Розділ 11

Я перевела погляд від цих прекрасних очей, йому за спину та помітила що Макс все ще спостерігає за нами. Я звузила очі що зразу помітив Демʼян та озирнувся назад щоб подивитись що мене так насторожило. Після він знову подивився мені в очі та як я думаю зробив якісь висновки які мені ніколи не зрозуміти. Та потягнув мене за руку в коридор, який наскільки я знала вів до королівських покоїв.

   — Тобі хіба не потрібно залишитись з учасниками? — спитала я через декілька хвилин ходьби нескінченними коридорами.

   — Потрібно, — погодився він, та кинув на мене через плече погляд який я не зрозуміла і продовжив. — Але нам потрібно поговорити тому вони почекають.

Він усміхнувся своєю усмішкою молодшого принца яку я за весь цей час який провели з ним встигла зненавидіти. Оскільки вона майстерно приховувала його справжній характер.

   Я відвела від нього погляд, намагаючись зконцентруватись на інтерʼєрі, який захоплював мене все більше з кожним кроком. А особливо мене захоплювали квіти які знаходились в позолочених вазах біля стін. Через швидкий темп яким ми йшли мені було важко зрозуміти які це квіти, але мені здалось що це пуансетія або як її ще називають різдвяна зірка. Її яскраво червоні бутони прекрасно підходили до чорних стін та червоних килимів, що заставило мене усміхнутись. Пізніше ми проходили повз великі панорамні вікна з яких відкривався краєвид на ліс неподалік. На вулиці падав рясний сніг від чого я була дуже щаслива, як фейрі яка все своє життя прожила в королівстві весни, де весь час світило сонце.

   Я так захоплено спостерігала за снігом що не помітила як ми прийшли. Всупереч тому, що коридори були дуже довгими оскільки ми добирались понад десять хвилин. Я розуміла чому палац сконструйовано саме так, все дуже просто, це  заради безпеки королівських осіб які зупиняться в цих покоях. Також я помітила достатньо багато дверцят які були замасковані під стіни та напевно відповідали за аварійний вихід в разі потреби.

   — Дами перші, — солодко промовив Дем, на що я закотила очі, але зайшла всередину лагідно усміхнувшись декільком фейрі які охороняли вхід.

   І мою увагу знову ж такі привернув неймовірний інтерʼєр. Велике ліжко застелене шовковими простирадлами чорного кольору які ідеально підходили до меблів з темного дуба.

    — Звідки ти знаєш одного з моїх радників? — запитав Дем, підійшовши ближче поставивши руки на стегна.

   — Радників? — перепитала я, та відштовхнувши його від себе на безпечну відстань на що він забурчав. Я підійшла до тумби неподалік на якій знаходився коньяк та налила у дві склянки простягнувши одну Демʼяну. Оскільки відчувала що я не перенесу цю розмову, ну принаймні тверезою.

   — Макс,— відповів він взявши у мене коньяк. — Звідки ти знаєш Макса?

   Я ледь не подавилась коньяком, на що він усміхнувся.

   — Це довга історія.

   — Нічого у нас багато часу, — легковажно промовив він, та запропонував мені сісти біля нього на ліжко.

   — Хіба в тебе не має інших справ? — я прийняла його пропозицію та приземлилась на ліжко в декількох метрах від нього.

   — Я їх відкладу, — він підійшов та сів біля мене. — Звичайно якщо історія буде того коштувати.   

   — А якщо вона не буде того коштувати? — запитала я, хоча насправді хотіла задати зовсім інше запитання.Чому це нагадувало гру в шахи?

   — Тоді думаю мені прийдеться тебе покарати, за дурну трату мого часу, — він хитро мені посміхнувся. Чому тут раптом стало так жарко?

   Я зробила глибокий вдих та спробувала заспокоїтись, у мене завжди виходило контролювати свої емоції. Що ж тоді зі мною не так зараз? Одним махом осушивши решту склянки, я вирішила що краще розпочати свою розповідь.

   — З чого ж почати....

   — Почни з самого початку, — Я здивовано на нього поглянула. — Мені просто цікаво що тебе підштовхнуло стати вбивцею.

   — "Підштовхнуло" це не те слово яке підходить, — я зняла всі маски які були на мені до цього моменту готуючись повністю відкритись йому, навіть якщо пізніше я про це пошкодую.

   — І чому ж?

   — Тому що у мене просто не було іншого вибору!

   — Завжди є вибір.

   — Не завжди.

Він кинув на мене саркастичний погляд, який я просто проігнорувала.

   — Знаєш... напевно мені буде легше показати.

   Я простягнула йому рук для того, щоб показати свої спогади за допомогою дотику. На що він підняв брови. Мені перехопило подих, ну невже йому обовʼязково бути таким сексуальним? Але я знайшла в собі сили, щоб закотити очі та відігнати ці думки якомога далі.

   — Просто дай руку.

   — Можливо я боюсь що ти її відкусиш.

   — Ха-ха-ха дуже смішно, — він тільки усміхнувся в відповідь на мій сарказм та з недовірою (ніби я і справді могла йому її відкусити) все-таки простягнув руку. Як тільки я відчула тепло його руки я спробувала згадати події які відбувались багато років назад, розуміючи що це напевно ні до чого хорошого не приведе.

    І от ми вже не сиділи в Дема на ліжку, а перебували в місці де була сильна злива, через яку було ледь видно місцевість та я всерівно розгледіла крихітне тільце маленької дівчинки яка лежала неподалік скрутившись калачиком під будинком в невеличкому селищі на території літнього королівства. Повз неї проходили люди та фейрі й ніхто не підійшов, щоб допомогти їй. І тоді вона згадала що цей день не аби як вплинув на її життя, оскільки із цієї ситуації вона винесла важливий життєвий урок, ніхто ніколи не допоможе тобі крім тебе самої. Я відчула як моєю щокою покотилась сльоза, але швидко взяла себе в руки згадавши що біля мене стоїть Демʼян. Я кинула на нього швидкий погляд та помітила що в його очах розуміння, від чого мені стало цікаво які невидимі шрами ховає він?

   Я вже хотіла про це запитати, але до дівчинки підійшла струнка та худорлява пані з чорнявим волоссям в яскраво червоному пальті, її вигляд не аби як вирізнявся з натовпу.

   — Хто вона? — запитав Демʼян.

   — Зараз побачиш, — наші голоси звучали хрипко та приглушено, напевно через те що моя магія ще не повністю відновилась після сторічного увʼязнення в вʼязниці. І мені було важко утримувати нас обох в моїх спогадах.