Дитяча гра з недитячими наслідками

Я з накрученими кучерями у маленькій пишній сукні. На ногах парадні черевички. Мені сім років - констатують розміри взуття і сукні. Сім! - наголошує свідомість. 

Знову?! - панічно проноситься в моїй голові, та я жену цю недоладну думку. 

Мені не могло бути сім років двічі. Люди не можуть двічі проходити один і той же вік. Як там в прислів’ї? “В одну річку не ввійдеш двічі”. 

На мить я схвально посміхнулась, та посмішка швидко сповзла з мого обличчя. Звідки я його знаю?  

Ми з дівчинкою мого віку сидимо у вітальній заможного будинку на широких, зручних, трохи завеликих для нашого віку, кріслах. Ми гостюємо в одному  з сотень тисяч будинків невеликого острівного королівства, типу Великої Британії. 

Я нетутешня. Іноземка, що приїхала з далекої України за новими враженнями. Дочка господарів будинку з радістю розділяє зі мною та іншою гостею основну гастрономічну традицію королівства - чаювання. Ми неквапливо п’ємо світло-янтарний напій з мініатюрних фарфорових чашечок, поступово налаштовуючись на розмову. Маленька “господарка” у небесно-блакитній сукні подає голос - починає оповідати нам звичаї своєї країни:

- Кожну дівчинку, народжену у королівстві, називають графинею. Це наша найстародавніша і найважливіша традиція. - «Графиня» сьорбає ковток чаю так витончено, що я мрійливо закочую очі. Круто народитися графинею! Теж так хотіла б. 

- А як називають дівчат там, звідки ти приїхала? - вимогливо запитує вона. 

- Пані. - відповідаю я, поспіхом згадуючи, що так називають з ввічливості дорослих жінок, а маленьких дівчаток якось не прийнято величати окремими словами. Хіба що панночка, панянка. Та коли я хоч раз чула таке звернення? 

- Майже те ж саме, що і графиня. - додаю я. Виставляти свою країну в негативному світлі якось не хотілося.

*          *          *

В напівтемній вітальні запалено декілька гасових ламп. Серед тиші кімнати чується лише шурхотіння десятка пишних суконь і приглушений стукіт підборів об дерев'яну підлогу. 

Я поруч з іншими маленькими гостями “графині”. Граємо в якусь дивну гру. Збираємось у коло, беремося за руки, водимо хороводи, а потім пошепки переповідаємо одна одній різні дитячі таємниці, поки не чують дорослі. Після цього знову об’єднуємо руки в коло, і несамовито кружляємо, поки в кожної з нас перед очима не пронесеться калейдоскоп різнокольорових атласних стрічок в дівчачих зачісках.

І от в кімнату увійшла нова гостя. На фоні інших дівчат вона особливо виділялась висотою свого зросту. Сукню її приховувала чорна мантія, з низько натягнутим на чоло капюшоном. А довгі локони прямими пасмами обрамляли невеличке обличчя. Чому її батьки не закрутили їй волосся у кучері, як всім іншим дівчатам? У тьмяному світлі гасових ламп я помітила, що її пасма мали незвичний колір. Поруч зі мною кружляли власниці чорнявих та білявих, русих та рудих пасмів. А ці були срібні. Кольору місячного сяйва. Нетипово кощаві для дівчинки пальці випадково посунули край капюшону вбік, і я відсахнулась. Під ним приховувалось обличчя самої старої бабусі, яку я колись бачила. На вигляд їй було більше сотні років. Зсохла, з впавшими щоками, вона звернулась до нас, дітей, своїм старечим зморшкуватим ротом: 

- Приймете мене в гру? 

Ми - з десяток дівчат семирічного віку, не хотіли здаватися нечемними, і дружньо погодилися. Однак я відчувала сильний дискомфорт, коли між кружляючими у хороводі гарненькими дитячими обличчями помічала потворну мармизу старої. Як добре, що тіні від її капюшона більш-менш приховували її відштовхуючі риси!

Ми кружляли у хороводі, взявшись за руки багато разів. А коли хтось закінчував гру, ми брались за руки і починали ходити по колу знову. На одному заході у старої спав капюшон. Я здивувалась, бо на вигляд їй можна було б дати приблизно шістдесят років. Як вона змогла так раптово помолодіти? Може це якийсь магічний хоровод? Хтозна, може я сама ось-ось перетворюсь у немовля? Ото буде прикол, коли дорослі побачать!

Раптом стара вирвала руки з кола і поринула в його центр. Її тіло почало мерехтіти, змінюватись, дужчати. Срібні дотепер пасма набували ясно-пшеничного кольору. Обличчя набухало пружністю, молодістю. 

Дівчата розбіглись від неї у різні сторони. Хтось стояв мовчки, та пильно вдивлявся, хтось налякано шепотів на вухо подрузі нерозбірливі слова. Більшість від подиву затуляли рота рукою. 

Одна дівчинка піднесла долонь до рота і заверещала. Її пальці швидко скрючувались, а юне обличчя морщилось, наче чиїсь невидимі руки прямо зараз куйовдили її шкіру зсередини. 

Вона щільно затуляла старечими руками очі і голосно плакала своїм семирічним голосом. 

Почувся писклявий крик «герцогині» :

- Хапайте стару! Вона вкрала її молодість! Крадійка молодості!

Але ніхто не зрушив з місця. Кожна дівчинка боялась, щоб доторк старої не вкрав її власні літа. 

Стара тим часом кашлянула останній раз своїм старечим голосом, а потім промовила: 

- Не засуджуйте мене заради Бога. Все життя прожила в бідності з коханим чоловіком. Наші з ним молоді роки пройшли і я залишилась старою і негарною з чоловіком-рибаком. Більше на мене ніхто не дивився. Чоловік помер близько моїх шістдесяти. Шістдесят років я вже одна живу на білому світі, гидка та нікому не потрібна. Я так хочу почати все заново! Так хочу подобатись, закохуватись, радіти своєму тілу. - вона радісно закружляла довкола своєї осі, а потім, згадавши щось особливе, продовжила: