2.3

— Але ж його запросили! — здивовано зауважила вона. І я поблажливо всміхнулася.

— Це просто ввічливість. Дипломатичний хід, — мʼяко пояснила я. А сама напружилася. Бо Орвелл, вочевидь, так не вважав. Варто було б його відсторонити за спробу ментального втручання, та і Акселя також, але Орвелл вимагатиме доказів, а їх в мене немає.

— Дипломатичні ходи на особистому фронті — дуже небезпечна річ, — відзначила Ліля. — Переконана, що маркіз Орвелл знає про те, наскільки він... Небажаний кандидат на такому відборі, тож навіть сама його присутність для нього свідчить про особисту зацікавленість принцеси. Тому, Міллі... Ти власними руками дала цьому чоловікові зрозуміти, що він має шанс, попри те, ким він є. І попри всю небезпеку, яку він втілює. 

Я зітхнула. 

— Тут і Акселевої небезпеки достатньо...

— Аксель — бовдур і хитрун, — миттю заперечила Лілія, — але за ним не стоїть грізна сила. Гаразд, може, і стоїть, але не у вигляді чужої країни, і та грізна сила ще його за манулячого хвоста поскубе сама. Орвелла ніщо не спиняє і не контролює. Доведеться бути надзвичайно обережною, а ще відмовити йому одного разу так, щоб він не образився. Адже кожен крок може стати дипломатичним скандалом... Що? Агнес, чому ти так дивишся на мене? 

— Звідки ти про все це знаєш?! — обурено вигукнула Агнес. — Лілю, ти ж... Не політолог, зрештою!

Жінка зніяковіла. 

— Книжки люблю. Епічне фентезі, — буркнула вона. 

— Я думала, ти читаєш їх заради любові! 

— Там обидві лінії цікаві!

Я важко зітхнула, втомлена цією розмовою. На щастя, перший етап не вимагав моєї безпосередньої участі, тож слуги роздали призи, й леді Абер, як головна розпорядниця, вийшла на балкон, щоб оголосити про його завершення й привітати учасників, що пройшли далі.

Тепер учасників, що залишилися, тобто десь півсотні, мали розмістити у палаці для зручності. Звісно, всі ці витрати дядько, як головний ініціатор, взяв на себе. Я б не дозволила тягнути гроші на це неподобство з казни.

— Вітаю! — промовила вона, спираючись на парасольку. Її голос, підсилений магією, гучно лунав у залі, — Ви пройшли перший етап відбору! Зараз вас розмістять у кімнатах, де ви зможете відпочити і дочекатися наступного випробування! За годину для вас влаштують святкову вечерю, а зараз...

— Це що, квіти? — пирхнув один з учасників.

— І тістечка? — піддакнув йому інший, — Не думав, що королівська родина так зубожіла.

Аксель, зазирнувши в кошик, швиденько добув звідти тістечко з лимонним кремом і вгризся в нього зубами. 

— Який знайомий рецепт... — замислено промурмотів він. — Та ви їжте, їжте, — підморгнув нареченому поруч. — Дуже смачно. Язика проковтнути можна!

Акселеві б не завадило проковтнути свого. 

Я відвернулась, вишукуючи інших. Рендольф був спокійним. Орвелл, здавалось, взагалі отримав задоволення від подарованих квітів. 

— Вам слід більш чемно реагувати на подарунки від нашої принцеси, — зазначив він, звертаючись до дуже обуреного лорда поруч. — Мова квітів багато про що свідчить. Ось, наприклад, альстромерія в букеті лорда Рендольфа говорить про дружню прихильність, а орхідея в моєму — глибоку прихильність до чоловіка. У вас же... О, жовті тюльпани? Певне, ви скоро нас покинете.

Я примружилася, ніби могла поглядом визначити хто зі слуг підсунув Орвеллу орхідею, та, звісно ж, це було однаково, що шукати голку в сіні. До того ж, я сама винна. Якби я подумала про випробування і призи раніше, могла б проконтролювати процес.

Зітхнувши, я подумки наказала собі виправитися на майбутнє для уникнення непорозумінь, й слідкувала за кандидатами далі, з безпечної відстані.

Хтось не міг приховати свого розчарування та образи. Хтось навіть не намагався цього зробити, презирливо оглядаючи квіти та кошики. Я кивнула до леді Абер, і та усе зрозуміла без слів. До наступного етапу цих учасників вже не буде.

Найбільше мене дратувало те, що, якби це був відбір наречених для принца, ніхто б і слова не сказав за квіти й тістечка. Та навряд хтось із них це зрозуміє.

— Як на мене, подарунки чудові! — гмикнула Агнес, що і собі відхопила кошик із тістечками.

— І це чудова перевірка їхньої витримки, — зауважила леді Кеннет, чия фамільярка нарешті вгамувалася і задрімала в неї на колінах, тихо попискуючи. Сніжок, бажаючи моєї уваги, також поклав пухнасту мордочку на мої ноги, і я, всміхнувшись, почухала його за вушком.

— Який ти в мене гарний чемний хлопчик! Кому взагалі потрібні ті нестерпні чоловіки, коли є такий чудовий пес, правда, солоденький мій?

— Ну-у-у... — протягнула Агнес, — Не всі вони нестерпні. Ось, наприклад, Ноель — справжнє золото, і Ітан дуже хороший! І Вейн... До речі, а чому ти його не запросила?

Я важко зітхнула. Вейн, звісно, також був би гарною партією, але нещодавно розпочався новий навчальний рік, і він, як викладач, аж ніяк не міг взяти відпустку. 

— Як шкода, — з жалем зітхнула Ліля, — Можливо він розтопив би твоє серце.

Я спохмурніла. Мені моє серце подобалося у його природній кондиції. Не треба його топити!