Глава 3: Тіні над королівством

Минуло кілька тижнів від народження спадкоємців. У замку знову палали вогнища, лунали голоси, пахло свіжим хлібом. Життя поверталося до звичного ритму — але цей спокій був облудним. Ервін відчував це шкірою, кров’ю, кістками. Ніщо не буває настільки тихим перед бурею — хіба що могила. 

Король часто не міг спати. Іще до світанку він сидів у тронній залі, схилившись над картами та звітами. На очах — темні кола. Його пальці, звиклі тримати меч або перо, іноді сіпалися, ніби від утоми чи невидимого страху. Хоч нікому не зізнавався, він відчував наближення чогось… величезного. 

За останній тиждень він тричі зривався серед ночі, прокидаючись від сну, де замок палав, а з-під льодових гір виходили створіння, яких він бачив тільки в старих текстах. У день народження дітей він присягнув: його діти ніколи не переживуть того, що довелося йому. І ця обіцянка ставала його нічною вартою. 

Цього ранку, коли рожеві відтінки світанку щойно почали торкатися замкових шпилів, двері зали скрипнули. 

— Мій королю… — почувся глибокий голос Дерека Сю Вальфорта. Він, як і завжди, не просив дозволу на вхід. Бо Ервін уже чекав на нього. 

Король підвів очі. У погляді головнокомандувача не було ані сумніву, ані звичних формальностей. Лише втома — та, яка народжується від слів, що ось-ось зірвуться з вуст і змінять усе. 

— Кажи, — промовив Ервін. 

Дерек наблизився, розгортаючи пергамент. 

— Розвідники на західному хребті бачили сліди. Але не звірів. Вони… дивні. Крихкі, ніби обвуглені кістки. У піску були виявлені рештки чорної кори, яка не росте в нашій землі. І ще — звук. Один з охоронців каже, що чув гул — схожий на дихання, що тече крізь камінь. 

Ервін мовчав, але його пальці міцніше стиснули край столу. Нарешті він прошепотів: 

— Це вони… Вони повертаються. 

— Хто? — Дерек напружився. 

Король обернувся до нього повністю. Його обличчя було спокійним, але в очах палала лють, змішана з болем. 

— Ті, кого мій батьки зупинили ціною життя. Ті, через кого мій дід щодня дивився на двері, боячись, що вони знову з’являться. Монстри з-під гір. Проклята кров, яку світ вважав загиблою. Ми лише притишили їхній подих, Дереку. Не вбили. 

— І ти вірив, що вони повернуться? 

— З першого дня правління. 

Мовчання тривало довгу мить. Лише полум’я в канделябрі потріскувало, ніби також чуло цю розмову. 

— Що накажеш, Ваша Величносте?
Ервін на мить замислився, потім промовив: 

— Не військо. Розвідку. Без прапорів. Без блиску. Тільки тіні. 

— Ми маємо перевірити стародавні місця, що знаходяться біля гір Ерінделля і далі до Туманних островів. Я не хочу залишити ні крихти надії на те, що ця загроза знову пробудиться. І, можливо, ми знайдемо хоч якийсь ключ, який допоможе захистити королівство. 

Дерек зробив крок уперед. Його голос став м’якшим: 

— Ти боїшся? 

Ервін підняв голову. Вперше за довго — з усмішкою, хоч і гіркою. 

— Я боюся лише одного — що не встигну. Що ми прокинемося, коли буде надто пізно.
Але я не дам їм забрати це королівство. Не дам відібрати у моїх дітей право жити без страху. Якщо треба — я знову стану драконом. І спопелю все, що стане на їхньому шляху. 

Дерек уперше опустив очі. Бо в цьому погляді було не просто полум’я льоду. Там була клятва. 

— Я вирушаю сьогодні ж. Ти отримаєш відповіді. Навіть якщо доведеться проникнути в саму пащу старого мороку. 

Король підвівся з трону. І хоча на ньому не було луски, не здіймались крила — Дерек раптом знову побачив того самого юнака, що колись уперше став на захист корони, не вагаючись ні миті. 

— Я знову відчуваю тіні… Але цього разу — ми не одні. Ми не хлопчики з розбитим серцем. Ми — батьки. І королі. І ми відповімо ударом на кожен шепіт темряви. 

Ервін поглянув у вікно, його погляд був спрямований далеко за обрій, де знову зароджувалася загроза. Він знав, що не лише магія дракона, але й мудрість і стратегія допоможуть зберегти королівство і їхню родину.