ПРОЛОГ

Міллі

— Божевільна! З таким фамільяром ви ніколи не вийдете заміж! — долинув до мене гучний чоловічий крик. 

— Та слава Претемному, — гмикнула я, зупиняючись поруч з фрейліною, що відчайдушно намагалась не реготати вголос. 

Цього ранку увесь двір спостерігав за тим, як лорд Кечкар, хапаючись обома руками за свій задок в розірваних штанях, тікав, намагаючись приховати яскраві панталони в жовту качечку. Сніжок, мій фамільяр-самоїд, що вирвав в нього шмат тканини зі штанів, дивився на мене, висолопивши язика і радісно вихляв хвостом в очікуванні похвали.

— Клята тварюка! В неї темні сили повселялися! — знов озирнувся Кечкар.

Невгамовний... 

— Сніжку, може, ми ще раз його куснемо? 

Пес радісно дзявкнув. 

Не подумайте, зазвичай я не дозволяла своєму фамільяру нападати на дядькових гостей. Тільки тих, що мріяли посісти трон мого дядька, врятувавши його і все королівство від скрутного становища, яким, вочевидь, вважали той прескорбний факт, що я — його єдина спадкоємиця.

Звісно ж, найголовнішою своєю заслугою і правом на трон вони вважали стручок в себе в штанях.

Найгіршим у всьому цьому, звісно, були постійні спроби мого дядечка знайти для мене підхожу партію. Жодного місяця не минало, щоб він не підсилав до мене залицяльників і не намагався організувати для мене побачення. Я вже припинила рахувати усіх тих недоумків, що вдавали перед дядечком чемних чоловіків, а тоді проявляли свою гнилу натуру.

Одне тішило — робив він це не тому, що вважав, ніби я не здатна правити королівством. Просто його турбувало те, що я буду самотня у його віці. Що, правда, не поліпшувало мого настрою.

— Дядечку! — мої підбори стукотіли сходами, поки я прямувала до його кабінету, а тоді спрямувала усе своє невдоволення на двері, що... Ну, м'яко кажучи, злетіли з петлів, піднявши у повітря трохи пилу.

Важко дихаючи, я обвела кабінет короля пильним поглядом, вишукуючи жертву серед дорогих меблів з темного дерева.

— Дядечку, я знаю, що ви тут! Нам треба поговорити!

"Жертва", тобто мій вельми шановний дядечко, знайшовся просто за книжковою шафою. Його спроба заховатися була невдалою — з одного боку стирчав кінчик чобота, що нервово вистукував килимом.

Зрозумівши, що його спіймали, король вийшов з-за шафи, широко всміхаючись мені, ніби ще мить тому не ховався, як хлопчак, що розбив улюблену вазу своєї матері.

— Міллі, сонечко! А я й не помітив як ти прийшла!

Я скептично скосила на двері, що тепер валялися посеред кабінету, й важили, певно, як три мене. Не почути це міг тільки глухий, а дядечко, наскільки я знала, вирізнявся чудовим здоров'ям.

— Ну звісно, — вичавила я, — І ти зовсім не ховався від мене, бо підіслав чергового залицяльника на моє ранкове чаювання в бібліотеці?

Рясно почервонівши від сорому, дядечко гучно прокашлявся, гордовито розправив плечі, і обурено проказав:

— Звісно ж ні! Королю не належить ховатися за книжковими шафами. Я просто шукав одну рідкісну книгу! Ось! — він підняв вгору найдавнішу історію ельфійського сексу. Ілюстроване видання. І справді рідкісне.

— Так, ти підготував собі… алібі, — зітхнувши, визнала я, насилу ковтаючи сміх, — Але, дядьку, так не може продовжуватися! Я не можу навіть політичні трактати почитати за ранковим чаєм! Дай мені вже спокій з тими залицяльниками. В мене немає часу на ці дурниці.

Важко зітхнувши, король не дивлячись засунув книгу, яку так завзято шукав, назад на полицю, навіть не відкривши, й похмуро подивився на мене.

— Міллі, ти ж знаєш, я хочу для тебе тільки найкращого. Щоб в тебе була опора...

— В мене є ти, — миттю відказала я, звівши очі до розмальованої фресками стелі.

— Коли я помру... — не вгавав дядечко, і я вже точно знала що він скаже далі. Ця розмова відбулася вже не вперше, й щоразу я стояла на своєму.

— Це буде нескоро, — втомлено зітхнула я, — Ну справді, дядечку, я знаю, що ти боїшся, що я залишуся самотня, але ж я ще молода. І ти молодий. Тобі ще жити і жити! До того ж в мене є друзі...

— Одружені! — у відчаї нагадав він, — Усі одружені! А частина вже чекає на дітей! 

— Отож, демографія не страждатиме, — закивала я.

— Міллі! 

— Дядечку!

Ми стояли навпроти одне одного, й навіть не кліпали. Жоден не хотів поступатися.

Так, звісно, я знала, що дядечко бажає мені тільки добра, але ж мені такого добра і даром не треба! Воно вже на весь двір своє качине спіднє засвітило, і то ж вже не вперше!

— Гаразд, — зрештою зітхнув король, опускаючи плечі.

— Справді? — підозріло перепитала я, не поспішаючи радіти. І не дарма. Дядько вже кілька років мріє знайти мені ідеальну пару, і я ні за що не повірю в те, що аін так легко відмовиться від свого задуму.

— Так. Я люблю тебе і поважаю твою позицію. Якщо тобі аж так неприємні мої спроби, я це облишу.