Розділ 12.2

***

Крижаний палац.

Бальна зала.

— А де її величність? — леді Мейрі зупинилася біля рудої фрейліни, яка завжди знала відповіді на будь-які запитання. І для того їй зовсім не потрібен був магічний дар.

Та замість чіткої відповіді Оріса озирнулась і насупилася. Зараз саме вона мала бути поряд з королевою, щоб у разі чого бути корисною. 

— Я не знаю, — леді де Оргі відповіла чесно. — Я пошукаю її… А його величність ви бачили?

Настала черга леді Мейрі озиратися і супитися:

— Важко сказати, сьогодні його величність дуже популярний серед аристократів. Гадаєте вони обидва втікли?

— Не знаю, Лейло. Я пошукаю королеву. 

Не дочекавшись відповіді, Оріса підхопила важку спідницю сукні і поквапилася до виходу з бальної зали. Леді Мейрі проводила її поглядом і повернулася до вікон, за якими майже закінчилася вистава, яку влаштувала природа.

Оріса тим часом вислизнула за двері і опинилася на перехресті двох коридорів. Роззирнулася, намагаючись зрозуміти, звідки краще почати пошуки і крокнула було вправо. Поки не почула з обраного напрямку кроки. І голос… голос, від якого у неї всередині все обривалося.

В останню мить дівчина встигла завернути за ріг. А повз неї, навіть не помітивши ту, кому колись клявся у коханні, пройшов Айзек Карі. І пройшов не один. Його супроводжувала леді в синій сукні.

Скрипнувши зубами, Оріса замружилася. Кілька разів видихнула і поквапилася коридором. Не тим, який вона обрала з першого разу. Фрейліна королеви гадала, що якщо величності зникли разом, то й шукати їх варто у кімнатах короля. До них було два шляхи. І тепер вона йшла більш довшим і темним. Коридором, який частіше використовували слуги, а не пани.

Кілька поворотів. Кілька ніш. Оріса добре знала ці місця. Знала зі свого минулого життя. А потім…

— У що ти мене втягуєш? — голос пролунав збоку. З однієї з ніш.

Оріса на мить застигла, прислуховуючись. Вона розуміла, що першочергово має зараз знайти Айлу. Але жага до пліток сама собою ніколи не згасала.

— Де листи? — другий голос здався дівчини знайомим. Та вона не сказала б точно, хто це був.

Та у ніші ховалися точно не слуги. А це вже цікаво. До того ж обидва голоси були чоловічими.

— Вони у мене, — знову той перший голос. — Нічого не хочеш пояснити?

— Поясню, коли ти мені їх нарешті віддаси. Назви нарешті ціну. Що ти хочеш за них?

— Пояснення. 

— Спочатку віддай листи.

— Забирай!

Звук удару. Легкого. Наче один з чоловіків штовхнув іншого у груди. Зашурхотів папір.

— Добре, — вдоволення у голосі, який чомусь був знайомий Орісі, навіть не намагалися приховати.

— То що з приводу пояснень?!

— Ти вже й так про все здогадався, хіба ні? 

— Я… я проти цього… це зруйнує все… а посол…

— Ти не можеш бути проти цього. Наш король… хлопчисько. Дурне хлопчисько, — злість охопила того, хто говорив.

А Оріса окрім двох голосів чула ще й те, як шалено стукотить її серце. Не це вона очікувала почути, зупинившись тут. Точно не це.

— Він розвалить Содію. Невже ти цього не розумієш?

— Ні… ні-ні-ні. Я проти цього. Проти. Ми… ми не можемо. Ти не можеш… це…

— Шкода. Я очікував, що саме ти мене зрозумієш першим.

Наступний звук, який долинув з ніші, здався Орісі дивним. Якимось неприродним. Як поштовх. А за ним… кашель. Кашель чоловіка, що захлинається. Кашель людини, яка не може дихати. 

Кашель, який лякає до здригання і холоду в долонях.

Оріса сама не зрозуміла, коли зробила крок до сусідньої ніші. Як встигла взагалі це зробити. Перед очима дівчини затанцювали чорні плями. Вона втислася в стіну і затисла собі рота долонями. Щоб не видати себе. Щоб не стати наступною.

Оріса чула кроки, які віддаляються. І те, як помирає за стіною людина, захлинаючись власною кров’ю.