РОЗДІЛ 5

Аксель

Інквізиція! Це ж треба таке придумати! Я залишив Міллі, як вона і просила, але досі кипів від гніву. 

Так, я знав, що в цьому світі не все гаразд з прийняттям різноманіття магії, але ж мають бути розумні межі! 

"Нема жодних розумних меж, Акселю. Нема. Міллі сказала тобі щиру правду. І я прошу тебе... Я наказую тобі — а ти знаєш, я рідко це роблю, — більше ніколи не наближатися до неї з розповіддю про нашу магію!"

Та зрозумів я, зрозумів. Не дурень... І не треба так красномовно мовчати! 

І взагалі, як на мене, вона доволі непогано прийняла цю новину, як на місцеву...

"Їй жодним чином не треба було дізнаватися цю новину, Акселю".

Я вирішив залишити цю репліку без відповіді. Просто повернувся до кімнати, прошмигнув тінню крізь двері і влігся спати на місце своєї ілюзії. Можливо, завтра Міллі все ж тепліше реагуватиме на мене. Треба все-таки якось випросити у неї особисту розмову!

"Не мостися спати, — Володар Безодні не залишав мене ані на мить. — Я знаю, Акселю, що ти обов'язково спробуєш полізти до Мілліани. І обов'язково спробуєш все зіпсувати". 

Та я ж вже обіцяв...

"Якщо Міллі зречеться моєї сили, вона загине". 

Якби я не лежав, то зараз впав би, як підкошений. На щастя, ліжко дещо страхувало від цього, але я аж скам'янів, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. 

— Претемний?.. — прошепотів я ледь чутно. 

"Я можу стати покровителем когось з його дозволу, а можу ввести тіні в тіло сам — але тоді, якщо від моєї послуги відмовляться, їх буде знищено, а зв'язок зруйновано. Мілліана з батьками мала загинути в аварії ще немовлям, але так вийшло, що я врятував її. Про варлоцтво з дозволу, звісно, не йшлося. Це було неможливо. Діти не дають згоди на чаклунство". 

Не може бути...

"Вона досі не знає про те, що в ній живуть мої Тіні, і не відчуває їх, проте вони підживлюють її тіло. Я сподівався, знайдеться альтернативний метод лікування, ми відшукаємо спосіб зробити її знову цілісною, без Тіней, але, на жаль, все було марно. Мілліана може прожити довге, щасливе життя... Якщо не зречеться сили. І є ідеальний спосіб не зректися чогось — не знати про це. Тому, Акселю... Не смій говорити їй. Жодного слова. Навіть заїкатися про це не смій. Втямив?! Якщо ти насмілишся розповісти Мілліані про її таємницю, я знищу тебе". 

У мене всередині все похололо. Ні, цього не може бути...

"Але так є".

Навіть під ранок я досі не зміг переварити цю новину. Кілька разів казав собі, що Міллі ніколи не відмовиться від варлоцтва, якщо знатиме що це для неї означає, але десь глибоко всередині мене гриз сумнів. А що як вона все ж піде на це?

Хай там як, цього разу я не міг порушити наказ Претемного. Не насмілився б. Якби я дізнався про це раніше...

"Ти однаково зробив би якусь дурню".

Як жорстоко. Не настільки я й поганий...

"Настільки".

Я ображено засопів, тоді перевернувся на інший бік і розплющим очі. Сонце вже зійшло, й кімната була наповнена світлом. За вікном співали пташки, а на тумбі біля ліжка лежав лист з королівською печаткою.

Залишки сну як рукою зняло. Підхопившись, я розгорнув його, сподіваючись, що він від Міллі, й почав читати. Та, зрештою, це виявилося запрошенням якомога швидше прибути на королівську кухню для другого етапу відбору.

Судячи з того, що вчора нам підсунули в їжу сонну траву, а сьогодні не стали будити, перевага буде за тими, хто раніше прокинеться. Тож я вирішив не гаяти часу: швиденько вдягнувся, привів себе в порядок за допомогою магії, і вже збирався було вийти з кімнати, як раптом помітив інший лист, ще запечатаний, поряд з єдиним сусідом, що досі хропів. Інші вже пішли, й навіть не подумали штурхонути мене. Та, враховуючи те, що я зібрався зробити, мені взагалі гріх жалітися.

Роззирнувшись, я потягнувся за його запрошенням, та варто було лише торкнутися його, як мене вжалила магія. Не настільки сильно, щоб завдати серйозної шкоди, але неприємно.

Схоже Міллі передбачила такий хід подій.

Що ж, це пояснювало чому ніхто не спробував поцупити моє.

У всякому разі, я не збирався хвилюватися. Покажіть мені того варлока Претемного Лі, який не вміє добре готувати! Гаразд, одного знаю, але це неважливо. Мені потрібно поспішати і швидше ставати до роботи. 

Коли я прибіг, у частини аристократів уже щось кипіло. Та було помітно, що ані раннє пробудження, ані якісні продукти їм не допоможуть. Хтось вже ледь не спалив кухню.

— Чому я повинен готувати? — обурювався інший, доки я пробирався до свого місця, зазначеного на запрошенні. — Чому взагалі це все покладають на плечі чоловіка?!

Леді Абер не припиняла посміхатися, але дуже красномовно стукнула парасолькою по підлозі.

— Тому, що хороший король може попіклуватися про свою родину самотужки, а не побутовий інвалід, за якого усі все мають робити. От уявіть, ваша дружина вагітна і захоче їсти серед ночі, коли всіх слуг вже відпустили відпочивати. Що ви тоді робитимете?