Глава 6: Роздуми Ельсара

Тиша Північного замку була важкою, як сніг, що застилає гори Ерінделля.
Факели на стінах тріпотіли тьмяним світлом, кидаючи довгі, мерехтливі тіні на холодну мармурову підлогу великої зали магів. У повітрі стояв запах воску й старих пергаментів, перемішаний із холодною свіжістю крижаних вітрів.

Ельсар стояв сам посеред зали. Перед ним — кам'яний стіл, завалений розгорнутими сувоями, уламками стародавніх кристалів та п’ятьма старими рунами, кожна з яких світилася власним приглушеним сяйвом. 

Його погляд ковзав по пожовклих сторінках, де крізь час проступали стародавні знаки — ті самі, які він роками шукав у зотлілих бібліотеках, у закинутих храмових печерах, у шепоті вітру над руїнами. 

Пальці старого мага обережно торкалися шорсткої поверхні пергаменту.
Сьогодні все мало стати на свої місця.
Сьогодні він мав розгадати загадку П’яти Слів. 

Колись Ше’Ваар попереджав його: 

— Ти досі не готовий, — Але я мушу знати, — тоді відповів Ельсар. — Близнюки народилися. Пророцтво ожило. 

Ше’Ваар довго мовчав, а тоді промовив: 

— П’яте слово не має бути сказане. Воно створене не для людських вуст. 

Ельсар затулив очі долонею, відчуваючи, як холод повільно проникає в його кістки.
Не від морозу замку — від ваги істини. 

Він розумів: поява близнюків-драконів — не випадковість. Це знак великого переродження світу.
Стара кров. Мова богів. Кристали пам'яті, що досі зберігають ехо Першої Мови. 

П’ять слів. П’ять ключів.
Кожне з них могло або зцілити реальність, або розірвати її. 

На мить його думки полинули до тих, заради кого він стояв тут цієї ночі.
До Августи, яка несла в собі нову надію.
До двох малесеньких створінь, що спали в золотих колисках, не підозрюючи, що від їхнього дихання тремтить світ. 

"Якщо я помилюся... що я залишу їм?" — подумав Ельсар. 

Він підняв уламок кристала. Світло від руни спалахнуло. І разом із ним спалахнула пам'ять.

Поле вогню і снігу. Тіло велетенського дракона, що падає у крижаних хмарах.
Голоси. Крик битви. Тіні чорних постатей, що несуть у руках полум’яні мечі.
І голос із бурі — не гнівний, не лагідний, а такий, що змушує саме небо здригнутися:

— Я сам прийду. Коли світ більше не зможе дихати. Коли п’яте слово заплаче кров'ю. 

Ельсар затримав подих. Перш ніж торкнутися кристала ще раз, він нахилив голову у старовинній молитві. 

_ "Слухай мене, земле дрімаючих драконів.
Чуй мене, пам’яте перших світил.
Я несу слова, що лягли крилами на плечі мої.
Не дозвольте їм стати мечем, що розриває зорі.
Нехай вони будуть піснею нового світу.
Нехай вони стануть крилом для тих, хто прийде після нас.
Хай дочка полум’я і син криги принесуть світу ранковий подих, а не вечірню тінь."
 

Він знову відкрив очі. 

Кристали світилися інакше.
Він відчув: 

Перше слово

— Життя, що народжується із золота світанку. 

Друге

— Час, що тече крізь лід і полум’я. 

Третє

— Пам'ять, що співає у коренях гір. 

Четверте

— Творення і руйнування, дві сторони одного подиху.

П’яте... 

П’яте було мовчазною тінню за його спиною. Слово Розриву.

І він знав: пророцтво стосується тих двох малюків, які зараз сплять у королівських покоях. 

Ше’Ваар не залишив їх напризволяще.
Коли настане мить темряви, він сам прийде. 

Поки що — вибір був за Ельсаром. 

Він стояв над стародавніми словами, над пророцтвами і кристалами, знаючи, що сам мусить завершити розшифровку.
Сам мусить вирішити, які двері відчинити. 

І що більше ніхто — навіть король, навіть сама доля — не має права завадити йому.

"Коли народяться ті, хто нестиме світло і тінь одночасно — світ зміниться."
(Із пророцтва Східного вітру)