Розділ 4.2

***

— Міледі, сюди, — Тія люб’язно показувала мені шлях коридорами та не припиняла посміхатися. Сьогодні зранку її подруги не було, за словами служниці, Шейя захворіла і тому лишилася у кімнатах для прислуги.

Та це мене хвилювало менше за все. Бо за мить…

— Як холодно, — прошепотіла я, виходячи за дівчиною через головні двостулкові двері на вулицю.

Служниця здивовано поглянула на мене. Вона вийшла супроводжувати мене в одній сірій сукні. Так, з теплої тканини. Так, з важкою спідницею. Та все ж таки дівчина не вдягла нічого поверх.

А от я куталася в плащ з хутряним облямуванням, дістала зі скрині свої найтепліші чобітки. Та все одно відчувала, як мене пронизує крижаними поривами вітру.

— Ви звикнете, — пообіцяла дівчина. — Всі звикають.

Це я вже чула. Тому тільки кивнула і жестом запропонувала вести мене далі. У парк, розбитий перед Крижаним палацом. У парк, який огороджували великі стіни з білого каменю. У парк, в якому на мене чекали.

Короля я побачила здалеку. Він стояв біля центральної статуї, яка зображала чоловіка, що опустився на коліно та спирався рукою на меч, який стирчав з каменю. Голова цієї людини була опущена, а на ній скульптор відтворив велику корону.

— Мій королю, — я підійшла ближче і присіла в реверансі, на мить забувши про холод.

Сьогодні Оуен вдягнувся тепліше, ніж на сніданок. Вузькі чорні штани, біла сорочка і темний жакет. Та цього одягу, як на мене, все одно не мало вистачати для збереження тепла.

Корону він сьогодні знову не вдягнув, наче не бажаючи підкреслювати свій статус у власному домі.

— Леді Месау, — чоловік посміхнувся, побачивши мене. — Щиро радий, що ви прийняли мою пропозицію.

У відповідь я тільки посміхнулася і знову подивилася на скульптуру:

— Кого тут зображено?

— Мого прадіда. Скульптор посміявся з нього. 

— Чому? — я насупилася. — Він не схожий тут на себе?

— Може, і схожий, — знизав плечима лорд Фрейвіл. — Я не бачив його за життя. Та зверніть увагу на те, як він схилив коліно. Як з’їхала на бік корона. І цей меч… Чотири грані. Кончар. Натяк на те, що мій прадід був байстрюком.

Я чула, що байстрюків називали кончарами. Знала, що на їхніх гербах мав бути присутній меч. Та не знала, що це все пов’язано.

— Якщо він був королем… чи важливо все інше? — тихо спитала я, помітивши глибоку зморшку поміж світлих брів короля.

— Не можу вам відповісти на це питання, леді Месау, — Оуен посміхнувся, згадавши, що ми обидва тут робимо. Простягнув руку, запрошуючи пройтись. — Та я вже віддав наказ прибрати з парку цю скульптуру. Мій прадід заслуговує на кращу згадку про себе.

— Звісно, мілорде, — я вклала пальці в чоловічу долоню.

— Перепрошую, леді Месау, — він посміхнувся, обравши кам’яну стежку між густопосадженими хвойними деревами, — якось я неправильно почав розмову зі своєю нареченою.

— Мені цікаво вас слухати, мілорде. До того ж я так мало знаю про Содію… 

— Нехай вас це не лякає, леді…

— Прошу, мілорде, просто Айла.

Він посміхнувся: 

— Тоді й ви можете називати мене за ім’ям. Адже ми скоро станемо чоловіком та дружиною.

Від цього уточнення у мене серце підстрибнуло у грудях і подих перехопило.

— Я чув, що ви вже встигли ближче познайомитися з леді Содії та моєю матінкою.

— Так, це був незабутній вечір, — посміхнулася я. 

— Вона вас не турбує? Моя мати може бути дуже впертою та настирливою, — Оуен поглянув на мене і примружився. — Це в неї з’явилося з тих часів, як загинули мої старші брати у війні за Кришталеве море. Солена війна змінила мою мати.

— Я вам дуже співчуваю, ваша величносте, — тихо пробурмотіла я. — Я чула про ті події. Це страшне.

— Вам нічого боятися, Айло, — нова посмішка осяяла його обличчя. — Солена війна була останньою війною для Содії. Вже десять років ми зберігаємо мир у межах своїх кордонів. І я планую підтримувати цей порядок. 

— Це мене заспокоює, ваша величносте…

— Оуен, — наголосив король. — Ми ж з вами, здається, домовилися.

— Так, — я збентежено поглянула на чоловіка. — Звісно. Оуен. Я просто замислилася. Ви спитали про вашу матінку… Вона чудова жінка, я у цьому навіть не сумніваюся…

— Але? — правильно зрозумів мене він.

— Але вона ухвалила кілька рішень, які стосуються безпосередньо мене. І ці рішення мені не подобаються. Та вам нема чого хвилюватися, — швидко запевнила я його. — Гадаю, що невдовзі ми з вашою матінкою порозуміємося. 

— Дуже на це сподіваюся, — кивнув він, повертаючи направо на перехресті двох тонких доріжок. Тут було менше дерев, проте починалися пухнасті зелені кущі обабіч від дороги. Зелені та листяні, що мене здивувало. — Та навіть якщо ні, мене це не засмутить. Розповісте про рішення, які вона ухвалила?