Розділ 8

   Я проснулася через сонце яке світило мені прямо в лице, та помітила ніжні руки які погладжувати мою талію. Я напружилися, але помітивши чиї це руки знову розслабилась, але це тривало не довго оскільки як тільки мій сплячий розум проснувся я зразу ж сіла рівно та струснула його руку.

   Ну і що він робить!

   Чуму як тільки він заставляє мене повірити що він і справді мене ненавидить, пізніше він знову робить щось по типу такого та збиває мене з пантелику.

   — Доброго ранку, — спокійно промовив він.

Серйозно?

Спочатку він не розмовляє зі мною, а потім поводиться так ніби ми у шлюбі вже цілу вічність.

   — Доброго ранку, —  я намагалася приховати роздратування в моєму голосі, але напевно в мене це погано вийшло.

   — Ти в порядку?

І знову він зі своїм «Ти в порядку».

   — Так.

   — Просто так?

   — Яка тобі різниця?

Запитанням на запитання трясця Лізі як по-дитячому. Я знову відчула його руку у себе на талії, та обернулася, щоб кинути йому через плече суворий погляд, на що він хитро усміхнувся. Придурок.

   — Яка мені різниця? — він сильніше стиснув руку яка все ще находилася на моїй талії. — Невже ти ще не зрозуміла ти тепер моя, демоне. Як я можу за тебе не хвилюватися?

   — По-перше, я твоя тільки до того як ти сядеш на трон, — заявила я, натягнувши холодну маску вбивці.

   — Так, але надіюсь ти розумієш що до того часу, як я сяду на трон може пройти багато років.

Я стиснула щелепу, ну чому йому потрібно бути таким придурком. Я промовчала, а потім у мене почались крутитись голова. А якщо він щось зі мною зробить? Якщо скривдить? Ні він не може цього зробити. Але чи добре я його знаю.

   Через декілька хвилин в мене помутніло в очах, а навʼязливі думки раз за разом прокручувались в голові.

   — Ліз! — почула я, але не зрозуміла чий це голос.

   — Дихай, дихай, спокійно.

   — Повернись до мене. Давай! — продовжував настирливий голос. І мені так хотілось повернутись, але я загубилась глибоко у своїх думках.

   — Будь ласка.

І я проснулась, мої очі найшли обличчя Демʼян на якому тільки на одну мить промайнуло щире хвилювання, але після він знову надів свою холодну маску тому я не була впевнена чи це не просто гра моєї уяви.

  Я оглянулась навкруги та з подивом помітило що лижу на холодній траві, а навкруг мене ліс. І мій погляд знову знайшов погляд Демʼяна.

   — Що сталося? — запитала я і мій голос прозвучав дуже хрипко так ніби я кричала.

   — В тебе була панічна атака.

Я вже відкрила рот, але знову закрила зрозумівши що мені нічого сказати, та відвела погляд.

   — Надіюсь це не через…, — він запнувся після чого зробив глибокий вдих та продовжив. — Ти ж не подумала що я можу тебе скривдити?

Я дивилася на ліс позаду нього намагаючись стримати сльози нічого не відповівши. Побачивши це він взяв мене за підборіддя та заставив подивитися на нього.

   — Ніколи. Чуєш мене? Ніколи! Я не зроблю тобі боляче.

                                     ***

   Ми вже в дорозі десь шість годин, а я досі не можу повірити в те що в мене була панічна атака. Але це не найважливіше, важливо те що він бачив мене такою слабкою. Мій ворог бачив мене слабкою. Це дуже недобре, навіть не зважаючи на те що він сказав що не завдасть мені болю. Та цей його погляд. Він цілий шлях дивиться на мене з таким жалем з яким на мене ще ніхто не дивився. Що не аби як дратувало.

   — Перестань, так на мене дивитися. — все-таки не витримавши суворо промовила.

   — Розкажи мені.

   — Мені нічого тобі розповісти!

Я відчула і другу руку у себе на талії, та гаряче дихання біля вуха.

   — Розкажи мені.

   — Гаразд, я розкажу тобі своє минуле, — врешті погодилась я. — Але замість ти мені розкажеш для чого я тобі потрібна.

   — Ні.

Він що розучився говорити цілими реченнями ?

   — Ну тоді ми не дійдемо згоди.

   — Тоді розкажеш пізніше.

Я заперечливо похитала головою. Самовпевнений придурок!

   — Ні.

   — Так.

   — Який в нас насичений виходить діалог, — я почула його сміх, та розслабилась.

   Він більше нічого не сказав тому я почала розглядати округу. Оскільки ми недавно переїхали границю королівства зими повсюди виднілись засніжені дерева, та лід. Проте мені не було холодно оскільки мене зігрівала магія Демʼяна, поки моя власна вирувала глибоко в мені. Напевно мою магію відчув і Дем:

   — Не хочеш її випустити?

   — Не тут, — прошепотіла я.

   — Чому?

   — Ми заїжджаємо в селище, тому це занадто небезпечно.

   — Не знав що ти настільки сильна, щоб зрівняти з землею ціле селище, — в його голосі чувся неприхований гумор.

   — Ти ще багато про мене не знаєш.

   Всупереч, тому що я сказала це з усмішкою він затих обдумуючи мої слова. Правильно нехай ліпше мене боїться!

   — Я тебе не боюся.

Він що ще й мисливець за думками*

   — Так. — І не можна було сказати це раніше? — Ні не можна було.

   — Перестань читати мої думки!

   — Тоді перестань мені їх посилати!

   — Я нічого тобі не посилала.

   — Та ти жартуєш, ти вже пʼятнадцять хвилин стоїш і гукаєш в криницю.

   — Ти з глузду зʼїхав? Яка ще криниця.

Я так голосно це вимовила що люди попри яких ми проїжджали озирнулися, а дехто навіть виліз у вікно свого будинку, щоб подивитися що відбувається.

   — Не кричи, а просто закрий очі та подивись сама.

   Я вже хотіла сперечатись далі, але все-таки вирішила що робити це в місті повному людей недоречно. Я заплющила очі та заглянула всередину своєї голови, і ви тільки представте моє здивування коли я справді побачила криницю. Я подумки підійшла ближче, й заглянула в середину. І ще більше здивувалася коли побачили в середині чийсь силует. "Бачиш" промив Демʼян подумки, через що його голос звучав дивно. "Якого дідька?" - запитала я теж подумки. "Не знаю" Я розплющила очі та закрила криницю міцним щитом.