Розділ 1

Жінка сиділа у глибокому кріслі, кутаючись у хутрову пелерину. У світі безлічі свічок неважко було помітити що вона стара і страшна, як гори, що оточили палац.

— І що, ти готова до всього цього? — її голос проскрипів немов гілка старезного дерева, на яке налетів вітер.

А я… я намагалася не тремтіти. Від холоду, який був у цьому місці за пана. І від страху. Бо я не була готова. Точно не була

— Так, — голос здригнувся, видаючи брехню. Кашлянувши, я видихнула і, звівши очі на ту, що питала мене, промовила. — Так, леді Фрейвіл, я готова стати дружиною вашого сина.

— Ще б ти відповіла інакше, — вона пирхнула і змахнула сухою рукою. — Не кожного дня випадає нагода стати королевою, га?

Я прикусила язика і просто ввічливо посміхнулася у відповідь.

Може і не кожного дня випадає така можливість. Та й інших охочих я щось не помітила, поки їхала з теплого сонячного дому у це покинуте богами та природою місце. У цей крижаний морок, який мав назву королівство Содія.

Королівство? Ха! Просто великий клапоть відірваної від будь-якого материка землі. Клапоть, вкритий снігом та льодом, які ніколи не тануть. Клапоть, огороджений з усіх боків такими високими скелями, що сонце майже не зазирає у цей морозний світ. 

Стати королевою цього… От навіть не знаю, чи справді батько ухвалив таке рішення через велику любов до мене.

Здригнувшись від ознобу, який пробирав до кісток, я знову подивилася на жінку, яка лякала одним своїм виглядом. Наче увібрала у себе весь той холод, що тут панував.

— Роззуйся, — промовила вона.

— Що?

— Зніми свої черевички, які якесь дівча власноруч вишивала перлинами, — стара скривилася. — Давай.

Це було настільки несподіваною вказівкою, що я навіть питати не стала. Зняла черевики й торкнулася босими ногами холодного чорного каменю… і застигла від здивування.

Підлога була теплою. У приміщенні не було жодного каміна, щоб зігріти повітря і стіни. Але підлога була теплою.

— Це місце ще не раз здивує тебе, дівчинко. А тепер йди, слуги покажуть тобі твою кімнату. Ти мала дуже втомитися після такої довгої подорожі. 

— Дякую, леді Фрейвіл, — я швидко взулася і випросталася, склавши руки у замок перед собою, щоб уклонитися. — Коли ви не проти, я б хотіла спитати…

— Про те, коли тебе познайомлять з королем? — вона не дала мені навіть закінчити, порушуючи всі правила етикету. — Звісно тебе це цікавить. Не хвилюйся, ви познайомитеся як тільки він повернеться з полювання.

Мимоволі я поглянула у бік вікна, за яким лютувала завірюха.

Король на полюванні? У таку негоду?! Це ж якесь божевілля!

Та казати про це вже не стала. Ще раз уклонилася матері короля і крокнула до дверей.

— Кутайся тепліше вночі, вони в нас холодні, — голос старої наздогнав мене вже у проході.

— Дякую за пораду, міледі. М’якої вам ночі.

«М’якої ночі?»

Я сама пирхнула від того, чого побажала цій жінці. Вона точно не потребувала м’якості, вона потребувала тепла. Як і всі ті нечисленні мешканці палацу і кількох міст та сіл навкруги.

У коридорі чекало двійко дівчат, вони склонилися при моїй появі. І одна, та що була з сірим довгим волоссям, зібраним у товсту косу, заговорила до мене:

— Пані, ваша кімната вже готова, а речі розкладені. Якщо ви не проти, ми пропонуємо вам пройти за нами. Ми готові допомогти вам підготуватися до сну.

— Добре. Як твоє ім’я?

Дівча ще сильніше схилила голову:

— Тія, міледі. А це Шейя. Допоки ви не прикликали до себе фрейлін, ми будемо вашою допомогою у цих стінах.

Фрейліни… Мої майбутні фрейліни мали виїхати наступним кораблем. Тобто, якщо не стрінуть шторм десь на шляху, дістануться Содії днів за десять.

Я точно знала, що для молодої королеви Ісафіру підбирали фрейлін дуже ретельно. Моя кандидатура була відсторонена через невисокий зріст. Подумати тільки! Зріст!

Цікаво, які умови були для дівчат, які згодилися поїхати у сніжну Содію? Сумніваюся, що надто суворі. 

Служниці більше і слова не сказали, мовчки провели мене незнайомими коридорами й відкрили двостулкові двері з пористого чорного дерева. За ними знайшлася невелика кімната у блакитних та білих кольорах. Широке ліжко під золотим балдахіном, платтяна шафа кілька тумб та овальне дзеркало на стіні.

Якщо спочатку мені здалося, що превалюючи кольори тут білий та блакитний, бо саме такими були стіни та стеля, то помилку я визнала за мить. Превалюючим кольором був колір золота. Бо все, до чого дотягувався погляд, було оздоблене цим металом.

— Тут я буду мешкати до весілля? — спитала я, роздивившись.

— Так, міледі. Вам подобається?

І що я мала відповісти? У маєтку батька мої кімнати були в три рази більше. Я сама підбирала тканини та майстрів. Та правила не дозволяли відповісти так, як того бажало серце.

— Мені все подобається, — усмішка вийшла, наче, натуральною. — Я стомилася і бажаю прийняти ванну перед сном.