Розділ 11.2

І вона мала рацію. Гостей прибуло стільки, що в мене мерехтіло в очах. Велика тронна зала була заповнена настільки, що і продихнути майже не було можливості. Грала тиха музика, та музикантів у цьому натовпі гостей, слуг та варти я не бачила. 

Все, що я зараз бачила, був прохід від дверей до двох різних тронів з темного дерева на узвишші. Біля яких стояв король і храмовник.

— Міледі, не поспішайте ви так, — я почула голос Лейли за спиною і спіймала себе не тому, що і справді прискорилася.

Щоб як можна скоріше опинитися біля Оуена. Оуена, який сьогодні виглядав як справжній король. І справа була не лише у короні, яка прикрашала його голову. Справа була у поставі, у погляді, та й у вбранні, що вже там казати. Червоний сюртук, білі штани, високі чоботи і сріблястий плащ, перекинутий через праву руку. Він стояв так, наче всі гості були його підданими. А дивився тільки на мене. І стільки тепла було в його очах. Стільки любові.

Як я могла не поспішати?!

Та до поради леді Мейрі все ж таки дослухалася. Трохи сповільнила свій крок, щоб з гідністю пройти повз аристократів, які з’їхалися до Содії з усіх куточків світу. Пройти як справжня королева. Як та, що гідна бути поряд з лордом Фрейвіл.

Я відчувала погляди на собі. Відчувала так, наче це були гарячі сонячні промінчики. Наче близькість полум’я. 

— Леді Айло, — Оуен крокнув мені на зустріч, зупинився на верхній з трьох сходинок і подав руку.

— Мій королю, — я відповіла з легкою посмішкою і вклала пальці в його долоню.

Ще два кроки, і ми обидва стоїмо поряд з храмовником. Стоїмо вище за інших. Оуен кидає ще один погляд на гостей, а потім киває чоловіку в білих шатах.

Той схиляє голову і починає зачитувати молитву пантеону П’яти. Я не дослухаюся до його слів, вони проходять повз мене. Їх заглушує стукіт мого серця. Я відчуваю тільки руку короля і погляди. Безліч поглядів, які зосереджені на нас.

— Ваш флакон, — храмовник у якийсь момент простягає руку до мене. І за мить отримує різну посудину з білої деревини. — Долоню.

Тонкий ніж розрізає шкіру, кров крапає у відкритий флакон, наповнюючи його. Усього кілька крапель, і флакон закриває чоловіка мозолиста рука.

— Ваш флакон, — храмовник звертається до короля, як до рівного. — Долоню.

Другий такий самий флакон наповнюється кров’ю короля.

— Під поглядом П’яти ваші долі пов’язані від сьогодні і до кінця ваших днів, — наступні слова лунають, коли храмовник вішає мені на шию флакон з кров’ю Оуена. Потім мій флакон опиняється на шиї короля. — Від сьогодні і навіки.

— Від сьогодні і навіки! — підтримують храмовника гості голосним ґвалтом голосів, від яких мурашки біжать по шкірі.

А Оуен стоїть навпроти, посміхається і затискає поріз на моїй долоні. Потім знімає плащ зі своєї руки, простягає його храмовнику і опускається на коліна. Я повторюю за ним. Щоб за мить нас обох накрило прохолодною сріблястою тканиною. Захисним знаком того, що ми обидва тепер під захистом П’яти.

— Моя королева, — шепоче Оуен з такою хитрою посмішкою, що  мені насилу вдається стриматися від сміху. Одразу вся напруга сходить, весь страх зникає. Бо я щойно стала дружиною цьому чоловіку. А за мить…

— Айла Фрейвіл! — голос храмовника лунає зверху. Він знімає з нас плащ. — Підіймися. Поглянь на мене та скажи, чи готова ти стати служницею богів?

— Готова, — мій голос лунає рівно. 

— Чи готова ти оберігати ці землі та їхніх мешканців, як їхня королева? Готова бути мудрою дружиною короля та його помічницею?

— Готова.

— І чи готова ти до того, що через тебе боги будуть діяти на землі? Готова сприяти їхній волі та їхнім рішенням?

— Готова.

— Тоді я прошу пантеон П’яти поглянути на тебе та благословити. Від нині і до своєї смерті ти, Айла Фрейвіл, королева Содії!

Чоловіча рука знімає з моєї голови тонку тіару і вдягає майже невагому срібну корону. 

А Оуен розвертає до гостей і змушує зробити крок вперед до першої сходинки. Гості дивляться на нас кілька миттєвостей, а потім, як один, поважливо схиляють голови.

— Хай живе королева! — лунає перший вигук.

— Хай живе король! — підтримають його ще кілька голосів.

— Хай живе Содія! — вже майже всі долучаються до цього.

А я тримаю за руку свого короля і чоловіка, не вірячи в те, що традиційна частина завершена. Ще кілька миттєвостей, і всі почнуть святкувати.

Мить. Ще. І ще.

І простір над нашими головами розриває дзвінкий писк. Незрозуміло звідки беруться зі два десятки пташок. Невеличких, біло-синіх, з довгими трикутними крилами. Вони відкривають жовті дзьоби у писку, а з їхніх крил злітає дрібна снігова крихта.

— Крижані сойки, моя королева, — шепіт Оуена змушує мене опустити погляд, відірватися від споглядання за птахами, що ширяють під стелею. — Я ж обіцяв вам їх показати.

Тепло підіймається зсередини, заповнює мене. І я вже не зважаю на погляди гостей, обіймаю чоловіка, широко посміхаючись. Відчуваю його руки на талії, а потім і легкий поцілунок, від якого серце підстрибує у грудях.