Розділ 9.1

— Швидше, Айло!

Коні неслися вузькою дорогою, з-під їхніх копит вибивалися шматки землі. Вітер бив по обличчю, а попереду виднівся круп чорного коня, на якому їхав король Содії.

Я нахилилася до шиї сірої кобили і закусила губу.

Це був безглуздий вчинок. Безглуздий і дуже небезпечний. Я послухалася свого короля, підговорила леді. Лейла нехай і не була в захваті, заважати не стала. Мої фрейліни відвернули увагу охорони. І виграли нам час, за який Оуен вивів коней зі стайні.

І тепер… тепер ми виїхали за стіни, наближалися до міста. 

А за спиною, напевно, весь палац зараз підіймають на вуха. Бо і конюх про все знає, і варта на воротах. Всім їм король віддав наказ.

Оуен озирнувся, ніби почувши мої думки, і широко посміхнувся. 

А попереду вже виднілися невисокі стіни міста. Я бачила великі відкриті ворота з того ж самого матеріалу, що і частина дахів. Леді Фрейвіл казала, що це каміння. Але якесь особливе. Та і назва така, що не запам’ятаєш. Щось на ельфійській.

У місто ми в’їхали за кілька миттєвостей. І тільки тоді Оуен натягнув повіддя, уповільнюючи крок коня. Знову озирнувся і випростався у сідлі.

— Леді Айло, дозвольте познайомити вас зі столицею.

Я зупинила конячку і звела очі. 

Лланда була величезним містом. Найбільшим у всій Содії. Огороджена з усіх боків скелями, захищена стінами та погодою. Усіяна невеликими двоповерховими будинками з білого та сірого каменю. Де ніде над чорними дахами здіймалися струмені диму. Широкими вулицями гуляли містяни. Хто пішки, хто верхи. Інколи повз з гучним звуком проносилася карета або віз, з одною-двома конячками і червонощоким кучером.

А небо… небо над містом було таким чистим, безхмарним, яскраво-блакитним. Як товста крига.

— Я хочу показати вам найкращі місця столиці, — Оуен заговорив, коли я знову подивилася на нього. — Я хочу, щоб ви закохалися в це місце, моя королево. Бо це ваше місце.

— Я вже починаю закохуватися, — відповіла я з легкою посмішкою, дивлячись чоловіку в очі. — Ведіть.

Король штовхнув коня п’ятами, змушуючи того піти широкою дорогою. Ми їхали поряд, я крутила головою, роздивляючись архітектуру і дивуючись тому, як сильно вона відрізняється від тієї, що я бачила вдома. Ніяких високих стель, ніяких арок чи прикрас будинків. Навіть балконів немає. Лише рівні стіни, вузькі віконечка, важкі дахи. Та попри це, будівлі не виглядають грубо. Вони скоріш нагадують захисників. Такі ж міцні, нерухомі.

— Там розташована міська площа, — король вкотре заговорив, показуючи вбік. — Ви можете бачити великий шпиль — це ратуша. А за нею храм. На площі проводяться всі ярмарки, коли торговці до нас допливають.

— Багато випадків, коли кораблі тонуть?

— Не так вже й багато, — знизав плечима король. — Один-два кораблі на рік. І то тільки через дурість самих купців. Всі знають, що у першій половині мореґану краще не виходити в море. Я тому дуже здивувався тому, що ви прибули якраз у мореґан. Я гадав, що чекати на вас доведеться до труйня, а то й до зоріня.

— Капітан корабля запевнив, що знає ці води, як свої п’ять пальців, мілорде. Ми потрапили у шторм, та він нас майже не зачепив.

— І я радий це чули, Айло. Не знаю, що робив би, якби ви не допливли до Содії.

І так поглянув на мене, що серце під горло підстрибнуло.

— Але це і добре, що ви побачите кінець зими у Содії. І те, як приходить весна.

— Мені дуже цікаво, наскільки одне від одного відрізняється.

— Не дуже, — Оуен примружився. — Якщо чесно. Вітри втухають, опадів майже не буває, сніг трохи сходить. Та ви точно помітите, як потеплішає влітку. Непідсилена вогняними рубінами земля оголиться, зазеленіє. Тут в долині. Лише в долині. Далі на північ такого ви не побачите. Проте зможете побачити, як гніздяться сніжні віверни. Почути як співають крижані сойки. Ви бачили колись крижаних сойок, Айло?

— Ні. Навіть не чула про таких птахів, — хитнула головою. — Це ж птахи?

— Так. Якщо зголоситесь, влітку я можу показати вам все це. А зараз дивіться, там починається квартал алхіміків. Бачите оту величезну скульптуру? Так, звідти починаються будинки та майстерні тих, хто допомагає нам всім тут жити. Тільки завдяки алхімікам ми в змозі щось ростити на своїй землі. 

Я придивилася до скульптури, на яку вказував король. Та ніяк не могла зрозуміти, що на ній зображено. Проте матеріал впізнала — той самий незвичний камінь, яким було вкрити дахи будинків Лланди.

— Там квартал ковалів та лихварів, — промовив Оуен, коли ми повільно проїхали повз чорну статую. — Пам’ятаю, як в дитинстві тікав з замку з братами, щоб подивитися, як виковують зброю. Як шипить залізо, коли його розжарене опускають в воду. Неймовірне видовище.

— Ніколи не бачила, як роблять зброю, мілорде.

— Бажаєте подивитися? Гадаю, що ми знайдемо ковалів, які прямо зараз займаються цим дивом.

— Краще покажіть мені місто, — хитнула головою. І прикусила язика, щоб не нагадати королю про найманого вбивцю і варту палацу, яка вже напевно квапиться у місто по свого монарха.