався загадкою, навіть для моря, якому служив усе життя. 

— Піднімайтеся на борт, — додав він. — Мій екіпаж готовий до відплиття. 

На палубі з’явилися знайомі постаті. Аркадій, похмурий і мовчазний, стояв із руками, схрещеними на грудях. Поруч — рудоволоса Ліса, що вже крутила гарпун, яка підморгувала Х’юстону. Бруно Мовчун саме затягував мотузки, не промовивши й слова. А десь за щоглою вискочив Нік Трипальці — з невід'ємною усмішкою і зв'язкою мотузок або вузлувата линва. 

Х’юстон упізнав кожного. І кожен — його. 

Він вийшов уперед, коротко приклавши руку до серця. 

— Радію знову бути з вами, друзі. 

Карлос кивнув коротко, але з повагою. У цьому жесті було більше, ніж слова — це було визнання дороги, якою вони вже пройшли разом. Це був зв'язок, що проходив крізь бурі, крізь час — і тепер вів їх знову, на зустріч із невідомим. 

Августа відчула нудоту, коли як тільки запах риби і тютюну торкнувся її ніздрів, нудота повернулась. Вона відвернулась, але Ервін вчасно підтримав її, обіймаючи за талію. 

— Все буде добре, — прошепотів він їй. — Ти ж знаєш, ми робимо це заради дітей. 

Вейліс і її брат спокійно лежали у своїх ліжечках. Їхній сон здавався дивом — спокоєм серед невідомого шляху. Але навіть у цьому спокої світ змінився. Бо попереду було море. А за ним — доля. 

"Мовчанка" ковзала хвилями, немов тінь, а навколо згущувався туман, що дихав власним життям. Карлос попередив усіх, що цей туман відомий своїми чарами: туман показує минуле, майбутнє або найпотаємніші страхи. 

— Якщо почуєте голоси, не відгукуйтеся, — попередив він. 

У якийсь момент туман почав ставати густішим. Августа відчула дивну тишу, …мов сама природа завмерла — навіть вітер стих. Навколо корабля почали з’являтися образи. Вона побачила себе маленькою, коли її мати читала їй казку про драконів. Ервін побачив батька — величного, спокійного — того, хто першим відкрив йому небо в образі дракона. 

— Це ілюзії, — пролунала магеса Арія, твердо і спокійно. — Тримайтеся реальності, інакше туман нас поглине. 

Х'юстон, який стояв на палубі, раптово закричав: 

— Скелі! Прямо попереду! 

Старий рибалка рвучко крутанув кермо — і лише дивом корабель не врізався в скелі., і корабель лише трохи зачепив гострі скелі, які виросли з води, немов нізвідки. Це було перше випробування, і вони ледве його подолали. 

На палубі було тихо. Тоді Ліса обережно наблизилася до Аркадія і прошепотіла: 

— Бачив, як меч засвітився, коли Х’юстон вигукнув? Це знак, правда ж? 

Аркадій стояв мовчки, дивлячись на меч, що висів при боці Х’юстона. 

Це був той самий меч, що він колись витягнув у печері під Туманним водоспадом але коли Х’юстон торкнувся його під час подорожі — меч спалахнув синім світлом і нарешті обрав., вірності та серця, готового до жертви. Тоді Аркадій тримав його. Але згодом… меч мовчав. А коли Х’юстон уперше торкнувся його під час подорожі — меч спалахнув синім світлом і покорився. 

Коли Мовчанка нарешті пришвартувалася до зітканого з дерева, туману й забутої магії, усі на борту завмерли. Туман поволі розсіювався, відкриваючи перед ними береги Туманних островів — землю, де дихала сама магія. 

Дерева навколо світитися сріблястими прожилками, а повітря було наповнене не лише вологою, а й шепотом — ніби сам острів стежив за кожним подихом. Земля під ногами здавалася м’якою, майже податливою, якби вона приймала або відштовхувала — залежно від наміру. 

Карлос Ґент зробив крок уперед і підійшов до Ервіна. Його обличчя було зібраним, серйозним, мов у людини, яка вже бачила те, що не мала бачити. 

— Ваша величносте, — мовив він, зупинившись перед королем. — Я і мій екіпаж не ступимо на ці береги. Це — ваш шлях. Ваше випробування. 

Ервін зміряв його поглядом, у якому вже читалася не просто настороженість, а глибоке розуміння. 

— Ти щось знаєш, Карлосе? 

Карлос трохи затримав подих. Його очі на мить затьмарилися спогадом. 

— Так, ваша величносте… Але благаю — не змушуйте мене говорити. острови не зносять чужих істин. Слово тут — як закляття. І навіть правда, сказана вголос, може стати пасткою. 

Ервін кивнув повільно, без гніву — з повагою до того, хто зберігає таємниці не зі страху, а з мудрості. 

— Тоді це вже не наказ, а прохання: чекайте нас тут. Якщо не повернемося до заходу третього дня — пливіть назад. 

— Мовчанка чекатиме, скільки треба, — мовив Карлос. — Але я сподіваюся, ви повернетесь не просто живими… а зміненими. 

Він відступив, залишаючи короля з його дружиною, Х’юстоном і Арією — тими, кого вибрали Острови. 

На палубі панувала тиша, лише вітер шепотів щось крізь вітрила. Коли перша нога Ервіна ступила на землю Туманних островів, земля ледь чутно задрижала. Острів прокинувся. 

У густих джунглях панувала моторошна тиша, яку зрідка порушували звуки невідомих істот. Сонце ледь пробивалося крізь високі дерева, чиї гілки утворювали природний дах, що накривав їх від зовнішнього світу. Ервін крокував попереду, його блакитні очі невтомно досліджували місцевість. Августа тримала в руках маленьку донечку, а поряд їхала колиска зі сплячим сином, яку оберігали від будь-якої небезпеки. Х'юстон, який отримав свій дар у попередніх пригодах, йшов поруч, уважно прислухаючись до голосів, які доносилися в його свідомості. 

Раптом джунглі завмерли. Потім земля затремтіла. З-під листя почали підніматися кам’яні істоти з блискучими очима, в очах яких мерехтіло світло живих кристалів. Вони були схожі на големів, що охороняли давнє прокляття джунглів. Вони почали рухатися до них, блокуючи їм шлях.