4.3

— Ну і як це розуміти? Про яку таку дивну природу казав Рендольф? Сніжок теж перетвориться на чаклуна і лізтиме мені під спідницю? У вас якийсь клан збоченців-перевертнів?

Аксель з невдоволеним шипінням спробував полізти мені на руки. Він спушився до такої міри, що здавався навіть ширшим за Сніжка, але навіть бажання погладити м'яке хутро не виявилось настільки сильним, щоб я впустила Акселя до себе. тож довелось спихати кота. 

Нарешті він здався і перетворився на чоловіка, на щастя, вдягненого. 

— Не перекинеться Сніжок на людину. Він не вміє. Він завжди був псом, всі п'ятсот років свого життя!

Примружившись, я важко зітхнула. Ця новина, звісно, тішила, але нічогісінько не пояснювала. А після того, що щойно сталося, я потребувала відповідей.

— То він — результат якогось магічного експерименту? Не твого, випадково? — з підозрою спитала я.

Дивлячись на Акселя, звісно, я не сказала б, що йому пʼять сотень років. Але з напівельфами ніколи не здогадаєшся.

— Ні, це... Я тут ні до чого. Сніжок терпіти мене не може. Просто це був улюблений пес одного чоловіка, дуже важливого для... для Претемного Ліонеля. І бог подарував псові вічність, — випалив Аксель. 

Вигляд у нього був такий, ніби зараз хтось мав дати йому запотиличника. Хтось лихіший за мене.

Звісно, мені було небагато відомо про богів. В нашому світі їм вже не поклонялися так, як колись, коли храми були повні людей. Але я могла скласти те, що пес був пов'язаний з темним богом, і те, про що Аксель обмовився раніше. А також слова Агнес і те, як дивно усі поводилися.

— Ви усі із цим пов'язані, так? — важко зітхнула я, намагаючись усвідомити цей факт, — Ти, Ітан, Лілія, Агнес, леді Абер...

Перераховуючи я зберігала зовнішній спокій, хоча всередині мене розривало від тривожних думок.

Якщо хтось дізнається, їм доведеться тікати. Навіть мій дядько не зможе захистити їх від радикалів, що радо затягнуть їх на вогнище.

Не офіційно, звісно. Дядько ніколи не схвалив би такого варварського дійства. Але так, щоб він не встиг втрутитися... Я ледь не заціпеніла від жаху, уявивши як усі мої наближчі друзі горітимуть на вогнищі. Заплющивши очі, я повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися.

— Ти ніколи ні перед ким не маєш про це згадувати, — холодно наказала я, — Навіть переді мною, розумієш? Якщо бодай хтось почує...

Нарешті Аксель сфокусував на мені погляд. Він схрестив руки на грудях і сказав:

— Звісно, я не збираюсь балакати про це повсюди. Але не думаю, що за принцесою хтось аж так уважно стежить і підслуховує, щоб настільки боятися. Все гаразд, Мілліано! Так, світ дещо не такий, як ти уявляла, проте він існує так уже доволі довго. І, як бачиш, все гаразд! Не відбулось нічого страшного! Хіба ні?

кинула на нього важкий похмурий погляд. Звісно ж Аксель не усвідомлював усієї серйозності загрози! Безвідповідальний бовдур!

— Погано думаєш, — пробурмотіла я, — Гадаєш з нашої родини усі пилинки здувають? Ніколи не чув історії про те, як королівські роди вирізали за одну ніч разом зі старими і немовлятами? Берися нарешті за голову, інакше через тебе усі опиняться у небезпеці.

Аксель схрестив руки на грудях. 

— Бунтівники просто не уявляють, з чим вони зіткнулися. Якби вони прийшли сюди, їм би довелось зустрітися з настільки могутньою силою, що ніхто б з них не зміг втекти звідси! Ніколи! Сили Тіней майже безмежні! Я... Я знаю одного чоловіка, який сам, самотужки, уявляєш, підкорив собі велетенську імперію!

— Я казала тобі більше не бовкати про це! — не витримавши, прогарчала я. З ним було просто неможливо розмовляти! — Ти взагалі... Просто йди, Акселю, — втомлено додала я, — Й, заради неба, слідкуй за тим, що і де говориш.

Я відвернулася від нього, намагаючись повернутися до роботи, та, звісно, сконцентруватися після всього, що щойно почула, було неможливо. Ніби мені замало було ненависті між ельфами та демонами! Ще тільки якихось богів тут не вистачало!

— Гаразд, гаразд, я помовчу про це, — втомлено застогнав Аксель. — Але чого так сердитися? Я здатен захистити себе і своїх близьких, — він зробив крок до мене, підступаючи впритул. — І тебе захистити здатен.

— Бовдур, — пробурмотіла я, стискаючи в пальцях сторінки записника, й вперто не дивлячись на нього, — Мені байдуже, що ти собі навигадував чи яким непереможним себе уявив. Це моя робота — захищати своїх підданих. Мій обов'язок — не допустити кровопролиття. Тож, якщо порушиш слово ще бодай раз — я зроблю все, щоб тебе не було не лише на відборі, а й в моєму королівстві. Тому що, хай як сильно ти мене дратуєш, я не бажаю тобі смерті.

Напевне, мій тон був достатньо зрозумілим навіть для такого зарозумілого покидька, як Аксель. Його долоні пурхнули до моїх плечей, але він не наважився торкнутися, натомість прошепотів: 

— Як я можу загладити свою провину? 

Ніби цей чоловік взагалі вважав себе винним!

— Більше не лізь до моєї лабораторії, — похмуро промовила я, хоча точно знала, що цієї обіцянки він не дотримується, — І будь обережний.  Це не жарти. Я не хочу відбивати вас всіх від проклятої інквізиції.