Розділ 2

Я вже десять хвилин прямую за наглядачем по нескінчених коридорах, і все ніяк не можу зрозуміти:

Хто!

Бляха!

Міг до мене прийти?!

І ще через десять хвилин коли я зрозуміла що ці коридори так швидко не закінчаться, недовго думаючи я вирішила покопатися в минулому і вирішити хто ж цей загадковий гість.

Я вирішила починати із самого початку свого темного минуло, тому почала зі смерті батька. Він помер коли мені було тринадцять після чого на наступний день я вирішила піти з дому оскільки там стало занадто небезпечно, мандрувала я десь  тиждень після чого мене знайшла жінка похилого віку, на той момент коли вона мене найшла я спала на вулиці літнього королівства. Після декількох хвилин спілкування, виявилось що цю жінку звати Аманта і вона має для мене роботу за яку буде платити житлом та їжею. Наскільки я помʼятою у мене не було іншого виходу і я особо не відзначалася інтелектом тому я погодилася. Потім виявилося що Аманта куртизанка у неї є свій бордель в який вона мене й потягнула, а як дурепа попалася на її гачок за що і платила наступні десять років.

Поки одного дня……

   — Прийшли, — гукнув наглядач.

І через декілька секунд переді мною відчинилися невеликі двері з заліза, а за ними простора кімната повністю пуста, якщо тільки не враховувати одного столика та двох стільців які знаходяться прямо по середині кімнати. От тільки я не побачила більше нікого.

А де ж гість?

Мої питання розвіялись після того, як я ввійшла в кімнату, оскільки там ліниво прислонявшись до стіни стояв красивий чоловік одягнутий у все чорне, з каштановим волоссям зачесане на бік та гострими як кинджал чорними очима.

Переставши його розглядати я спохмурніла.

Я його не знаю!

Ніколи не зустрічала, у мене хороша памʼять на людей.

   — Дозволь представитися, — промовив він жорстоким та дуже владним голосом, мені здається я його десь вже чула, це дуже особливий голос…..

Не встигла я і закінчити свою думку як він продовжив — Демʼян Конаріс пʼятий принц королівства зими але можна просто Дем.

Що?!

Принц?!

Я декілька секунд просто дивилася на нього, але коли прийшла в себе заговорила:

— Ви напевно мене з кимось переплутали, — промовила я та почала повертатись назад в коридор, але не встигши пройти й пари кроків як він зловив мою руку та розвернувши мене лицем до себе промовив:

— Ні мені здається я шукаю саме вас — у його голосі чулася нотка веселощів що мене неабияк розізлило, тому я вирвала руку з його хватки та попрямувала до свого стільця.

— І навіщо ж я вам знадобилася.

Він неспішно підійшов до столу та відповів:

— Я б хотів скласти з тобою договір.

— Договір?

— Так, договір.

— А який саме?

— Досить простий та вигідний для нас обох.

— Ну…. буде щось по типу більше інформації?

— Так почнімо із твоєї частини, ти маєш допомогти мені зайняти трон двору зими….

— Я?!

— Так ти!

— Вибачте мені за таке запитання, але чим я можу вам допомогти?

— Ну…. для того, щоб зайняти трон потрібно зробити багато чого що не можна робити принцу….

— Брудна робота.

— Так, що ж, а в замін після того, як я сяду на трон ти будеш вільна.

— Вільна?

— Так тобі більше не прийдеться сидіти в цьому місці, — сказав він з акцентом татового ізбалованого синочка, але щось тут не так на його лиці зовсім не відраза, а швидше розуміння.

І тоді я зрозуміла у нього занадто багато масок сьогодні він вибрав цю завтра іншу, можливо з нього вийде не такий і поганий король.

— Гаразд пропозиція досить не погана, але є одне але ви не зможете мене витягнути, звідси не виходять.

— Це можеш довірити мені.

— На жаль ваша високосте я не довіряю нікому, а тим паче вам.

Він усміхнувся та схилив голову на бік ще раз оглядаючи мене.

— Чесно признатися я думав ви будите більш поступливі Ізі.

— Не називайте мене так, — прогарчала я, у моєму голосі чувся не тільки гнів, а і погроза.

— Або що?

Серйозно в нас що тут дитячий садок? — подумала я, але в голос промовила інше:

— Або вам не світить ніякий договір.

Він хмикнув та промовив:

— Ви ж знаєте що мені не складе великих зусиль знайти іншу людину для цієї роботи.

— Але ви ж все одно ще тут.

Я усміхнулася своєю найбільш хитрою усмішкою та не дочекавшись його відповіді продовжила:

— Я погоджуюсь на ваші умови та приймаю договір, але знайте одне ви берете на себе дуже вилитий ризик.

— І чому ж? — запитав він врешті-решт знявши свою маску.

— Тому, що я не можу обіцяти що не заріжу вас уві сні.

Він усміхнувся ще ширше показуючи що не боїться мене, а даремно я перша людина яку потрібно остерігатися.

Через декілька хвилин я вийшла в коридор та мені знову наділи наручники.

Я за стогнала від досади, а вже й забула як з ними не зручно!

Повернувшись у свою камеру я просто хвилин десять дивилася в стіну убиваючи час, як тут почувся вибух та на підлозі моєї камери зʼявились тріщини.

Що, чорт візьми, відбувається?!