5.6

— Я б відкрив кондитерську, — я мало не засяяв, як те сонечко, дивлячись на Мілліану, — і готував би десерти з задоволенням, але лише в тому разі, якби жінка, якій належить моє серце, регулярно їх куштувала. Проте я знаю, що ця леді... Не змогла б відвідувати площу так часто. У неї забагато справ. Тому... — голос став мрійливим-мрійливим. — Я б приносив для моєї леді ці солодощі. До кабінету, до лабораторії. Дбав би про те, щоб вона не забувала поїсти — не лише солодке, бо я багато чого вмію готувати. І нагадував би їй, що відпочивати теж важливо.

Мілліана багатозначно гмикнула, дивлячись на воду, а тоді спитала:

— І чому ж ти обрав саме цю леді? — на диво, цього разу голос її звучав не роздратовано, скоріше втомлено, — Ви заледве знайомі. Як ти можеш кохати її? Хіба це не дивно? Я можу зрозуміти тих, хто тут заради грошей чи шанс колись посісти місце короля-консорта. Вони мене, звісно, теж дратують, але їхні мотиви очевидні. Ніхто з них не вдає, що я — кохання всього їхнього життя.

— Але ж хіба кохання обов'язково має приходити вчасно, після тривалого знайомства? Це не так працює! — щиро вигукнув я. — Я зростав на прекрасних легендах про кохання з першого погляду, про іскру, що спалахує у серці і перетворюється на невгасиме полум'я. Іноді просто дивишся на людину — чи ельфійку, неважливо, — і розумієш, що вона твоя, а ти її. І все. Більше нічого вам знати одне про одного не треба. Ви вже... Призначені долею. Якось так. 

Я витримав паузу і додав: 

— Окрім того, опісля, коли перша хвиля закоханості пригасла, я придивився до своєї прекрасної леді і зрозумів, що вона не лише красива і розумна, а й має такий характер, що бідолашний я! Це теж приваблює. Пелюстку тюльпана легко змахнути, а піди витягни колючку!

"Це називається мазохізм", — буркнув Лі. Я майже чув, як він закотив очі.

— Який же ти дивак, — зітхнула вона співчутливо, — Ти ж знаєш, що усього цього ніколи не було б, якби мій дядько не наполіг? Мене анітрохи не цікавлять... Стосунки, — на мить здалося, що Міллі знітилася, — Але в королівстві ціла купа леді, яким палець до рота не клади — дай заміж вийти. Особливо якщо альтернатива — навʼязаний родиною мерзотний старигань. Майже будь-яка з них радо прийняла б твою пропозицію без принизливих конкурсів.

— Якщо чоловікові підійде будь-яка жінка, — відповів я серйозно, — це означає, що насправді йому не потрібна жодна з них, Мілліано. От і все. А я б не боровся і не брав участі в цих конкурсах, якби мені не потрібна була та, заради кого я це роблю.

Вона якось невесело гмикнула, й занурилася у власні думки. Втрачати дорогоцінні хвилини спільного часу не хотілося, тож, помітивши, що на березі музиканти заграли ніжну, повільну мелодію, я швидко зорієнтувався і простягнув Міллі долоню, запрошуючи її до танцю.

— Дозволь тебе запросити.

— Що, тут? — розгублено спитала вона, з сумнівом озираючись на всі боки. Озеро було спокійним, тож човен не хитався так, як це могло бути на морі, та це однаково було трохи ризиковано.

— Чому ні? Я тебе втримаю.

Світлі брови принцеси насупилися, поки вона вагалася, та, зрештою, обережно вклала долоню у мою.

Я міг би, звісно, простелити тінями нам цілісіньке озеро, і ми б кружляли ним, не торкаючись ногами води. Але я розумів, що настільки відверто свою магію показувати не варто. Саме тому Тіні омили човен під водою, надійно зафіксували його, щоб той не хитався під ногами. Я торкнувся руки Міллі, і серце затріпотіло від хвилювання. 

Магія під човном затріпотіла теж, та й човен слідом за нею. Здається, мені доведеться добряче стримуватися, щоб ми не перекинулися. Але... Зайвий раз проявлю витримку. Зараз головне, що ця дівчина нарешті підпустила мене до себе. 

Я справді задався питанням, нащо борюся, чому настільки вперто намагаюсь завоювати її серце, і одразу ж отримав відповідь: бо Мілліана надзвичайна. Бо поруч з нею у мене в грудях наче соловейко тьохкає, і я не здатен стримуватися. Бо... 

Бо, зрештою, не завжди кохання має бути логічним!

Ми спинилися одне навпроти одного, зійшлися ближче, ніж було б доречно на балу, і нарешті затанцювали. Рухались маленькими кроками, обережно, намагаючись нікого не зачепити і не випасти з човна.

Це було прекрасно.

Як і очікувалося, Мілліана ідеально танцювала. Вона ж бо була принцесою, а тих ще й як муштрують... Не дивно, що вона звикла відкладати сон і відпочинок. 

Нарешті наші погляди зустрілися, й Міллі ледь помітно зашарілася, але вперто не розірвала зорового контакту, бо такі були правила. Мені це було до вподоби.

Зовні вона здавалася незворушною, але я жадібно ловив будь-які зміни в ній: прискорений пульс, уривчасте дихання. Будь що, що видасть, що мені вдалося її зачепити, хай як вона намагалася вдати, що це не так.

Я помітив її подив, коли Мілліана зрозуміла, що я танцюю не гірше за неї, й ледь помітно підморгнув їй, ледь не сяючи від того, як вона намагалася стримати усмішку.

Ми ідеально пасували одне одному. Вона мала це відчути. Але в мить, коли я мав нахилити її, човен раптом щосили струсонуло, ніби в нього врізалося величезне чудовисько.