Глава 18: Ранкова нарада

У ранковій залі королівського замку,
освітлена холодними променями зимового сонця, зібралися найближчі радники та командувачі армії. Король Ервін Де Освільд стояв на підвищенні, тримаючись за спинку крісла, щоб не показати слабкість. Його білосніжне волосся злегка розтріпане, а втомлені блакитні очі свідчили про недоспані ночі. На його лівому боці залишився темний слід від опіку — наслідок сутички з темною магією, яка досі роз'їдала його силу. 

— Мій королю, чи варто вам зараз бути тут? — промовив головнокомандувач Дерек, стоячи поруч. — Ваша рана... Вона може виявитися небезпечнішою, ніж здається. 

Ервін махнув рукою, не дозволяючи ні Дереку, ні магам наблизитися. 

— Моя рана почекає, поки ми вирішимо головне, — його голос був твердим, незважаючи на втомлений вигляд. — Кілан Градовський більше не ховається. Він об'єднує війська, користуючись підтримкою союзників, які ще не вірять у нашу силу. Ми повинні діяти негайно, інакше це стане катастрофою для всього королівства. 

У цей момент до зали увійшла Августа. Її темні очі зупинилися на чоловікові. Вона одразу помітила, як він напружено тримався за спинку крісла, і її серце тьохнуло. 

— Ервіне, ти маєш відпочивати, — тихо, але впевнено сказала вона, наближаючись до нього. — Я не дозволю, щоб ти жертвував своїм здоров'ям заради чергової наради. 

Король повернувся до неї, його погляд трохи пом'якшав. 

— Августо, моя сила ще достатня, щоб захистити нас. Але моя присутність зараз важливіша. Ми маємо вирішити, як захистити наших дітей і наше королівство. 

Дерек злегка нахилив голову, поважаючи королеву, але потім звернувся до короля: 

— Ми маємо два варіанти. Або напасти першими і знищити Кілана, або посилити захист і чекати, поки він зробить перший крок. Але затримка може коштувати нам дорожче, ніж ми можемо собі дозволити. 

Ервін відкинувся в крісло, задумливо глянувши на карту, розстелену, немов перед битвою. 

— Ми будемо діяти обережно, — сказав він, поглянувши на Дерека СюВальфорта. 

— Я хочу, щоб ти відправив розвідників до Кілана. З'ясуй, які війська він збирає і з ким він уклав угоди. А ти, Августо, — його голос став лагіднішим, — залишайся з дітьми. Я не можу ризикувати вашою безпекою. 

Августа хотіла заперечити, але побачила в його очах невідступну рішучість. Її коханий знову готовий був віддати все заради неї та їхніх дітей. 

Рада тривала ще кілька годин, поки всі деталі не були узгоджені. 

Коли зала спорожніла, Ервін дозволив собі втомлено видихнути. Рана на його боці почала пекти сильніше, і він відчув, як сили поступово полишають його. 

Августа підійшла до нього, торкнулася плеча і тихо промовила: 

— Ми знайдемо спосіб. Разом. 

Але в її очах він побачив іще щось — тугу. Безмежну тугу за дітьми. 

— Мені треба до них, — сказала вона. — Я хочу переконатися, що з ними все добре. 

Ервін кивнув. Він розумів. І водночас залишився наодинці — з болем, з тишею, з власними страхами. 

Він уперся руками в край столу, схилив голову, і в його грудях запульсувала думка: 

"Кілан… Колись ти був людиною. Був другом Августи. А тепер… тепер ти став тінню. Як я дозволив цьому статися?" 

Він згадав сміх Вейліс і Естрана, їхні маленькі руки, обійми, які давали йому життя. І це життя могло опинитися під загрозою. Якщо він програє — їхній світ зникне. 

"Я мушу вистояти. Я не просто король. Я батько. Я чоловік. Я та стіна, яку не мають прорвати". 

Коли біль став нестерпним, він підвівся й повільно вийшов із зали. Його чекала не слава, не перемога. Його чекала вона. 

У вечірній тиші, після тривожного дня, Ервін відчинив двері до покоїв, де чекала Августа. Він знав — вона повернулась до дітей, провела з ними кілька годин, обіймала, торкалась їхніх щічок, прислухалась до дихання, яке для неї було важливішим за всі наради й битви. 

А тепер вона була тут. Стояла біля каміна, загорнута в теплий плед, обережно тримаючи в руках чашку гарячого трав'яного настою. Її темні очі піднялися, щойно вона відчула його присутність. І в ту ж мить її обличчя освітила м’яка, невимушена посмішка — не для короля, а для чоловіка, якого вона любила. 

— Ти виглядаєш виснаженим, — м’яко сказала вона, спостерігаючи, як він повільно знімає важкий плащ, уникаючи різких рухів через біль. 

Ервін не відповів одразу. Він підійшов ближче, зупинився перед нею і обережно торкнувся її обличчя, ніби хотів переконатися, що це не видіння. Її тепло відразу проникло в його замерзлі пальці. 

— Августо, — прошепотів він. Голос його затремтів. — Як я можу заслуговувати на тебе після всього, що ти пережила поруч зі мною? 

Вона поставила чашку на стіл і ніжно взяла його руки. Її дотик був тихим, спокійним, але в ньому — вся суть дому, який він так прагнув зберегти. 

– Ми обоє зробили свій вибір, Ервіне. Я знала, що таке бути поруч із королем-драконом, і я ніколи не шкодувала. Але зараз я хочу, щоб ти просто був поруч, – сказала вона, відчуваючи, як він легенько притиснув її до себе. 

Він підняв її на руки і переніс до дивана біля каміна, ніби вона важила не більше за пір’їнку. Августа сміялася, намагаючись заперечувати, але його сила і впевненість змусили її здатися. 

– Ти маєш відпочивати більше, – сказав він, сідаючи поруч із нею і обережно притискаючи її до свого плеча. 

– А ти? – відповіла вона, піднімаючи брови. – Коли востаннє ти спав більше ніж кілька годин? 

– Усі мої сили – це ти, – просто відповів Ервін, ніжно провівши пальцями по її волоссю. 

Вони сиділи у тиші, спостерігаючи за грою вогню. Ця мить була їхньою – без турбот і страхів, лише тепло і близькість. Він м’яко притиснувся до її чола своїм, шепочучи: 

– Ми разом пройдемо через усе. Я ніколи не дозволю, щоб тобі чи нашим дітям щось знову загрожувало. 

Августа усміхнулася, відчуваючи, як спокій наповнює її серце. Вперше за довгий час вона відчувала себе повністю захищеною, бо знала: поруч із Ервіном – вона не одна. 

Ервін, повільно підняв Августу на руки. Її очі були напівзаплющені, але вона відчувала його силу й тепло. Портал засяяв м’яким блакитним світлом, і за мить вони опинилися в затишній спальні, освітленій лише мерехтінням свічок. 

Король обережно поклав Августу на м’яке ліжко, ніби боявся розбудити сон. Її волосся розсипалося по подушці, мов темний шовк. Він дивився на неї кілька секунд — мовчки, з надривом у грудях, ніби боявся, що ця мить зникне. Потім, не зводячи погляду з її очей, розстібнув сорочку — біла тканина вже встигла просочилася червоною плямою від рани на боці. Його пальці рухались повільно, наче кожен рух вимагав сили волі. 

Августа ледь підвелася, її погляд миттєво сповнився тривогою. Але перш ніж вона встигла щось сказати, Ервін поклав руку на її плече — обережно, майже лагідно — і похитав головою. У цьому дотику була обітниця спокою. 

Він опустився на край ліжка й притягнувся ближче. Його очі світилися, як крижані зорі, але більше не холодом — тепер у них жила глибока, невимовна ніжність. Він торкнувся її обличчя кінчиками пальців, наче боявся розтанути від цього тепла. 

— Я тебе ніколи не відпущу, — прошепотів він так тихо, що ці слова були більше подихом, ніж звуком. 

Її подих затримався, а в грудях стисло від хвилювання. Коли його губи торкнулися її — повільно, з тремтінням у душі — світ навколо зник. У цьому поцілунку було щось первозданне: сум за пережите, клятва на майбутнє, жага бути поруч. 

Августа відповіла, поклавши руки на його груди, де серце билося сильно й невпинно. Її пальці ковзнули по його шкірі — вона відчувала і силу, і вразливість. Вони не поспішали. Їхні тіла шукали притулок у близькості, а душі — у відчутті, що навіть після війни можна знайти спокій у обіймі. 

Їхні тіла ще не злилися, але вже були невіддільні — подих до подиху, серце до серця. Ервін провів пальцями вздовж її шиї, відчуваючи, як під його дотиком тремтить шкіра. Вона вдихнула глибше, схилившись до нього, ніби цієї миті не існувало нічого, крім його тепла. 

Августа притулилася чолом до його скроні. В її очах блищало світло — не сльози, а тиха, чиста пристрасть, без поспіху й страху. Її руки ковзнули по його спині, ніби намагаючись зібрати уламки втоми й болю, які носив у собі цей чоловік. 

— Ти можеш бути сильним для всіх… але поруч зі мною — просто будь, — прошепотіла вона. Її голос був м’яким, як весняний вітер, що знімає сніг з гір. 

Ервін торкнувся губами її щоки, ковзнув до вуха, дихаючи повільно, глибоко. Він зупинився, вдихаючи аромат її шкіри — такий знайомий, рідний, що пробуджував у ньому найглибші шари спокою. 

— Ти — моя рівновага, — відповів він. — Коли світ падає, ти — мій центр. 

Їхні руки сплелися. Ніхто не говорив більше ні слова. Їхні тіла просто були поруч — ніжно, тепло, щиро. Він поклав голову на її груди, і Августа обійняла його, притискаючи ближче, мов захищаючи вже не тільки себе, а і його. 

У цій тиші не було ні війни, ні трону, ні тіней минулого. Була лише одна ніч, одна обіцянка — бути поруч, триматися один за одного, поки знову не зійде сонце. 

Августа відчула, як Ервін повільно торкнувся краю її сукні, його погляд благав дозволу — не пристрасті, а близькості, якої він так давно прагнув. Вона не відвела очей. Її пальці самі доторкнулися до його руки. В цій тиші не було сорому. Тільки довіра. 

Тканина шелестіла, коли він обережно звільнив її з тонких плечей, наче боявся порушити щось святе. Її шкіра тремтіла не від холоду — від очікування. В його руках вона була не королева, не мати — вона була просто жінка, яку любили. 

Ервін нахилився, вкриваючи її груди поцілунками, повільно, вдумливо, наче молився не словами, а дотиками. Її дихання ставало нерівним, пальці стиснули простирадло, серце калатало так, ніби повторювало його ім’я. Вона провела пальцями вздовж його плечей, зупинившись на рубцях — кожен із них був історією його сили, кожен — частиною його життя, яке він поклав до її ніг. 

— Я твоя, — прошепотіла вона. — І завжди була. 

Їхні тіла злилися в повільному, глибокому русі. Не було поспіху, лише тиша, насичена стогоном дерева під вітром, теплом ковдр і звуком їхніх поєднаних сердець. У кожному поруху було щось більше, ніж бажання — це було єднання, зшите болем, довірою й любов’ю, що вистояла у бурях. 

Ервін торкався її, як рідкісного скарбу. Августа відповідала ніжно, без бар’єрів. У цей момент вони були справжні — без титулів, без страху, лише два серця, що знайшли одне одного серед холоду світу. 

За вікнами замку сніг падав беззвучно, наче світ сам затамував подих, даруючи їм кілька годин спокою. 

Августа спала, злегка притулившись до його грудей, а Ервін дивився в темряву, не засинаючи. Його рука огортала її тіло, ніби він боявся відпустити навіть на мить. 

"Я захищу вас. За будь-яку ціну", — подумав він, цілує її у волосся. Від її дотику вщухала біль, і навіть рана, що пекла під перев’язкою, здавалася тепер дрібницею. 

Ніч тривала. І в її тиші народжувалася нова сила. І коли вони нарешті заснули, в обіймах, їхнє дихання було однаковим ритмом — мов присяга, що жодна темрява більше не розірве їх. 

Бо завтра знову почнеться битва — але сьогодні… сьогодні він був удома.