Глава 19: Темний артефакт

Кілан зник з поля бою, коли все летіло шкереберть. 

В один єдиний момент, коли крижані крила Ервіна здійнялися над полем — він відчув, що все втрачено. Ще мить — і все, що він будував, буде стерте одним подихом Дракона льоду. І в ту ж мить… хтось відкрив портал. Він не бачив хто. Не відчув магії. Просто… тінь — і темрява. 

А тепер він стояв тут. Один. Серед руїн напівзабутого храму. 

Храм був старий, стіни його були тріснуті, а зі стелі звисали пасма лишайника. Повітря було гниле, просякнуте пилом і старою магією. Все довкола дихало безвихіддю. 

Кілан важко дихав, його груди здіймалися і опадали, очі палахкотіли гнівом. 

"Я втік. Я залишив своє військо. Через страх. Але це не я. Це не поразка. Це — пастка. Хтось витяг мене, хтось... не дав померти. Навіщо?!" 

Він стиснув кулаки до болю. 

— Хто ти?! — вигукнув у темряву. 

На кілька секунд — тиша. А потім… 

…розкотистий, потойбічний сміх. Низький, в'язкий, ніби з-під землі. 

— Я той, кому вже належить твоє тіло, — відповів голос, і звук його лився з кожної тіні, із кожної щілини. — Я спостерігав, як ти падав. І я — підняв тебе. 

— Чого ти хочеш? — хрипко запитав Кілан. — Моєї душі? 

— Ні, — засичав голос. — Вона й так уже гниє. Я хочу лише одне — дати тобі те, що ти сам прагнеш: силу. 

Кілан мовчав, а в грудях його палала лють. 

— Я дам тобі кристал Мору. Ти станеш сильним, як той, хто відібрав у тебе все. Як Ервін Де Освільд. Сильнішим. Але пам’ятай — ця сила темна. Вона спалить усе світле в тобі. Вона зітре твої спогади. Ти забудеш любов. Ти забудеш, ким був. 

Кілан усміхнувся тим самим виразом, з яким людина приймає власне прокляття. 

— Мені нічого забувати. Все, що я любив — мертве. Мені залишилася лише вона. 

— Августа… — прошепотів голос. — Хочеш її? 

— Я заберу її у нього. І змушу згадувати моє ім’я, коли він буде вмирати. Вона буде моєю, навіть якщо світ розлетиться на шматки. 

Голос задоволено засичав: 

— То йди до гір Дар–Мор. Там — те, що змінить тебе. І не тільки тебе… Світ теж зміниться. Бо коли ти станеш іншим — розбудиш тих, кого краще було б не чіпати. 

— Нехай, — прошепотів Кілан. — Я стану прокляттям цього королівства. 

І коли він вийшов із храму, його тінь уже не скидалася на людську. Вона витяглася, спотворилася… наче хтось інший йшов слідом за ним. 

Хмари згущувалися над горизонтом, коли Кілан рушив до темних гір. Їхні вершини нагадували скручені пальці, що тягнуться до неба. Жодна карта не позначала цього шляху, бо ті, хто йшов туди, — не поверталися. 

Вітер здіймав попіл, старі скелі тремтіли від шепоту підземних рік, а кожен крок Кілана супроводжувався хрипким диханням — його власним і… ще чиїмось. 

— Я відчуваю тебе, демоне, — прошепотів він. — Ти ще тут? 

— Завжди, — прошепотіло щось у відповідь. — Я — в тобі. У твоєму диханні. У кожному битті твого серця. 

Кілан лише стиснув кулаки. Він не боявся. Його більше ніщо не лякало. 

І ось — ущелина. У її глибині сяяло щось червоне, мов криваве серце, що билося під землею. 

Він ступив у глиб храму. Стеля давно обвалилася, колони були напівзруйновані, а під ногами хрускотіли уламки чорного каменю. Повітря стояло густе, насичене пилом і дивним тиском, ніби сама темрява спостерігала за кожним його кроком. 

Перед ним, у самому серці цього забутого місця, висів у повітрі кристал — величезний, багряний, дихаючий. Він пульсував, немов серце. Його світло було не просто дивним — воно викликало тривогу, що пробиралася до кісток. 

Відчувши щось незрозуміле, він завмер. Плечі його ще тримали бойову напругу. Біль від рани на спині нагадував про себе, але він не зводив очей з кристала. 

"Чого ти боїшся? Ти ж сам прийшов…" — прошепотів голос у ньому. Але це був не Дархаг. Це була його власна тінь. 
 

— В ім’я батька… — прошепотів Кілан, стиснувши кулаки. — Усе це не було марно. 

І тоді, коли він ступив ще крок… кристал заговорив. 

— Ти хочеш сили? — пролунав голос Дархага, лункий і давній, як сама прірва. — Тоді дай мені своє ім’я. Свій гнів. Свою останню сльозу. 

Слова прозвучали м’яко, майже співуче. Але у них була затаєна безжальність. 

Кілан стояв мовчки. Його подих був уривчастий. Образи минулого миготіли перед очима: похмура тінь Ервіна, що перемагає; мати, яка плаче в пустому залі; батько, що падає, пронизаний крижаним лезом. І — королева, чужа і недосяжна. 

— Забирай, — прошипів він. — Залиш мені лише жагу до помсти… та кохання до Августи. 

Кристал спалахнув. 

Кілан захлинувся — і його крик був не самотнім. У нього вплелися інші голоси. Сотні. Тисячі. Забутих душ. Вони текли в його розум, як розпечене скло. Його тіло ще не змінилось зовні, але щось всередині тріснуло — щось, що ніколи не зростеться знову. 

Його коліна підкосилися, але він не впав. Він тримався — бо знав: відтепер дороги назад не буде. 

— Ти належиш мені, — промовив Дархаг задоволено. — І коли твоя лють стане чистим полум’ям… я стану вільним. 

Тріщини на підлозі розходилися, із них виповзав чорний попіл. Кам’яні стіни храму вібрували, мов у них билась серцевина живого організму. Кілан дихав важко, але очі його палали зсередини — багровим, мов розпечене вугілля. Він відчував, як сила проростає в ньому, мов отруйне насіння. 

Та десь глибоко, між шарами часу, в іншому вимірі, хтось дивився. 

"Цікавий вибір, Дархаг… Ти завжди був ненаситним. Але обрав надто гаряче серце…" 
 

Голос не лунав у повітрі. Він був тишею між ударами серця, тріщиною між світами, — саме так спілкувався Астарахс. 

"Хай буде. Бери його гнів. Залиш мені те, що залишиться, коли згасне."