Глава 21: Сніг танув біля її маленьких ніжок...

Зима, як завжди, панувала в землях Північного замку. Засніжені алеї виблискували крижаними візерунками, мов мереживо, виткане самою природою. Під ногами рипів сніг, а повітря було просякнуте запахом свіжості, холоду й солодкуватої хвої з далеких лісів. Вітерець грайливо бігав алеями, підіймаючи легкі хмари інею, що здіймалися навколо, наче примарні духи зими. 

Вони йшли повільно, серед безкраїх снігів, де вдалині виднілися величні гори Ерінделля, укриті сивими шапками вітрів і туману. Це була відкрита місцевість — пустельна, мов біле море, без меж і кінця. Саме сюди вивів Ервін свою родину, щоб показати дітям їхні володіння. 

Августа, королева Півночі та дружина дракона, виглядала, мов жива ілюстрація з казки. Її довге темне волосся, легко сплетене в низький вузол, виглядало з-під хутряної мантії. Вона була одягнена у вишукану сукню кольору перлинного снігу з тонкими блакитними вставками, що нагадували про лід, який ніколи не тане. М'яке хутро прикрашало комір і рукави, додаючи її вигляду королівської гідності та тепла. Вона ніжно притискала доньку до грудей. 

Ервін, як завжди, мав вигляд суворого повелителя стихії. На ньому був темний довгий плащ, що майорів за вітром, мов крило дракона. Його обличчя — стримане, але погляд м’який — кожен рух він робив із упевненістю і внутрішнім вогнем. Його біле волосся злегка тремтіло від морозного подиху, а блакитні очі ніби ловили у собі відблиски снігу та неба. 

Дітям було лише сім місяців, але вони вже реагували на навколишній світ із неабиякою цікавістю. Маленький Естран, закутаний у ніжно-блакитний теплий костюм із вишивкою у формі драконових крил, з цікавістю дивився довкола, іноді простягаючи ручку до сонячних променів, що пробивалися крізь хмари. Його світле волосся переливалося під променями сонця, а блакитні очі — справжня копія батькових — дивилися на все навколо з дитячим захопленням. 

А Вейліс… вона була інша. Її темне волосся спадало на плечі, хоч і коротке, а карі очі блищали, мов стародавній бурштин. Вона лежала у матері на руках, загорнута в ніжно-рожеву ковдру з золотистими нитками, які час від часу спалахували теплим блиском. І саме вона першою потягнулася ручкою до снігу. 

Августа ніжно поправила ковдру доньки, помітивши це. 

— Вона така уважна... — прошепотіла королева, і в її голосі вчувалася ніжність і здивування. — Як ти гадаєш, що вони успадкують? 

Королева дивилася на доньку, на її ніжні пальчики, що торкались снігу… І серце її стискалося. Як захистити її від усього світу, якщо саме цей світ її потребує? 

Ервін поглянув на Вейліс, а потім на сина. 

— Вони вже показують більше, ніж я очікував, — тихо відповів він, усміхаючись, коли маленький Естран стиснув його палець у своїй долоні. 

Але в ту ж мить сніг довкола Вейліс почав… танути. 

Тепло, яке виходило від дівчинки, було майже відчутним. Земля під нею ожила, з’явилася зелень, мов відгомін весни серед вічної зими. Трава розгорталася, торкаючись краєчків її пальців. 

— Що це?.. — Августа завмерла. 

— Її перші здібності, — відповів Ервін. І в його голосі злилися тривога й гордість. 

Раптом Естран, що досі мирно сидів у батькових руках, підняв ручку, і навколо нього утворився прозорий бар’єр. Магічна сфера блищала, мов лід на сонці, але в ньому відчувалася сила — спокійна, рівноважна, як подих дракона. 

— Вони справжні спадкоємці... — прошепотів король. 

У цей момент із замку поспішали маги. Їхні мантії розвівалися на вітрі, а в руках вони тримали старі сувої. Один із них — сивий, зі шрамом через брову — перший зупинився, глянувши на танучий сніг і дитячі очі, в яких палало життя. 

— Ваша величносте... — почав він. — Ми маємо новини. Але, здається, ваша донька вже сама показала нам більше, ніж будь-який сувій… 

Маг став навколішки, витягнув із-за пазухи сувій, обгорнутий тканиною з вишитими символами. Його руки тремтіли — не від холоду, а від значення того, що він щойно побачив. 

— Ми щойно повернулися з бібліотеки Старих магів, — почав він, — і знайшли пророцтво, яке століттями вважалося втраченим. Воно написане мовою, якою не користувалися понад тисячу років. І тільки зараз нам вдалося розшифрувати його повністю. 

Інші маги підступили ближче. Один із них, молодший, тримав у руках срібний диск — артефакт для читання давніх текстів. 

— У цьому пророцтві йдеться про народження двійнят-драконів, — промовив старший маг. — Воно каже: «Коли народиться донька полум’я, здатна розтопити лід, і син ланцюгів, що стримають безодню — тоді відкриється шлях до душ забутих». 

Августа сполотніла. Вона міцніше пригорнула Вейліс, а Ервін, мовчазний і зосереджений, дивився прямо на мага. 

— Донька… полум’я? — прошепотіла Августа. — Ви гадаєте… Вейліс?.. 

— Її тепло. Її сила. Вона єдина за багато поколінь, хто володіє вогнем, здатним торкнутися льоду кристалу, — відповів маг. — А Естран… його бар’єр — це не просто магія. Це захисна сила, яка бере на себе удар. Сила того, хто зможе утримати вогонь і не дати йому знищити світ. 

— Але чому тепер? — заговорив Ервін. — Чому саме наші діти? 

— Бо час настав, — додав інший маг. — Бо ті, хто сплять у льодах, чекають. І ті, хто прокинуться в тіні, вже дивляться на цей світ. Якщо кристал буде розтоплений не серцем, а гнівом — тоді світ впаде. 

Августа глянула на свого чоловіка. Їхні руки зустрілися — міцно, мов обітниця. 

— Ми не допустимо цього, — прошепотіла вона. — Ми підготуємо дітей. Ми самі пройдемо поруч із ними цей шлях. 

— Ви не будете самі, — додав маг. — Але й не можете розповісти все іншим. Це пророцтво мусить залишитися у таємниці, поки не настане час. Інакше ті, хто прагнуть володіти кристалом, прийдуть за ними раніше, ніж ви. 

Маленька Вейліс тихенько засміялася, простягаючи руку до батькової щоки. Там, де торкнулися її пальчики, на шкірі залишилось відчуття тепла — глибоке, заспокійливе, справжнє. 

Ервін не зміг стримати посмішки. 

— Тоді хай починається нова епоха. Епоха, коли наші діти не лише спадкоємці трону... а надія для всього королівства. 

І в цю мить з’явився Ельсар —він вийшов з порталу у темній мантії старшого мага. Поруч стояла молода дівчина з прямою поставою й серйозним поглядом, у чиїх очах вогник цікавості боровся з вагою покладеної на неї відповідальності. Це була його учениця — Арія, яка одного дня мала стати його наступницею. 

— Саме про це пророцтво я й хотів вам доповісти, — сказав Ельсар. 

— У пророцтві також сказано: за ними має піти ще один — живий дракон. Але втримати його в цьому світі може лише одне — кохання. 

Мовчанка зависла в крижаному повітрі. 

Естран несподівано потягнувся до Ельсара, ніби щось у магові його притягувало. У його очах блиснуло — не розуміння, а відлуння глибшої сили, що жила в ньому з народження. 

Августа та Ервін стояли поруч. Біля ними — двійнята. Між ними — надія. Але й тінь великої відповідальності. 

— Ми повинні бути готові, — тихо сказав король. — Вони — не просто наші діти. Вони — надія всього роду. 

Ервін і Августа зрозуміли, що їхня любов і відданість одне одному та своїм дітям стануть ключем до виконання цього пророцтва. 

— Ми повинні підготуватися, — сказав Ервін, стискаючи руку Августи. — Наші діти мають велику долю, і ми зробимо все можливе, щоб захистити їх і допомогти їм виконати своє призначення. 

Августа кивнула, відчуваючи, як їхні серця б'ються в унісон. Вони знали, що попереду чекають великі випробування, але їхня любов і сила родини стануть опорою допоможуть подолати будь-які перешкоди.​​ 

Сніг падав на плечі короля, але він не помічав холоду. Його погляд — не в майбутнє, а в очі доньки, в яких віддзеркалювалося небо, повне пророцтв.